Принц
Увійшовши до Нічного Бастіону, Вейтар опинився не у власних покоях, а саме в тому місці, куди потрапляли всі, хто відвідував замок темряви. Він зробив лише кілька кроків, коли відчув знайоме печіння у стінах. Бастіон досі стримував натиск білих магів, які не полишали спроб потрапити всередину.
Вейтар важко видихнув і вже збирався відкрити портал, але наступної миті це зробив не він. Злий і роздратований Каель’тар вийшов просто посеред місця, де вже чотири місяці тривала справжня війна. Він міг припинити її одним ударом, але не дозволяв собі цього лише через Ніну. Деякі маги, помітивши Вейтара, відступили. Вони вже навчилися розрізняти, коли перед ними був він, а коли його друга сутність. Білі ж, навпаки, спробували напасти.
— Досить.
Каель’тар змахнув рукою, і бій припинився.
— Де ваша богиня?
— Вона не вийде на зустріч із монстром.
— У мене для неї є пропозиція. Тож передайте: якщо вона хоче повернути свою іскру й домогтися того, щоб Ніноріель Вал’Солар прийняла трон і таки стала вашою королевою, вона має припинити цю війну.
Назустріч йому вийшов білий маг.
— Вейтаре...
Він не встиг договорити.
— Ти помилився, Себастьяне. Перед вами Каель’тар. Тож або ви передасте мої слова Ліа’норіель, або я припиню цю війну за мить.
Навколо запала тиша. Погляди магів були прикуті до двох чоловіків.
— Цього не буде: Ти відпустив Кару Азоріта, і Король Орм-Гарта розлючений й вимагає повернути її, а ти ще й мав нахабство дозволити Еліасу вирушити за нею, сказавши, де вона. Тож ми більше не віримо твоєму слову.
Каель’тар ледь помітно звузив очі, а тоді змахнув рукою. Одразу близько десяти магів злетіли в повітря.
— Не зли мене, хлопчино. Я досі не знищив вас лише тому, що не хочу засмучувати Ніну.
Темрява обвила людей, які зависли над землею, і почала повільно проникати їм під шкіру. Перші крики розірвали тишу, а за ними пролунали інші. Тіла магів вигиналися від болю, але Каель’тар дивився на них без жодної емоції.
— Мені потрібна відповідь богині. Не хоче відповідати вам — нехай передасть відповідь Вельдрісу.
Він знову змахнув рукою, і люди впали на землю. Хтось лежав, важко хапаючи ротом повітря, дехто надривно кашляв, а одного з воїнів вирвало просто на землю. Каель’тар більше не сказав ані слова. Він відкрив портал і зник, залишивши магів посеред поля бою.
Ті ще довго не рухалися, не знаючи, чи знову братися до зброї, чи все-таки відступити. Бо цього разу на поле бою прийшов не просто Вейтар: Перед ними постав Каель’тар — друга сутність Вейтара, той родовий стан Полуночників, якого боялися всі.
Вейтар не зупинявся ні на мить, йому потрібно було до Зарґена, але зараз його значно більше непокоїла одна набридлива жінка, яку він давно хотів знищити. Та політичні ігри брата й батька досі не дозволяли цього зробити. Увійшовши до кабінету короля Нічного Бастіону, він важко опустився на диван і видихнув.
— Ну і що цього разу, сину? — першим заговорив король.
Та Вейтар, у якому ще не до кінця вщух Каель’тар, не поспішав відповідати. Він був надто злий, лише за мить трохи заспокоївся, схилив голову на знак привітання й промовив:
— Вітаю, Таргосе. А де мій улюблений старший брат?
— Реймонд зі своєю дружиною вирушив до її родини.
Вейтар звів брову.
— А чому тоді Елена сидить на Землі, у маєтку Вал’Солар?
— Це я її відправив.
Вейтар кілька секунд мовчки дивився на батька.
— Чому ви досі не скасували їхній шлюб?
