Спочатку:
На сторінку книги
Ми тихенько пройшли через коридор і дістались до драбини, коли раптом я почула знайоме вовтузіння з кімнати тітки. З її кімнати одразу почувся голос:
— Маланочко, це ти?
— Так, тітонько, — відповіла я голосно, одразу показавши Стефону жестом підніматися, аби він не робив зайвого шуму.
— Нарешті ти вдома, я хвилювалась, — сказала тітка, її голос був теплим, але і з ноткою втоми.
Я рушила до її кімнати, тихо відчинивши двері, просовуючись вперед.
В кімнаті горіла маленька лампа, з її вогником, який лише ледь освітлював темний куток. Це було так спокійно в порівнянні з тим хаосом, що залишився поза дверима. Тітка сиділа в ліжку спершись на велику подушку, і я помітила, як її рука мимоволі ковзає по ковдрі, мовби намагаючись знайти якусь опору серед всіх цих слів, що кипіли в мені.
— Заходь, Маланочко, — вона махнула рукою, запрошуючи мене ближче. — Розкажи, де була, що в світі відбувається?
Я присіла біля неї на ліжко, і, взявши коротку паузу, почала повільно викладати усе, що сталося.
— Софія та Фекла потягли мене на жертовне багаття, — пояснила я, намагаючись звучати спокійно, хоча в душі все ще бушували емоції від того, що сталося.
— Я пам’ятаю, як я молодою, всього раз побувала на цьому святі, але мати забрала мене, ще до того, як почались всі веселощі. Що було цього року?
— Як і завжди. Тільки цього року я була даром. Навіть не знаю, як їм вдалося це провернути.
— Ой, це не добре, — пробурмотіла тітка, її голос видавав зростаючу тривогу.
— Ти занадто схвильована, що сталося? — запитала я, уважно розглядаючи її обличчя, яке було схоже на бурхливе море, повне переживань. Очі її були широкі, а погляд — неспокійний.
— Тільки не кажи знову, що мені привиділось... але сьогодні мене кликав дух неприкаяний, — почала вона, її слова були тихими, але водночас важкими. — Я чула його голос, і він звучав так... так... пророче. Я ж навчена, не відповіла, але він не вгамовувався, я прикрила всі ставні та стала чекати на тебе, а ти все не поверталась.
Я відчула, як серце раптом стискається в грудях. Тітка виглядала так, наче була переконана, що щось недобре вже почалося. Я, намагаючись зберігати спокій, запитала:
— Ой, тітонько, вам наснилось?! — я намагалася заглушити тривогу в голосі, але не могла приховати свій страх. Якщо це не було маренням, ситуація була набагато серйозніша, ніж я уявляла. Непокоєнні просто без причин не приходять. Вона теж була в небезпеці, приносило заспокоєння, що тітка далі подвір’я та сусідчиного дому нікуди не ходила. Але якщо і за нею почне полювання Лісовик, я можу її не вберегти. Серце пропустило удар, я зробила глибокий вдих.
— Ану, слухай мене, — майже скомандувала вона, її голос став твердим, з притаманною їй владністю. — Я знаю, що ти виросла невірою, і, можливо, це навіть на краще. Але ти повинна це знати. Наш рід вже давно неугодний Лісовику, хазяїну цього лісу. І ти повинна бути обережною, Маланко. Не ходи в ліс одна, не стрибай через багаття і, більше ніколи, не дозволяй, щоб тебе, навіть граючи, робили жертвою для духів чи богів. Ти зрозуміла?
Не стала сперечатись, мовчки кивнула, хоча серце стискалося від тих слів. В її очах я побачила мудрість, яка приходить тільки з болем і втратами.
— Розповіси чому ми неугодні Лісовику? — промовила я, хоча сама вже знала відповідь.
Тітка подивилася на мене, її погляд став туманним, немов вона знову загубилася в тій старій пам'яті.
— Бо він не любить втрачати те, що вважав своїм. Так казала моя мати. — Її голос став тихіше, майже схованим за тінями спогадів.
Я подивилася на неї, намагаючись побачити більше, ніж звичайно, але вона не стала продовжувати. Я наважилась запитати сама:
— Чому я ніколи нічого не чула про бабусю?
Тітка зітхнула, і її обличчя стало серйозним, навіть тривожним.
— Маланко, не найкращий час для таких історій, — відповіла вона, її слова звучали майже як наказ, щоб я відклала свої запитання.
Я вже стомилась від нескінченних відмовок, особливо зараз, коли я й так вже багато знала. І чим більше тітка мовчала, тим більше я прагнула дізнатися.
— А коли буде кращий час? Ти завжди так відповідаєш, — сказала я, підвівшись, відчуваючи, як хвиля образи почала огортати мене. — Вимагаєш від мене якихось речей, але сама мовчиш.
Тітка не відповіла одразу. Вона лише важко зітхнула і глянула на мене, її очі стали м'якшими, але це не принесло полегшення.
Я вже була готова піти, залишивши все на тому. Проте, її голос раптом пролунав різко, як кипляча вода:
— Вона мертва для мене, тому я не згадую її, — її слова були повні емоцій, з відголоском минулого болю. — Колись вона забрала в мене найцінніше, а я не знайшла сили пробачити їй.
Я застигла. Всі питання, які я збиралася задати, розсипались, і тепер їх не було більше. Тітка не просто уникала теми, вона захищала себе від болю, який вона пронесла через усе своє життя. І це було єдине, що я могла зрозуміти.
— Вибач тітонько, я не буд більше питати, — тихо промовила я, обертаючись до неї. — Засинай, сьогодні вночі все буде добре, я обіцяю.
