Спочатку:
На сторінку книги
— Ем... здається, я тепер без нічлігу, — промовив Стефон, також підводячись, ніби обережно намацуючи свої сили після колодок.
Я зітхнула, розуміючи, що це був неминучий результат.
— Я так і зрозуміла, — знизала плечима, дивлячись на нього з сумішшю співчуття й роздратування.
— Обіцяю, проблем не буду створювати, — сказав він із ледь помітною усмішкою. — Згодиться і твоє горище, твоя тітка навіть знати не буде.
— Тільки навіть не думай перетворюватись у мене вдома, — різко додала я, рушивши в сторону вузьких вуличок, що вели до мого провулка. — Я тебе іншим ще не бачила, і це трохи лякає.
Стефон посміхнувся своєю фірмовою нахабною усмішкою, що завжди здавалася одночасно заспокійливою і дратівливою.
— Обіцяю, — відгукнувся він, легко й невимушено. Його кроки швидко наздогнали мене. — Ніяких перетворень. І піду ще до світанку.
Я краєм ока помітила, як його погляд змінився, став зосередженим.
— Тим паче в мене плани.
Я різко обернулась, упираючи руки в боки.
— Які це плани? — спитала з підозрою, намагаючись вловити його наміри.
Стефон підняв руки вгору, як капітулянт, і знову посміхнувся.
— Нічого кримінального, обіцяю.
В його голосі звучала легкість, я йому повірили. Я була занадто втомлена, щоб щось розпитувати.
Далі ми пішли мовчки, але атмосфера між нами не була важкою. Місячне світло пробивалося крізь рвані хмари, залишаючи довгі тіні на камінні мостової. Я ловила на собі його погляд кілька разів, але він не промовляв нічого. І це було дивно. Зазвичай Стефон не упускав нагоди кинути саркастичний чи двозначний коментар, але зараз він мовчав.
Я не могла зрозуміти, чи це мене заспокоювало, чи, навпаки, ще більше насторожувало. Його кроки звучали рівно й розмірено, і в цьому ритмі я раптом почала шукати хоч якийсь знак.
— Що? — несподівано спитав він, коли я черговий раз упіймала його погляд.
— Нічого, — відповіла я швидко, повернувши голову вперед.
Коли ми дісталися мого подвір’я, я зупинилась біля дверей, стискаючи їхнє дерев’яне оздоблення, ніби це допоможе мені зібратися з думками.
Я стояла на ґанку, і ніч огортала нас своїм холодним подихом. Я відчувала, як серце б’ється швидше, але не знала, через що — через його слова чи через тишу, яка змушувала кожен звук здаватися гучнішим.
— Тримайся тихо, — кинула я, відчиняючи двері. — І не забувай: тітка дуже чутлива до звуків.
— Зажди, я ще дещо хотів тобі сказати, — раптом тихесенько звернуся Стефон до мене.
Він стояв на землі, всього якийсь мер розділяв нас. Вовкулака підняв голову до неба, погляд його ковзнув по темних хмарах, що закривали зорі.
— Коли я тільки-но потрапив у твій світ, усе здавалось наче ще одна пригода. Хто б у моєму світі міг похвалитися тим, що був в іншому вимірі? — Його голос звучав тихо, але глибоко, як нічний шелест листя.
Я мовчала, лише прислухалася, ніби боялася пропустити хоч слово.
— Але тепер… після всього, що сталося…
— Тепер усе не здається грою, так? — додала я, відчуваючи, що розумію його краще, ніж він сам міг очікувати.
Стефон усміхнувся, але його усмішка була тьмяною, без звичної лукавості. Місяць нарешті вирішив показатись і я добре могла його розгледіти. Навіть розрізнити емоції на його обличчі.
— Не дуже весело, коли пригода перетворюється на моторошну подорож, — він подивився прямо на мене, його очі були такими виразними. — І я зовсім не хочу, щоб ти постраждала.
Його голос тремтів, але він продовжував, ніби боявся втратити момент.
— Знаю, там, у Венти, я був занадто самовпевнений, але я був серйозним, коли казав, що буду поруч. Я захищатиму тебе не тому, що так напророчила болотяна відьма. Маланко, я…
Я підняла руку, жестом спиняючи його.
— Ти нічого мені не винен, хто б що не казав. І мені теж є що сказати, — я зібралась з духом, — ти мусиш мене пробачити, це була моя ідея.
— Яка? — він схилив голову на бік, його погляд тепер був трохи збентеженим, але все ще уважним, наче він намагався читати мене як книгу.
— Ти був спійманий на гарячому, і я не знала, як тебе виправдати. Тому сама запропонувала повинність на площі. Це був єдиний мій варіант.
Стефон здивовано звів брови, а потім засміявся, тихо, але щиро.
— Ну, взагалі-то могло бути гірше. Крім тебе, ніхто б не став на мою сторону на суді. Навіть не уявляю, що б було. Тому, тобі немає за що просити пробачення.
Я закусила губу, намагаючись стримати усмішку, але все одно відчувала полегшення, чуючи ці слова.
— Пообіцяй, що таких дурощів більше не робитимеш? — суворо промовила я, але в голосі все ж відчувалася ніжність.
Стефон по-дитячому відсалютував, випрямившись переді мною, і на його обличчі з’явилася звична широка усмішка.
— Обіцяю.
Я хитнула головою, водночас не знаючи, як сприймати його жарти, але й не бажаючи втратити цей легкий момент.
— Добре, ходімо. І не шуми, — додала я, повертаючись до дверей.