— Це гра престолів, синку. І я не зобов’язаний тобі все пояснювати.
Вейтар важко видихнув.
— І що мені з нею робити?
— Не знаю. Можеш убити, — спокійно промовив король.
Брова Вейтара знову поповзла вгору.
— Це наказ, батьку?
— Ні. Це моя мрія.
Вейтар ледь помітно всміхнувся.
— Я й сам не знав, що з нею робити, — продовжив Таргос. — А коли маги повідомили, що вона вагітна, вирішив відіслати її подалі з очей.
— І найкращим місцем виявився маєток, де зараз живемо ми з дружиною?
— Вейтаре, а що мені з нею робити? Бастіону її бастарди не потрібні. А коли про вагітність дізналися її батьки, то прислали нам щедрий подарунок як вибачення — гарні землі біля моря.
Вейтар потер лоба.
— Вони погодилися на народження цієї дитини?
— Звісно, ні.
— А вона?
— А що вона? Усім розповідає, що це буде первісток її та Реймонда.
Вейтар засміявся, але вже за кілька секунд знову став надто спокійним.
— На Землі є процедура переривання небажаної вагітності
— Ні, не варто, сину. Ми вже знаємо, хто батько, і це може бути нам на користь. Тож нехай залишається у світі Ніни. Там час плине інакше. За дев’ять земних місяців тут мине значно більше часу. Ми встигнемо видати її заміж за іншого, і коли вона повернеться, усе виглядатиме так, ніби дитина з’явилася вже після нового шлюбу.
Вейтар уважно подивився на батька.
— І тут є одне "але".
— Так, сину. Той малий... не хоче брати її за дружину.
— Але дитина його?
— Так.
Вейтар підвівся.
— Добре. Я дам вам час на ваші ігри. А мені треба до Орм-Гарта. Я ще маю знайти Зарґену ту саму наречену.
— Ох, і як пошуки?
— Поки так само успішно, як ваші спроби одружити Елену.
— Хм... — тільки й промовив король, а тоді вже значно серйозніше запитав: — А як Ніноріель?
— Вона чудово, хоча нудота й постійний голод, здається, трохи їй дошкуляють.
Вейтар на мить замовк, а тоді додав:
— Але я не можу залишити її тут. Поки знайду ту саму жінку для Зарґена, Ніна вже встигне народити.
Король тихо засміявся.
— Ніколи не думав, що ти будеш таким люблячим чоловіком.
— Я у вас вчився, — спокійно відповів Вейтар.
Він вийшов із кабінету короля, не затримуючись більше ані на мить. Часу в нього було мало, а справ надто багато, щоб дозволити собі відпочинок.
Важкі кроки Вейтара відбивалися від високої стелі й глухим відлунням поверталися до нього, але він навіть не сповільнювався. Йому був потрібен той, хто беззаперечно оберігатиме його кохану й ніколи її не зрадить.
Увійшовши до таверни, Вейтар одразу помітив того, кого шукав, Кайрос Бафалі сидів у дальньому кутку, і Вейтар упізнав його лише за аурою, хоча той старанно її приховував. Світле волосся кольору стиглого колосся й блакитні очі зовсім не пасували до того, ким він був насправді. У його зовнішності взагалі було щось дивно знайоме, майже таке саме світле, як у Ніни, от тільки Кайрос Бафалі був темним магом до останньої краплі крові.
Бафалі належали до давнього роду темних магів, який ніколи не корився Бастіону й досі мріяв відродити власну корону, колись утрачену разом із їхнім богом. Подейкували, що тим богом був третій син, однак навіть його ім’я вже давно стерлося з пам’яті Елраду.
— Привіт, Вейтаре, — заговорив Кайрос, навіть не повертаючись до нього. — Що привело тебе до цієї нори?
— Ти.
— Я? — Він повільно повернувся й, побачивши перед собою другого принца темряви, все ж схилив голову на знак поваги. Та на його губах промайнула ледь помітна усмішка. — Я відчуваю в тобі її силу. І цей жест — їй, а не тобі.
