Спочатку:
На сторінку книги
Стефон дивився кудись в сторону дуже пильним сфокусованим поглядом.
— Ти щось бачиш? — запитала схвалювано.
— Не впевнений, поспішимо.
Стараючись не сповільнятися, ми пробирались між тінями, що мов живі сутності, тихо ковзають по землі. Очі не могли спокійно зупинитися на чомусь одному — кожен рух навколо видавався підозрілим.
Коли ми нарешті вибралися з тієї химерної землі, відчуття страху відступили, наче туман, що розвіявся при перших променях світанку. А коли ми вийшли на ґрунтову стежку, де вже пробивалися вогники з хатин, їхні віконця, мов заплакані очі, жевріли серед темряви, я зовсім розслабилась.
— Обійшлось, ми навіть не заплутали, — промовила я, важко видихаючи, ніби весь цей час тримала в собі крижаний спазм, а зараз змогла відпустити.
— Звісно, твоя бабця — відьма, нас оберігала, — відповів він, не без іронії.
— Не називай її так і не здумай де-небудь примовитись в місті, — мовила я, серйозно поглянувши на нього.
— Я не базікало, якщо ти про це, — він знизав плечима. — І могла б уже в цьому впевнитись. Я ж не сказав твоїй бабці, що ти вже сплуталась з якимось духом.
Я незадоволено зиркнула на нього, але не стала продовжувати розмову — це була не його справа. Моя боротьба з власними почуттями і таємницями мала залишитися моєю.
На розвилці серед низеньких хатинок ми розійшлись, і вже за кілька будинків я опинилася перед своїм подвір’ям. Але цього разу я відчувала в собі змішані почуття. Цей дім завжди був моїм прихистком, а тепер він символ родинних таємниць.
Я не знала, чи варто тітоньці розповідати про те, що я дізналася, чи краще залишити все на потім? Чи варто взагалі відчиняти ці двері та виносити на світло усе, що тримала в собі? Я не хотіла тривожити її, навіть якщо це була б правда. Щось всередині мене шепотіло, що іноді краще зберегти мовчання, ніж наполягати на тих думках, які краще залишити в тіні.
Прокрадаючись у будинок, як тінь, мов той грабіжник, йшла коридором, коли раптом почула голос з темряви:
— Останнім часом ти пізно повертаєшся додому, люба, — сонно мовила тітонька з вітальні.
Я зупинилася, мов зачарована, і заглянула до кімнати. Вітальня тонула у м’якому світлі лампи, що ледь освітлювала старовинні меблі та темну дерев'яну підлогу. Тітонька сиділа в кріслі, втупившись у свою книгу, але її погляд був спрямований прямо на мене, немов вона вже все знала.
Серце прискорено забилося, але я намагалась не видавати себе. У кімнаті панувала якась особлива тиша, неначе навіть повітря чекало, коли я скажу перше слово.
— Привіт, ти чого сама не спиш? — запитала я, коли побачила тітоньку в глухій тиші, сидячою з книгою в руках.
— Так от, взяла книжку на сон, але ніяк відірватись не можу, така цікава, — з усмішкою відповіла вона, ковзаючи пальцями по обкладинці. — А ти де гуляла?
— Та з подругами. Зараз же кожного дня святкові ярмарки перед святом Літах.
Моя неспроможність бути відвертою з тіткою мучила мене сильніше, ніж приховування правди.
— А звісно, зовсім забула. Стара вже, — тітонька зітхнула, посміхаючись самій собі. — Та ти веселись, звичайно. Я в твої роки вдома сиділа, дивилась на інших дівчат із заздрістю, їх матері не тримали під трьома замками. А твоя мама, знаєш, не могла всидіти. Вона завжди втікала з дому на пошуки пригод, так і зустріла твого батька. А я була надто слухняною, навіть зараз думаю, чи не дарма. Зараз, дивлюсь на все це, лишається тільки книжки читати, — вона закрила книгу і знову поглянула на мене, наче пригадуючи давно минулі дні.
Вперше тітонька була зі мною такою відвертою, і ці слова її важко було сприйняти спокійно, бо тепер я знала причини.
— Ти прекрасна жінка і мудра, — сказала я, не стримуючи слів. — Ти замінила мені матір, коли я залишилась зовсім одна. І я не шкодую, що поряд була саме ти, а не батько. Він би так мене не зрозумів, як ти.
Я присіла на коліна поруч, обережно пригортаючись до неї, поклавши голову на коліна, прикриті тонкою ковдрою. Її руки м'яко лягли на мої волосся, і я відчула, як її тепло обгортає мене, даруючи відчуття затишку і безпеки.
