Спочатку:
На сторінку книги
— Шкода, шкода такої гарненької дівчини, — хрипкий голос, схожий на шурхіт сухого листя, прорізав тишу. Постаті не треба було рухатися — її слова здавалися частиною повітря, вони стискали мене ще дужче.
— Ти ще могла б пожити, але ж, знаєш, не всім дано дочекатися старості.
"Я жива! Я не мертва!" — думки билися у моїй свідомості, мов птахи, що заплуталися в павутині.
— О, ти ще не мертва, — постать схилила голову, мов почувши мої думки, і в її голосі з’явився зловісний присмак насмішки. — Але скоро будеш. Це краще, ніж дозволити Лісовику забрати тебе до своєї царини. Він так хоче тебе отримати, що навіть домовився зі мною. Але все можна змінити.
"Мара! Ти Мара!" — вигукувала я подумки, відчуваючи, як страх стискає серце крижаними пальцями.
Постаті, здавалося, не потрібні були мої слова. Вона знову заговорила, немов відповідаючи на мої думки:
— Розумниця, впізнала. Мара я. Але не все так погано. Я можу допомогти тобі, дівчинко. Уклади зі мною угоду і я позбавлю тебе присутності цього нечистого духа. Більше не буде страху, більше не буде страждань. Що скажеш?
Темрява довкола затягувалася тугіше, мов хмара чорного диму. Мої думки розривалися між жахом і відчаєм. Глузливий голос Мари звучав уже не зовні, а десь усередині мого розуму, мов отруйний шепіт, який проникав у найглибші куточки свідомості. Він витісняв навіть тінь надії, обплутуючи мене словами, які, здавалося, ставали правдою тільки від повторення.
«Благаю, допоможіть, будь-хто, прошу!» — крикнула я подумки, хоч знала, що це марно. Я була тут сама і ніхто б не почув моїх думок, окрім демона.
Мара, здавалося, відчула цей порив, і її сміх став ще гучнішим, огидно розкотистим, ніби сміялися сотні зловісних голосів.
Це була зловісна мара — ніхто не міг утекти від її хватки. Я знала це з тих давніх переказів, які тепер звучали в голові, мов приречення. Груди тремтіли, важке дихання розривало легені, і я усвідомлювала, що наближається кінець.
Та я не могла змиритися.
Щось у мені не давало спокійно прийняти цю долю. Усередині, попри глузування і темряву, залишився крихітний вогник спротиву. Він горів болісно, ледве жевріючи, але не давав зникнути остаточно.
І я вчепилася в цей вогник з усіх сил.
Голос Мари знову зірвався, наче хижий вітер:
— Дівчинко, досить! Просто скажи так. Ти ж не хочеш, щоб твоя душа дісталася Лісовику, правда? Хочеш стати мавкою, однією з його служок? Мучити душі заблудлих у його царині? Ти підеш на це?
«Як не його прислужницею, то твоєю! І в чому різниця? Ні! Ні!» — кричала я подумки, але замість слів був лише розпач, який відлунював у моїй голові.
Її фігура стиснулася, а потім вибухнула жахливим, майже нечоловічим вереском:
— Тоді згинеш!
Здавалося, що її голос рвав на шмаття сам простір. Якби тут були шибки, вони б розсипалися на пил від цього несамовитого крику. Я зрозуміла, що це кінець і, що зараз усе скінчиться, коли раптом кімнату осяяло яскраве блакитно-помаранчеве сяйво. Промінь розітнув тіло Мари навпіл, і вона розсіялася, немов рідкий дим, розвіваючись у пітьмі.
Кроки. Рівні, впевнені. З тіні вийшов Милосник, його меч ще тремтів, сповнений жару й світла. Він підійшов до мене ближче, в темряві мерехтів лише його погляд і теплі відблиски клинка. Простягнувши до мене руку, він промовив тихо, але твердо:
— Іди до мене.
Голова тремтіла, очі застилало безсилля. Я похитала головою, намагаючись пояснити, що не можу навіть піднятися. Проте з рухом усвідомила: я таки можу. Немов крізь застиглу воду, але тіло починало слухатися.
Мовчки, зібравши всі сили, я простягла руку. Його долоня була теплою, живою, і ця теплота, означала, що ми вже в його сні, а не в світі Мари. І тепер лише він тримав мене у своїй реальності.
Я обійняла його так міцно, ніби він був єдиною ниточкою, що тримала мене в цьому світі. Мої руки тремтіли, а слова виходили ламаними:
— Дякую… Дякую тобі!
Він застиг, ніби не знав, що робити, його руки нерухомо зависли навколо мене, не торкаючись.
— Вона не мала права забирати твою душу, — його голос звучав низьким, бархатистим баритоном, у якому відчувалася ледь помітна хрипота.
Я відсторонилася, повільно переводячи подих, і почала озиратися. Темрява, яка щойно здавалася безкінечною, почала розчинятися. Замість неї проявлялося горище, де я, очевидно, втратила свідомість.
— Я все ще уві сні? — пошепки запитала я, не вірячи власним очам.
— Так, але тепер ти в безпеці, — відповів він, відводячи погляд убік. — Хтось підкинув тобі прокляту річ, через яку Мара змогла до тебе добратися. Ходили чутки, що Лісовик уклав з нею угоду, але я не вірив до останнього, що він піде на це. Тому вирішив перевірити.
Його слова прозвучали так буденно, наче він лише виконував чергову задачу.
— Ти з’явився вчасно… Я вже подумала, що це кінець, — зізналася я, спостерігаючи, як меч у його руках поступово розчиняється, перетворюючись на легкий шлейф сяйва.
Його погляд пом’якшав, набуваючи людяного тепла, яке я раніше не помічала. Він подивився на мене так, ніби шукав правильні слова, але зрештою сказав просто:
— Я не дам тебе скривдити.
— Чому? — запитала я.
Він мовчав. Його очі на мить потемнішали, а кутики губ ледь помітно смикнулися, наче в нього в голові відбувалася якась боротьба.