Вейтар навіть не звернув уваги на цю шпильку.
— Ти вже закінчив свій монолог?
Кайрос підвівся, і усмішка одразу зникла з його обличчя.
— Чому ти тут? Щось із моєю королевою, Вейтаре?
— З нею все добре.
— Але ти тут.
— Невже ти це помітив?
Кайрос звузив блакитні очі.
— Вейтаре, кажи. Я завжди служитиму їй, і ти це чудово знаєш. Ти вигнав мене із замку й пообіцяв, що, якщо я з’явлюся знову, вб’єш усіх моїх рідних. І хоча на багатьох із них мені байдуже, декого я все-таки люблю.
Принц мовчки відкрив портал, і чорна безодня у вихорі вітру розгорнулася просто посеред старенької таверни. Усі відвідувачі майже одночасно повернули голови в їхній бік. Кайрос окинув зал поглядом і тихо зітхнув.
— Ну дякую тобі, Каель’таре. Тепер я тут небажаний гість.
— Невелика втрата. Заходь у портал, у мене немає часу на твої теревені.
Кайрос ступив у темряву, і його сила одразу стиснулася, підкоряючись могутності порталу.
— І як тільки Ніноріель витримує твою темряву?
— Вона моя дружина.
— Дякую, а то я вже забув.
За мить вони опинилися у просторому холі Нічного Бастіону, Кайрос озирнувся й ледь помітно всміхнувся.
— О, я бачу, ми у твоєму крилі.
— Замовкни й слухай. Ніноріель зараз в іншому світі, але я не можу постійно перебувати поруч із нею. Тож мені потрібна людина, яка буде наглядати за нею весь час.
— О-о-о... Великому Каель’тару знадобилася допомога такого нездари, як я? Мені здається, саме так ти назвав мене минулого разу.
— Замовкни й рухайся швидше.
Вейтар продовжив іти, навіть не озираючись, чи встигає за ним Кайрос.
— Мої люди зараз трохи зайняті, й забрати звідти бодай одного мага означатиме створити Бастіону зайві проблеми. Тож ти вирушиш до неї і станеш її тінню. Вона ніде не повинна залишатися сама.
— А твої Ельхари?
— Один із них постійно з нею. І навіть якби я захотів його забрати, уже не зміг би. Він повністю підкорився Ніні, причому вже досить давно.
Кайрос тихо хмикнув.
— Ого. Твоя дружина підкорила навіть твою силу.
— Ти забуваєш, хто перед тобою.
— І так, таки підкорила, — з усмішкою додав Вейтар. — А тепер запам’ятай: від Ніни ні на крок. І, думаю, немає сенсу приховувати це від тебе. Вона вагітна.
Кайрос зупинився.
— Ти не міг тримати себе в руках?
Вейтар повільно повернув до нього голову.
— А з чого ти вирішив, що це випадковість?
— Просто не очікував такого від тебе.
— Її богиня досі шукає спосіб скасувати наш шлюб. А коли з’явиться наша дитина, їй таки доведеться змиритися.
Кайрос на мить замислився.
— Але вагітність триває довго.
— Так, довго. Але вона перебуває там, де час плине не так, як тут.
— О, це вже дуже цікаво.
— Про це потім.
Вейтар зупинився й почав створювати портал між двома світами. Темрява навколо його рук стала густішою, а простір перед ними повільно розійшовся, відкриваючи прохід.
Кайрос глянув на нього уважніше.
— Ого. Тепер я розумію, чому переді мною Каель’тар.
— Дякувати не треба. Проходь.
Кайрос ступив у портал і зник, а Вейтар важко видихнув.
— А тепер ти — мій головний біль.
Він створив ще один портал і також увійшов до нього. Щойно темрява зімкнулася за спиною другого принца, люди в його крилі Бастіону теж полегшено видихнули.
— Неймовірна сила, — тихо промовив один з охоронців.
