Раді Вас бачити!

— Маланка! Маланка! — раптом хухи почали кружляти навколо мене, їх голоси, наче дзвінкі переспіви, викрикували моє ім’я, залишаючись видимими лише для мене.

— Що відбувається? — тихо запитала я, намагаючись зрозуміти, що коїться навколо.

— Маланко! — прозвучав знайомий голос Стефона, без жодного натяку на те, що переді мною щойно була зовсім дика істота. — Тобі краще піти додому та відпочити.

— Маланка бачила істинне обличчя істоти! — пищали хухи, танцюючи навколо моїх ніг, їх крихітні лапки били по землі, немов струни на флейті. Вони виглядали такими безтурботними, але їх слова несли в собі глибокий підтекст, що мене знову злякав.

— Що це означає? — запитала я, зціпивши зуби, намагаючись не видавати свого внутрішнього хвилювання.

— Що тобі треба відпочити, — відповів Стефон, спокійно та монотонно, адже він не чув та не бачив маленьких істот, що крутились навколо та пищали не людським голосом. 

— Я їх питаю! — різко вказала я на пухнастих істот, що не відступали від мене, наче охоронці, сплітаючись навколо моїх ніг.

— Ну так, звісно, — поглянув на мене Стефон, його погляд був підозрілим та недовірливим.

— Кожен, хто торкнеться хух, виявить своє істинне обличчя, те, ким він є насправді, — пропищали маленькі істоти, і їх голоси звучали, як забуті заклинання старих часів, що мали силу пробуджувати істинну суть.

— Істинне обличчя? — перепитала я, і мій вразливий погляд знову впав на Стефона.

— Попереджай тільки, — тихо промовив він, і в його голосі з’явилась якась невиразна напруга. — Ти зараз розмовляєш зі мною, чи ще з тими, кого я не можу бачити?

Я мовчала, мимоволі намагаючись збагнути, чи справді я дивлюсь на нього, чи це лише якийсь обман. Його обличчя було таким звичним, навіть занадто звичним, і мої сумніви ще більше заплутували мене. Може, це справді все примарилось?

— Чому ти так дивишся на мене? — запитав Стефон, і його голос став м’якішим, поблажливішим.

— Скажи, а який ти маєш вигляд, коли змінюєш облік? — запитала я, відчуваючи, як у грудях важко забилося серце. Стримувати цікавість і страх уже не виходило.

Стефон миттєво змінився, повернувши собі звичний вираз. Його обличчя стало серйозним, а погляд тихим і настороженим.

— Навіщо тобі це? — запитав він.

Я озирнулася. Перехожі спокійно йшли вулицею, ніхто навіть не глянув у наш бік. Здавалося, для всіх навколо нічого не сталося.

Облік вовкулаки зник, ніби його й не було, а хухів ніхто крім мене не бачив.

— Та… вже нічого, — невпевнено пробурмотіла я. — Я чомусь бачила…

— Ти була даром. Боги прийняли тебе, — раптом загули навколо тонкі, пискляві голоси. — І тобі відкрився зір.

Це були все ті ж хухи — дрібні духи, які стрибали довкола мене, немов пустотливі тіні, що ожили. Їхні хутряні тільця миготіли у променях сонця. Вони звивалися, мов нишпорки, пробігаючи між моїх ніг і лоскочучи шкіру своїм м’яким хутром.

— Маланко тепер бачить нас та інших, — продовжували вони, їхні голоси зливались у химерний хор.

— Краще б і не бачити… — пробурмотіла я, відвертаючись. Тіло тремтіло, наче після довгої подорожі в хуртовині.

Розвернувшись, я пішла назад до таверни, ноги здавалися важкими, як у сні.

— Ти куди пішла? — вигукнув Стефон мені вслід.

— До роботи. Запізнююся, — відповіла я, майже не зупиняючись, і пришвидшила крок.

Мало того, що від тієї злощасної ночі зі мною вже встигло статися бозна-що, то тепер я ще й стала даром богів. Невже цілий рік, аж до наступного ритуалу, я бачитиму всяке зі світу духів?

Істинний облік Стефона постійно спливав у моїй свідомості. Він, здавалося, витіснив решту думок, як страхітливий сон, який переслідує навіть після пробудження. Я то роняла тацю, добре, що порожню, то спотикалася на рівному місці.

