Раді Вас бачити!

Тиша після слів Фари — чи Фаркса (чорт, називатиму за ніком аватара) — не була порожньою. Вона тиснула. Кожен думав про своє, але напрямок думок був один — ми влізли у щось занадто велике для нас.

Як це пояснити?

Голка — це справжній світ. Для надто багатьох настільки ж реальний, як і звичайне життя. А ми — так, дрібні самозайняті гвинтики, за яких ніхто особливо не впишеться. Натомість великі гравці — гільдії — крутять по-справжньому серйозні капітали.

Це цілі механізми й структури: лідери, бухгалтери, бойові підрозділи, звичайні працівники найрізноманітніших напрямів. До того ж розмір гільдії прямо залежить від площі стабілізованих земель. Тобто розширення територій фракталами — це розширення можливостей, зростання самої організації.

Це як купівля нового корпусу банком, що розширюється. Хоча ні — більше схоже на придбання готової фабрики, магазину й гуртожитку водночас, щоб одразу запустити новий виток фінансової імперії. Бо на нових фракталах можуть бути унікальні ресурси, рецепти, технології — усе, що дає перевагу.

Як я вже казав, ніхто ніколи не знає, які саме умови заклали розробники в новий фрактал для його стабілізації з центром. Принаймні, так вважалося. Вони завжди наполягали, що в грі ніхто не матиме доступу до альфа- чи бета-версій нових фракталів. А штрафи за порушення NDA настільки величезні, що жоден співробітник не ризикнув би їх зливати.

І тут з’являється Фаркс — чий брат, схоже, побував у цьому фракталі ще до його офіційної появи в грі.

За одне лише доведене згадування такого нас можуть просто стерти.

Хто?

Або гільдія, яка стоїть за діями Кела.

Або самі творці гри — якщо з’ясується, що вони дозволили порушити власні правила.

Я першим відвів погляд від ядра.

— Гаразд, — сказав я спокійно. — Почнемо з простого. Ти знала, що це буде тут.

Фара відповіла не одразу. Вона дивилася на механізм, ніби перевіряла, чи не зникне він, якщо відвернутися.

— Не точно, — нарешті сказала вона. — Але майже була впевнена.

Вайро коротко хмикнув.

— Чудове формулювання.

— Дай їй договорити, — тихо вставила Майка.

Фара видихнула.

— Мій брат грав тут. Це його аватар.

Я завмер.

— Фаркс? — уточнив я.

Вона кивнула.

— Так. Це був його акаунт.

— Був? — перепитала Майка.

Фара повільно провела рукою по передпліччю, ніби стираючи щось невидиме.

— Уже кілька днів як він зник.

Вайро насупився.

— У сенсі «зник»? Вийшов із гри й не повернувся?

— Якби ж, — тихо відповіла вона.

Тиша стала гострішою.

— Він перестав відповідати, — продовжила Фара. — Спочатку в грі. Потім і поза нею. Акаунт висів онлайн ще майже добу, а потім просто зник.

Я мимоволі сильніше стиснув арбалет.

— Бан? — запитав я.

— Ні. Перевіряла. Ні блокування, ні видалення. Як бачиш — я сама змогла зайти з нього. Кела вдома немає. Його техніку я перевезла до себе. Поліція навіть не почала шукати. Знаєте, як це працює: заяву прийняли — і до побачення. Тіла немає, злому немає, хлопець дорослий — може, поїхав кудись і нікому не сказав.

— І ти вирішила… — почав Вайро.

— Я вирішила розібратися, — перебила вона. — Спершу думала, що він просто влип у брудну історію. PvP, гільдії, борги. Він добре заробляв в Голці — навіть окрему квартиру собі взяв, а мені залишив батьківську.

Вона на секунду замовкла.

— А потім я знайшла його файли.

Я підняв погляд.

— Які саме?

— Чернетки. Мапи. Логи. Частково розшифровані.