— І відповідальність також, — додав інший.
Вийшовши з порталу, Каель’тар опинився у знайомому місці — в палаці Тарханів. Він добре знав дорогу, тому одразу попрямував коридорами туди, куди йому було потрібно, а назустріч йому уже поспішала охорона.
— Вітаємо вас. Зачекайте, ми повідомимо короля Орм-Гарта, що ви прибули.
— Не треба. Він і так знає, що я тут.
Дійшовши до великої королівської зали Тарханів, Вейтар мимоволі стиснув губи. Саме тут колись помирала його Ніна, а той, хто створив клятий ошийник влади, відмовився його знімати. Вона вижила лише завдяки їхньому таємному шлюбному обряду, коли серце Вейтара билося за них обох.
Тоді сюди прийшов Вейтар. Тепер же перед королем Тарханів стояв той, кого вже майже неможливо було знищити. Каель’тар — найстрашніший маг усього Елраду, який отримав частину чистої сили білої бойової магеси, останньої представниці роду Вал’Солар. Його богом залишався Вельдріс, але тепер частина сили Ліа’норіель жила й у ньому. Так само як над Ніною досі панували чистота й світло, хоча тепер у її силі залишилася краплина темряви Вельдріса.
Побачивши перед собою Каель’тара, король Орм-Гарт підвівся з трону.
— Якщо ти прийшов битися, я готовий.
Каель’тар тихо засміявся.
— Я прийшов сюди не через війну, яку ви, до речі, ледь не розв’язали з Бастіоном.
— А що я мав зробити Вейтаре?! — Ти забрав Кару Азоріта просто у всіх на очах!
— Якби твій син погодився зняти ошийник... — Каель’тар аж скривився. — Я б цього не зробив, і тобі це відомо, Орм-Гарте. — І перед тобою не Вейтар.
Король повільно опустився на трон.
— Я не маю влади над сином. Він мій спадкоємець і сам вирішує, що йому робити.
Каель’тар зробив крок уперед.
— Ти відкличеш своїх найманців, а Кара знайде те, що шукає.
— Ти забуваєшся, принце. З нею моя донька.
Каель’тар звів брову.
— Тарґіна з Карою?
— О, я бачу, ти не все знаєш. — Тоді з нею є ще дехто. Еліас.
Каель’тар зупинився, а тоді додав:
— І моя людина. Табіан.
— Уже ні. Ще п’ять хвилин тому мені доповіли, що вони втекли підземним містом. І тепер із нею лише моя донька та білий маг.
— Я прийшов сюди не для того, щоб дізнаватися, де твоя донька. Ти припиниш переслідувати їх.
— Ні, Каель’таре, не припиню. І навіть якщо ти оголосиш нам війну, я не відступлю.
— Чудово. Я так і думав.
Каель’тар на мить замовк, і на його обличчі з’явилася хитра, майже моторошна усмішка.
— Тоді на друге ти погодишся. Твоєму трону потрібна свіжа кров, а спадкоємцю — наречена.
Король відкинувся на спинку трону.
— Нецікаво, Каель’таре.
— Хм... — той тихо хмикнув. — Ви, Тархани, хоч і живете неймовірно довго, але навіть ви не безсмертні.
Орм-Гарт похмуро подивився на нього.
— Жоден батько з вищої крові не дасть згоди на шлюб із нами. Це закон твого батька Каель’таре. Кожного, хто погодиться на такий союз, визнають зрадником і засудять до страти.
— Ти хочеш сказати, що я прийшов сюди, аби розповісти тобі те, що ти й без мене знаєш? Відповів Каель’тар.
— Хіба не так.
— Так, — спокійно відповів Каель’тар. — Бо я можу скасувати наказ батька. Але матиму умови.
Орм-Гарт кілька секунд уважно дивився на нього.
— Кажи.
Усмішка Каель’тара стала ширшою.
— Бачу, тепер ти зацікавився. Це вже приємно.
