Раді Вас бачити!

Я завмер на секунду, намагаючись зрозуміти, про що саме сигналить пасивка. Ослаблена передача кольорів накладалася на підсвічені об’єкти — і показувала… дивні речі.

Розлом попереду ніби «не збігався» сам із собою. Каміння по краях виглядало нормально, але варто було придивитися — і з’являлося відчуття, що їхня форма трохи зміщена. Яскраві плями перекривали реальні контури, не потрапляючи в них. Наче дивишся на відображення у воді — тільки вода замерзла, а викривлення залишилося.

І це було… неправильно.

Взагалі, зображення в Голці завжди працювало ідеально. Не завдяки армії 3D-дизайнерів, як у старих проєктах, а через іншу логіку. Базові моделі тут були максимально простими — майже як дитячі геометричні заготовки з колізіями, що майже повністю збігалися з формою. А вже поверх система накладала візуал: ШІ домальовував деталі, текстури, світло, доводячи все до рівня, який бачили гравці.

Саме тому світ виглядав цілісним.

Саме тому він не мав «плисти».

Такі розсинхрони — коли візуал і структура розходяться — означали лише одне: або збій… або щось, що система не встигає коректно відмалювати.

А отже — щось рідкісне. Або небезпечне.

— Підійдемо ближче, — тихо сказав я.

Сніг біля краю лежав нерівно — він ніби повторював невидимі лінії, утворюючи правильні, майже геометричні візерунки. Надто акуратні для випадковості.

— Ви це бачите? — спитав я, не відводячи погляду.

— Бачу, — одразу відповів Вайро. — І мені це не подобається.

Майя ступила ближче, активуючи пошукового дрона. Маленька сфера вилетіла з її рюкзака й зависла над розломом.

— Гравітація стрибає, — сказала вона за кілька секунд. — Показники скачуть, ніби там одночасно кілька магнітних зон.

— Чудово, — пирхнув я. — Значить, щось унікальне й корисне.

Я вже збирався спуститися трохи нижче краєм, як пасивка різко смикнулася й підсвітила новий об’єкт. Не біля розлому — позаду.

Я розвернувся майже миттєво, піднімаючи арбалет.

Сніг за нашими слідами виглядав неприродно. Він не просто лежав — він ледь підіймався вгору, ніби його тягнуло до неба тонкими нитками. І в цьому дивному, «перевернутому» пилу рухалася постать.

Гравець.

— Контакт із тилу, — спокійно сказав я.

Вайро вже розвернувся, виставивши щит і перекривши нам лінію.

Фігура наблизилася й підняла руки.

— Ей, без агру! — голос був живий, без панічних ноток. — Я свій!

Червоної ПК-мітки не було.

Звичайний тег. Нейтрал.

Хлопець зупинився за кілька метрів від нас. Легка броня, плащ з ефектом розсипаного інею, на поясі — короткі клинки.

— Мене звати Фаркс, — представився він, трохи схиливши голову. — Я сам. Стрибнув у портал і, скажімо так, потрапив не зовсім туди, куди планував.

Вайро навіть не опустив щита.

— І «випадково» опинився позаду нас? Зручно.

Фаркс усміхнувся.

— Я бачив, як ви заходили. Вирішив, що з групою шанс вижити вищий. Особливо в такому місці.

Він кивнув у бік розлому.

— Тут щось не так.

— Уже помітили, — сухо відповів Вайро.

Майя, навпаки, виглядала зацікавленою.

— Ти сам? Без групи?

— Завжди сам, — знизав плечима Фаркс. — Звичка.

Я уважно дивився на нього, не вимикаючи пасивку.

Нічого.

Жодних прихованих ефектів, жодних дивних підсвіток. Звичайний гравець — але надто спокійний для «випадкового одинака».

— Чим корисний? — прямо спитав я.

Фаркс ледь усміхнувся.

— Покажу.

Наче за замовленням, збоку від розлому сніг раптом провалився всередину.

Спершу осипання наростало повільно.

Потім — різко.

З-під поверхні вирвалися тонкі, мов списи, кристалічні шипи. Вони росли вгору, ламаючи каміння й видаючи різкий, дзвінкий звук.

— Контакт! — вигукнула Майя.

З центру утворення піднялася істота — витягнута, ніби складена з прозорих уламків льоду. Усередині неї плавали темні включення, мов сміття у воді.

— Крижаний резонатор, — швидко сказав я. — Б’є по площі, обережно!

— Прийняв! — Вайро вже йшов уперед.

Істота сіпнулася — і повітря довкола нас на мить «зсунулося». Наче звук прийшов раніше за удар.

Мене хитнуло.

[Дебаф: Дезорієнтація (легка)]

— Та щоб… — я вирівнявся, прицілюючись.

Майя вже працювала. Один із її дронів розвернувся й вистрілив інжектором у Вайро.

— Стимпак! Тримай лінію!

— Тримаю! — він врізався щитом у найближчі шипи, збиваючи їх.

Я вистрілив — болт полетів у тіло тварюки, але відхилився, ніби його злегка відвело убік.

— Викривлення траєкторії! — крикнув я. — Тут фізика шаленіє! Треба відвести його від розлому!

— Бачу, — спокійно відповів Фаркс.

І наступної секунди він зник.

Не ривок. Не прискорення. Я навіть не встиг зреагувати, як він уже стояв збоку від істоти — буквально «вийшов» із повітря, ніби крокнув крізь невидимі двері.

Клинки спалахнули холодним світлом.

Удар.

Другий.

І на мить простір навколо них «схлопнувся» — наче хтось склав аркуш паперу.

Істота сіпнулася, її форма збилася, і вона, мов кролик за удавом, кинулася за Фарксом, який знову телепортувався вбік.

— Зараз! — крикнув Фаркс.

Я не став думати — просто вистрілив у центр тварюки.

Цього разу болт увійшов точно.

Майя додала розряд із дрона, Вайро пробив ядро списом — і тварюка розлетілася уламками, які не впали.

Вони на секунду зависли в повітрі.

А потім — зникли.

Тиша.

Лише вітер… хоча вітру не було.

Я повільно опустив арбалет.

— Гаразд, — сказав я. — Це було корисно.

Вайро все ще дивився на Фаркса.

— Скіл покажеш?

Той усміхнувся, ховаючи клинки.

— Короткі розриви. Просторові. Нічого особливого.

Майя, навпаки, аж загорілася.

— Ти бачив? Ти реально «перейшов»! Не прискорився — саме змістився!

— Ага, — кивнув я. — І в зоні, де фізика вже нестабільна. Розрив, незалежний від енвіру?

Я подивився на розлом.

Пасивка знову блимала, мов божевільна. Сильніше, ніж раніше.

— Гаразд, — сказав я. — Ідеш із нами. Але без фокусів.

Фаркс кивнув.

— Домовилися.

Вайро фиркнув, але сперечатися не став.

А я вже дивився вниз, у розлом. Бо тепер майже не сумнівався: те, що там — не просто рідкісний моб. І, можливо, навіть не частина цього фрактала.