Раді Вас бачити!

— Скільки тобі потрібно? — крикнув я, не відриваючись від прицілу.

— Хвилину! — відповіла Майка. — Якщо пощастить — секунд сорок!

— У тебе є тридцять, — буркнув Вайро, приймаючи удар щитом.

Прохід спалахнув від чергового влучання.

Щит здригнувся, але витримав.

Майка вже розгортала пристрій. Не просто модуль — цілу конструкцію. Це був, мабуть, найдорожчий наш секретний рятівний артефакт. Ми виклали за нього скажені гроші… і ось настав його час.

Три опори вгризлися в камінь, центральне кільце розгорнулося, і всередині почали спалахувати нестабільні координатні лінії.

[Стаціонарний портал — розгортання]

— Це та штука, яка коштувала нам тижня роботи? — крикнув я.

— Ага! — озвалася вона. — Рандомний портал по фракталу!

— Серйозно?! За такі гроші могли й точне налаштування зробити!

— А в нас є вибір?!

Вибору не було.

Я вистрілив знову.

Один із розвідників смикнувся — його щит просів.

— Тримаємо їх! — крикнув я. — Не даємо пройти!

Фара знову зникла й з’явилася вже в тилу ворога.

Удар. Відхід.

Чисто.

— Вони починають пушити! — рявкнув Вайро.

І справді.

Супротивники перестали чекати. Перший уже влетів у прохід. Другий — за ним.

— Тримаю! — Вайро врізався щитом у вузький прохід, буквально закупорюючи його собою.

Метал задзвенів.

— Майка?!

— Майже!

Я стріляв без зупину над його плечем. Без прицілу — по силуетах, по руху. Просто щоб їх сповільнити.

Фара працювала поруч. Швидко, жорстко й мовчки. Я навіть не встиг подумати, який у неї відкат здібності зсуву — не той момент.

— Є! — крикнула Майка.

Портал спалахнув рваним, нестабільним, але робочим світловим вікном.

[Портал активний]

— Куди веде?! — крикнув я.

— Поняття не маю! — чесно відповіла вона. — Я тільки відсіяла гарячі зони!

— Уже дякую!

— Стрибаємо! — рявкнув Вайро.

— Майка — перша! — сказав я.

— Лансо, навіть не починай.

— Швидко!

Вона стиснула зуби й ступила у світло. Зникла.

— Фара!

Ця не сперечалася. Ривок — і вона теж у порталі.

Я залишився з Вайро. Той важко дихав. Його щит уже тріщав — міцність, мабуть, упала відсотків до десяти.

— Давай, — сказав я.

— Зараз, — коротко відповів він.

І зробив крок уперед. Прямо в прохід. Щит розгорнувся впоперек і буквально впаявся в текстури.

— Блокую, — сказав він.

— Ти не встигнеш!

Він усміхнувся.

— Встигну.

Перший із «Ешелону» врізався в щит. Другий. Третій.

Прохід заповнився. Поки вони не зламають щит — не пройдуть.

Дякую, Вайро, за ці кілька секунд. Обіцяю — купимо тобі нову іграшку.

— Все, пішов! — рявкнув я.

— Уже!

Він рвонув до порталу, а щит залишився в проході, заклинивши його й подарувавши нам необхідний час.

Ми одночасно стрибнули в портал. Світло вдарило в очі. Світ навколо зник.

***

Я вилетів на землю. Жорстко, з хрипом, втративши від удару десь двадцять відсотків здоров’я.

Сніг. Холод. Тиша дзвеніла у вухах після бою.

— Усі живі? — прохрипів я.

— Жива! — озвалася Майка.

— Тут, — коротко сказала Фара.

— Цілий, — додав Вайро, підводячись поруч.

Я сів, озирнувся — і одразу зрозумів: ми не просто втекли. Ми на повному ходу влетіли в щось нове.

Серце ще билося після бою. Ми вижили і, сподіваюсь, не розкрили себе. А зараз час для першої допомоги. Майка вже без нагадування розвертає лікувальний комплект.

Навколо — невелика галявина. Сніг утоптаний. Майже згасле вогнище. І стара, пошарпана палатка.

— Привіт від дизайнерів. Це точно не процедурна генерація, — тихо сказав я.

[Виявлено: POI (Point of Interest) #1 — Покинута стоянка мисливця]

Майка одразу оживилася.

— Лут?

— Або квест, — відповів я.

Фара повільно оглядалася.

— Ми відірвалися? — спитала вона.

Я прислухався до себе й глянув на мінімапу. Пасивка мовчала.

— Поки що так, — сказав я. — Але ненадовго.

Вайро хмикнув.

— Значить, працюємо швидко.

Я підійшов до палатки. Полотно було розірване. Усередині — сліди життя, кинуті записи й спорядження. І подряпини зсередини палатки.

— Тут хтось жив, — сказав я.

— Очевидно, — буркнув Вайро.

— Ні, — похитав я головою. — Схоже, що довго.

Майка вже рилася в речах.

— Є записи! — крикнула вона. — І рецепт!

Інтерфейс спалахнув:

[Отримано рецепт: Чоботи слідопита (тихий крок)]

[Вимоги: інійне хутро, ікли інею]

— О, це круто, — сказала вона. — Мінус шум пересування!

— Стане в пригоді на продаж, — кивнув я.

Пасивка мигнула. Слабо, але чітко. Не гравці.

Я підняв голову.

Сніг навколо галявини більше не був чистим. Його вкривали ледь помітні сліди, що замика́лися навколо нас кільцем. Вони з’являлися просто на очах.

Наче довкола рухались невидимі істоти.

— Ми не одні, — тихо сказав я.

Вайро миттєво розвернувся.

— Де?

— Усюди.

І в ту ж мить тиша тріснула — не звуком, а відлунням наших слів.

— Чуєте?.. — прошепотіла Майка.

Ми завмерли. Ні вітру. Ні кроків. Лише далеке «чуєте…», що ковзнуло десь на межі свідомості.

— Вони вже тут, — сказала Фара.

І тоді я теж їх побачив — краєм зору, сріблясті силуети, що рухалися плавно й безшумно.

[Виявлено: Інійні вовки]

— Зграя, — сказав я.

Один виступив уперед. Без гарчання. Без виття. Просто з холодною, звичною агресією моба.

— Не даємо оточити! — рявкнув Вайро.

— Вогонь! — крикнула Майка.

Я підняв арбалет і вперше за останні хвилини усміхнувся.

— Ну хоч не «Ешелон».

Перший вовк стрибнув — і бій почався.