— Тож слухай мене уважно, королю. Я скасую наказ і забуду, що через вас ледь не загинула моя дружина.
— Вона ледь не загинула через твою самовпевненість.
— Якби твій син не грався з речами, забороненими в Елраді, нічого цього не сталося б.
— Він створив той ошийник, коли йому було сім років, а потім узагалі забув про нього. І лише через стільки років
Євін опинився на твоїй дружині.
Каель’тар замовк на кілька секунд, ніби поринувши у власні думки. З них його вирвав голос Орм-Гарта:
— Кажи, чого ти хочеш.
Каель’тар повільно перевів на нього погляд.
— Буде відбір наречених. Ви приймете у своєму замку кожну, яка забажає стати нареченою Зарґена, і влаштуєте справжній відбір. У дівчини буде можливість зустрічатися з ним і познайомитися ближче.
Орм-Гарт трохи подався вперед.
— Ти хочеш сказати, що я маю оголосити про відбір?
— Саме так.
— Навіщо ти це робиш?
— Через обіцянку.
Погляд короля став уважнішим.
— Кому ти її дав, Каель’таре?
— Ти справді хочеш це знати?
— Так.
Каель’тар витримав коротку паузу.
— Забутому богові, чия кров уже давно тече під вашим містом.
Орм-Гарт завмер.
— Не може бути... Ми просили його взяти нас під свій захист. Він завжди відмовлявся.
— Я не знаю, Орм-Гарте, що було між вами, але я дав йому обіцянку.
Король ще кілька секунд дивився на нього, наче боявся почути відповідь на наступне запитання.
— Ти говориш про того самого бога, про якого я думаю?
— Так. Про Танахена.
У залі запала тиша.
Орм-Гарт усе своє життя мріяв, щоб бодай один бог звернув на Тарханів увагу. Та жоден із них не хотів приймати під своє покровительство людей із такою змішаною силою. Тархани не володіли магією так, як білі чи темні маги. Їхня сила походила від кристалів, завдяки яким вони могли нейтралізувати майже будь-яку магію, спрямовану проти них.
— Добре, Каель’таре. Але Зарґен не повинен про це знати.
— Батьку, чого саме я не повинен знати?
Каель’тар повільно повернув голову до принца.
— Того, що я тебе пробачив.
— А мені твоє прощення й не потрібне, — зухвало відповів Зарґен.
— Досить, сину.
Орм-Гарт перевів погляд на Каель’тара.
— Дякую. Наша угода залишається в силі.
Зарґен крокував тронною залою так, наче золотий вінець уже прикрашав його голову. Зухвалий, смаглявий, із темно-рудою гривою волосся — він мимохідь змушував підданців затамувати подих. Проте в його бурштинових очах зараз палахкотіло зовсім не королівське милосердя, а хижий вогонь. Принц уперто ігнорував присутність Вейтара. Обличчя зрадника досі нагадувало про минулу ганьбу — той посмів викрасти дівчину, якій Зарґен власноруч мріяв відрубати голову.
— Сину, ти маєш привітати Вей... Каель’тара, — Орм-Гарт на мить запнувся, суворо глянувши на спадкоємця, але швидко виправився. — Він одружився з Ніноріель Вал’Солар.
— І якщо він притащився сюди сам, без неї, — Зарґен різко зупинився, його пальці мимоволі лягли на руків'я меча, — він її ховає!
Принц нарешті розвернутися до гостя, міряючи його зневажливим поглядом із голови до ніг.
— Так, Каель’таре? — кутик його губ смикнувся в отруйній посмішці.
Вейтар навіть бровою не повів. Він демонстративно проігнорував принца, перенісши всю увагу на старого короля.
— Важко йому буде правити, — холодно зауважив гість, наче хлопця взагалі не було в залі.
Орм-Гарт лише важко зітхнув і розправив складки своєї важкої мантії, даючи зрозуміти, що розмову про характер принца закінчено.