Образ його перевтілення, коли він обернувся на звіра, не відпускав мене. Це було водночас вражаюче й жахливе видовище. Якби я його не знала, то вже давно втекла б із цього міста, навіть не зібравши речей.

Дякувати богам, але хухи не пішли за мною до таверни, що точно, створило б для мене зайві проблеми на роботі.

— Що з тобою сьогодні? Замріялася? — запитала Софія, подаючи мені тацю з кухлем і тарілкою. Її голос повернув мене до реальності, як легкий ляпас.

— Ось, віднеси це тому дивному пану за останнім столиком у кутку. І постарайся не впустити, він щедрий і монет не шкодує.

Я кивнула, тримаючи тацю обома руками, і рушила до чоловіка, що сидів у напівтемряві. Він був високим і закутаним з ніг до голови у темний одяг. Лише пальці в чорних шкіряних рукавичках ритмічно постукували по стільниці, мов відбиваючи незримий такт.

Коли я наблизилася, слабке світло впало на його начищені до блиску чоботи, які виглядали навіть дорожчими за ті, що носив наш бурмістр. Їхній блиск видавав у ньому людину не з простого життя.

— Прошу, ваше замовлення, — сказала я, ставлячи тацю на стіл.

Я вже збиралася йти, як він підняв голову. Його обличчя залишалося прихованим за чорною хусткою, але його погляд, як дві чорні безодні, пробрав мене до самої душі.

— Дякую, — промовив він голосом, настільки виразним і чітким, що кожне слово звучало, як удар по струнах. Він не був схожий на місцевих, його мова звучала занадто вишукано, майже аристократично.

Мене пересмикнуло, але я змусила себе стримано кивнути і вже повернутися, як він додав:

— Чи молода панночка допоможе мені?

— Звичайно, вам щось порадити з кухні? — швидко відповіла я, намагаючись звучати невимушено. Однак ритмічне постукування його пальців пришвидшилося, ніби передчуття наростало.

— Я декого шукаю, — він нахилився ближче, і в його голосі прозвучала напружена стриманість. — Юнак. Нещодавно прибув до міста. Мене цікавить, як його…

— Маланко! — зненацька вигукнув пан Тадей. Він проводжав цілий гурт гостей, що дружно галасував, прямуючи до найбільшого столу. — Допоможи, досить базікати!

— Перепрошую, я невдовзі повернуся.

Схилившись у ввічливому поклоні, я рушила до пана Тадея, відчуваючи на собі пильний погляд незнайомця.

Метушливий гурт, що завітав у таверну, виявився особливо вибагливим. Вони довго не могли визначитися із замовленням, сперечалися між собою, відволікаючи нас усіх від роботи. Кожне їхнє слово здавалося зайвим ударом по моєму терпінню, а ноги, здавалось, гуділи від утоми.

Коли, зрештою, їхній гамір стих, я звільнилася від їхньої уваги, але мій кутовий столик був уже порожнім. Незнайомець пішов.

Я ледь помітно зітхнула. Цей чоловік, здавалося, міг щедро заплатити навіть за дрібницю, і я розраховувала на винагороду. Натомість гурт, що завітав до міста на святкування Літах, лишив лише втому і розчарування. Жодної зайвої монети.

Наприкінці зміни, виснажена і з роздратуванням у грудях, я вирушила додому. На вулицях з кожним днем ставало все більше людей. Гості приїжджали звідусіль, готуючись до найважливішого свята року. Літах уже був зовсім близько. А наше місто було багатьма відомими легендами. Після знайомлення з деякими лісними істотами, я зрозуміла, що не спроста саме наше місто та околиці славляться міфічними переказами та казками.

В цей час доведеться працювати без вихідних. Святкування Літах означало і зростання заробітків, але часу на перепочинок не буде. Після свята ночі стануть довшими, а роботи в місті — менше.

Та все ж я мала одну мету, бодай кілька годин вирвати для себе, щоб побувати на святі, вдихнути його чарівну атмосферу, побачити танці і почути пісні, що розлітатимуться над усім містом. Моя душа потребувала цих моментів, які залишаться зі мною навіть тоді, коли літо остаточно сховається за холодним подихом осені.