Спочатку:
На сторінку книги
Ще вдосвіта я почала поратися на горищі — свій вихідний не збиралася проводити в ліжку. Настав час навести лад: посортувати трави, вирішити, які вже можна зрізати, а які ще варто залишити підвішеними. Тут, на висоті, панували спокій і тиша, і лиш пориви вітру час від часу розгойдували старі балки
— Маланко, ти точно сама впораєшся? — загукала знизу тітонька, її голос торкнувся моїх вух, але я не планувала зупинятись.
— Звісно ж, — відповіла я, не звертаючи уваги на її сумніви. — Чи ти збираєшся сама видертися сюди?!
— Можу запропонувати свою допомогу, — веселий чоловічий голос раптом долинув з низу, змушуючи мене миттєво зупинитись.
Та чорти ж тебе заберіть. Він не вгамовний.
Я встала навколішки та опустилась, моя голова показалась з невеликого одвірку, що вважався входом на горище.
— Ти що тут забув? — гнівно запитала я, виглядаючи з-за перекриття і насуплюючи брови.
— Повз проходив, та й привітався з твоєю тіткою, а вона мене на чай запросила, — промовив Стефон, піднявши філіжанку з напоєм, немов демонструючи свій доказ.
Я зітхнула і подивилась на нього, відчуваючи, як починаю дратуватись від його безтурботності.
— Маланко, будь привітнішою, він пропонує допомогти, — тітка лукаво підморгнула мені і, швидко кудись попрямувавши, додала, бурмочучи під носа: — Справи в мене, справи...
Я мимоволі стисла кулаки, бо знала, що зараз вона піде і залишить мене наодинці з ним. В той час, коли його настрій, схоже, був найвищий, а мій — вкрай незацікавлений.
— Ти чого така бука зранку? — запитав Стефон, обережно відставляючи філіжанку чаю на підвіконня. Він підійшов до драбини й зосереджено вхопився за її щаблі, готуючись піднятися.
— Ти справді хочеш допомогти, чи знову прийшов голову морочити? І навіть не думай приставати, — попередила я, намагаючись надати голосу твердості. Але мій тон звучав так собі — радше як гра, ніж серйозна погроза.
— Вирішив, що тобі не захочеться залишатися самій із усіма цими… думками, — промовив він, піднімаючись до горища. Його обличчя з'явилося в отворі драбини, а очі заграли знайомою лукавинкою. — І взагалі одне іншому не заважає.
Я лише скептично пирхнула, поступаючись і мирячись із його присутністю.
— Знову за рибу гроші, — пробурмотіла я, відступаючи до зв’язаних пучків трав, що звисали з низьких балок.
Горище було залите м’яким світлом, що пробивалося крізь вузькі щілини в даху. У повітрі стояв густий дух сушених трав: полину, материнки та звіробою. У кутку виднівся мішок із оберемком сухоцвітів, які чекали своєї черги, щоб стати частиною зв’язок. Під ногами стиха рипіли мостини, а порох, збурений кроками Стефона, ліниво кружляв у промінні.
— Ну, пані господине, з чого почнемо? — запитав він, легко обтрушуючи руки, ніби був готовий до роботи.
— Для початку можеш зняти ті трави, які вже підсохли. Але обережно, аби не порвати. Якщо впораєшся, подумаю, чи дозволити тобі щось серйозніше, — буркнула я, намагаючись виглядати суворою.
Він лише підняв брову, немов прийняв мій виклик, і підійшов ближче, обдивляючись пучки трав із несподівано серйозним виразом.
— Тут мало світла, — зауважив Стефон, заповнюючи тишу своїм спокійним голосом.
— Ще скажи, що боїшся темноти? — глузливо кинула я, перебираючи сухі пучки трав.
— Кажу, що це доволі романтично, — усміхнувся він так широко, що на мить захотілось вщипнути себе, щоб не засміятись у відповідь.
На підлозі, де я сиділа, під рукою опинився порожній мішок для трав. Я без вагань жбурнула його Стефону прямо в груди.
— От і будеш допомагати романтично. І взагалі, хіба пітьма й усе подібне не є вічними супутниками вовкулак? — піддражнила я, не відриваючись від своєї роботи.
— Місяць — це світило мерців, — несподівано промовив він, зрізаючи кілька пучків. — Це не наш час. А ніч символізує первісну пітьму, ту, що була ще до того, як з’явився світ.
— Я думала, що ніч — це ваш час. Хіба вовкулаки не створіння потойбіччя? — запитала я, намагаючись тримати голос рівним, хоча його слова розпалювали цікавість.
Він тихо засміявся, глибоким і трохи хриплим сміхом, який відбивався від стін горища.
— Ще скажи, що ми слуги темряви, — пожартував він. — У первісні часи нас боялись і прозивали по-різному у моєму світі. Але тепер ми живемо пліч-о-пліч із людьми. Хоча іноді, зізнаюся, трапляються проблеми. Особливо з тими, хто ще не навчився себе контролювати на повню. Але все це врегульовано.
— Чим? — перепитала я, підводячи на нього здивований погляд.
— Законом про людяність і чесноти, — сказав він, ніби це було щось само собою зрозуміле.
— У вас є подібний закон? — я аж відклала пучок трав і з цікавістю підвела очі до нього.
— Звісно. Усе має свій порядок, навіть у вовкулак, — відповів він, ніби говорив про щось звичне, як про дощ чи зміну пір року. — Якби не закони, то наші відносини з людьми вже давно стали б історією. Ми відшкодовуємо збитки, якщо завдали шкоди. Старші слідкують за молодшими під час кожної повні. І знаєш, після підписання цих угод смертельних випадків не бувало.
— Це навіть дивовижно, — промовила я, схиливши голову набік. — Скажи комусь у нашому місті про свою сутність, і тебе скоріш за все десь закриють. І це, мабуть, буде не найгірший із можливих сценаріїв.
Стефон лише хмикнув у відповідь, злегка похитуючи головою. Він опустився поруч зі мною, акуратно складаючи пучки зрізаних трав.
— Ми відрізняємося, але наша суть не потойбічна й не темна, — промовив він спокійно, не дивлячись на мене. — Як і ви, ми з’являємося на світ із утроби матері, плачемо, коли робимо перший подих, і сміємося, коли нам радісно.
Я на мить замислилася над його словами, відчуваючи тепло від їхньої простоти.