— Час покаже, — глухо відказав правитель і подався вперед, впершись ліктями в підлокітники трону. — Коли знімуть заборону?
— Тиждень тому, — з абсолютною байдужістю в голосі зронив Вейтар.
Король різко випрямився в кріслі, його пальці так сильно стиснули підлокітники, що побіліли суглоби.
— І ти тільки зараз про це говориш?! — у голосі Орм-Гарта вперше прорізався небезпечний гуркіт.
Вейтар лише злегка схилив голову набік, зустрівши королівський гнів абсолютно спокійним, майже нудьгуючим поглядом.
— А хіба ви кудись поспішаєте?
— Про що мова, батьку?
Зарґен нарешті дістався трону й сів поруч зі королем.
— Король Полуночний зняв заборону, тож сьогодні ми оголосимо відбір наречених для тебе.
— Наречених?!
Зарґен аж підскочив із місця.
— Батьку, я не збираюся брати за дружину якусь дівицю!
Молодий принц із силою стиснув кулаки, аж пальці побіліли. Король важко видихнув і трохи повернувся до сина.
— У тебе буде вибір. І це не буде одна з тих, кого ми розглядали нещодавно.
Зарґен перевів погляд на Каель’тара.
— І що ж ти вимагаєш за це?
Той стояв гордо, ніби щойно не розлютив молодого принца. Вейтар, як завжди, залишався холодним і небагатослівним. Він зробив кілька неспішних кроків, а тоді зупинився, навмисно змушуючи Зарґена ще трохи понервувати, і лише після цього спокійно відповів:
— Мої умови мінімальні. Я приведу дівчат із Землі, з тієї самої країни, звідки прибула Ніноріель. І одна з них має дійти до фіналу.
— Ніколи, — різко кинув молодий принц.
Каель’тар ледь помітно всміхнувся.
— Я обіцяю: одна дійде.
— От і чудово, — продовжив він так спокійно, наче Зарґен щойно не заперечив йому. — У Бастіоні вже знають про скасування заборони, тож, думаю, за кілька днів ваша скромна обитель буде переповнена охочими стати нареченою принца.
Зарґен явно збирався щось відповісти, але Каель’тар уже повернувся до Орм-Гарта.
— Чекайте на мене. І поки що самого відбору не починайте.
Каель’тар просто посеред тронної зали повів правою рукою. Повітря перед ним розірвалося тонким чорним розломом, який миттєво розрісся, виплескуючи клуби густої, мов чорнило, темряви. Від неї віяло неймовірною силою, могутністю і водночас дивним спокоєм.
Вейтар кинув на принца останній насмішкуватий погляд, перевів очі на короля Тарханів і зробив крок уперед, розчинившись у тумані власної сили. За мить розлом зімкнувся, залишивши після себе розлюченого принца й уперше за довгий час щасливого короля.
— Збирай людей. Я оголошу про твій намір одружитися.
Зарґен різко підвівся з власного трону.
— Ти забув запитати мене.
Він замовк на мить, добираючи слова для розмови з Його Величністю, і лише трохи опанувавши себе, продовжив:
— Я ще не планував створювати власну родину.
Батько повільно підвівся.
— Іноді те, чого ми хочемо, доводиться залишати позаду. Бо зараз важливіше те, що потрібно.
Зарґен вийшов із тронної зали настільки розлюченим, що його важкі кроки відбивали по кам’яній підлозі глухий ритм. На обличчі застигло невдоволення, яке він навіть не намагався приховувати. Підійшовши до дверей, принц кинув короткий погляд на охоронця. Той одразу схилив голову й відчинив перед ним двері. Зарґен уже майже вийшов, але раптом зупинився й голосно кинув через плече:
— Радника Вівара до батька. Негайно!
Його голос ударився об високу стелю й повернувся гучним відлунням. Принц зробив ще крок, а тоді, навіть не обертаючись, додав:
— І мені приведіть служницю для втіхи. Негайно.