Вона активувала інтерфейс — у повітрі на мить спалахнули фрагменти схем, координати, дивні позначки.

— Він щось шукав, — сказала вона. — І це був не фарм і не рідкісний дроп.

Я придивився.

Деякі координати здавалися знайомими.

— Це фрактали, — тихо сказав я.

— Так.

— І вони пов’язані.

Фара кивнула.

— Саме так.

Майка нахилилася ближче.

— Зачекай… це схоже на маршрут.

— Не маршрут, — сказав я. — Мережа.

Вайро схрестив руки.

— І де тут ми?

Фаркс подивилася на нього.

— Ось тут. Бачите номер фрактала?

— І ще… — вона завагалася. — Там були згадки.

— Які? — запитав я.

Вона відповіла не одразу.

— Закритий гільдійський проєкт.

— Який? — коротко кинув Вайро.

— «Ешелон».

Назва зависла в повітрі. Навіть Майка перестала рухатися.

— Ти серйозно? — тихо сказала вона.

Я теж знав це ім’я.

Не топ-1 за чисельністю.

Не найгучніша медійна активність.

Але…

Фаркс кивнула.

— Він писав, що його «підключили» до внутрішнього гільдійського проєкту. Без деталей. Лише натяки.

— І ти вирішила, що це пов’язано з цим? — Вайро кивнув на ядро.

— Я впевнена, — відповіла вона. — Він знав про вузли.

Я повільно видихнув. Картина складалася — і вона мені зовсім не подобалась.

— І ти пішла його слідами.

— Так.

— Використовуючи його акаунт.

Вона кивнула.

— У мене був доступ. Він колись дозволяв заходити, тож я знала, що зможу.

— І ти одразу знала, куди йти? — вставив Вайро.

Фара подивилася йому прямо в очі.

— Не одразу. Але дізналась швидше, ніж мала б.

Він фиркнув.

— Ось саме.

— Вайро, — тихо сказала Майка. — Досить.

— Ні, не досить. Вона нас обманула.

— Вона не брехала, — заперечила Майка. — Просто не сказала всього.

— Це і є брехня.

Я підняв руку.

— Стоп.

Вони замовкли.

Я подивився на Фару.

— Питання просте. Ти нас використовуєш?

Вона не відвела погляду.

— Так.

Чесно.

— Але не так, як ти думаєш.

Вайро пирхнув.

— Авжеж.

— Я не веду вас у пастку, — сказала Фара. — І не збираюся підставляти.

— А якщо доведеться? — жорстко запитав він.

Вона замовкла лише на секунду — і цього вистачило.

— Зрозуміло, — кивнув Вайро. — Дякую за відвертість.

Майка стиснула губи.

— Ви обоє зараз перегинаєте.

— Ні, — відповів він. — Я просто не хочу втратити все або здохнути через чужі секрети.

Я перевів погляд з одного на іншого, а потім — на ядро. Пасивка мовчала.

— Слухайте, — сказав я.

Вони замовкли.

— Маємо приховану кишеню, нестабільний вузол і, можливо, артефакт, за який гільдії готові вбивати.

Я подивився на Фаркса.

— Так, вона сказала не все. Так, це може стати проблемою.

Погляд — на Вайро.

— Але це також шанс не сидіти рівно на місці, а стати справді впливовими.

Я знизав плечима.

— Ми вже замаралися. Ніхто не повірить, що ми мовчатимемо. Тож треба йти далі. З нею або без неї.

Майка одразу кивнула.

— Я за.

Вайро мовчав кілька секунд.

Потім важко видихнув.

— Гаразд. Але якщо що — я попереджав.

Я кивнув.

— Прийнято.

І знову подивився на Фаркса.

— Веди до того, що ти ще знайшла.

Вона на мить завмерла, потім кивнула й розвернулася до глибини залу, де за ядром уже вимальовувався новий прохід.

І, судячи з того, як одразу засигналила моя пасивка, найцікавіше тільки починалося.