Раді Вас бачити!

Якщо згорнути пояснення та спогади й повернутися у теперішню мить, то я вийшла з підвалу без колишньої подруги, але зі своїм вірним другом. Злодійським розумом Алан спочатку переварював побачене, а потім схопився на ноги та спробував прямувати в мій бік.

– Сядь на місце, наволоч, і не рухайся, бо будеш валятися так, як твоя подружка у підвалі! Що ж ви за люди такі? Чого вам не вистачало: грошей чи вражень? Та я за Террі вас обох біля цих кущів поховаю! – від мого грізного тону Паті роззявив рота й не встиг ще сіпнутися, як отримав кулю прямо біля своїх ніг.

Террі як і раніше лежав на боці, а кров сочилася у траву. Він був при тямі та здається також не розумів: кого бачить перед собою? Куди поділася та принишкла покірна жінка, що спустилася до підвалу, адже звідти вийшов якийсь озброєний бойовик...

– Саманто, відпусти мене, будь ласка. Це все та отруйна змія придумала. Я навіть летіти до Нью-Йорка не хотів. Вона тобі весь час заздрила й казала, що таким в житті все легко дається, а їй набридло підстилатися під кожного покидька. Що тобі навіть під час короткої турпоїздки здибався очманілий коханець, а я лише використав її... Прошу, відпусти й забудемо все це назавжди! – швиденько зорієнтувався Алан, адже зустріч з копами буде для нього фатальною.

Та вже доволі близько чулися звуки поліційних сирен. Добропорядні сусіди, перелякані пострілами з моєї садиби, передбачливо викликали «911». До двору, з попереджувальними криками, заскочили озброєні поліціянти і я обережно поклала зброю на стіл та підняла руки.

Далі до воріт зайшли лікарі, адже ці служби завжди прямують на виклик разом. Знаєте, мені було абсолютно байдуже: жива Аманда у підвалі чи ні? Звісно я не хотіла до тюрми через неї, але ж на землі лежав поранений мій найдорожчий чоловік і йому вже допомагали.

Алана Паті поліціянти прийняли як бажаного гостя, адже за ним по Європі дійсно тягнулася ціла низка злочинів середньої тяжкості й Інтерпол буде дуже вдячний нью-йоркським копам за такий довгоочікуваний подарунок.

Виходить Аманда не помилилася, коли натякала, що Алан має у своїх краях низку гріхів. Наразі її з нижнього поверху винесли на м’яких ношах та вклали до швидкої. Ось я почула, що вона застогнала, а значить не здохла.

Моєму Террі лікарі обробили плече й пояснили, що куля пройшла навиліт. Вони фіксували руку пораненого бандажем, а він дивився на мене своїми прекрасними закоханими очима й нічого не говорив.

Далі до нас підійшов, скоріше за все, старший з групи поліціянтів та представився детективом. Він показав свій жетон і посвідчення. Перше, що я в нього запитала: чи будуть мені висунуті звинувачення у нападі на гостей? А він посміхнувся й відповів, що за самозахист та охорону власності статті ще не придумали. Але мою зброю на експертизу вони все-таки заберуть, перевірять і якщо все буде ОК – віддадуть у подальше користування.

А потім уважно подивився на мого Террі й сказав дивне:

– Давно збирався з Вами познайомитися, містере Доусон. Та ось Ваші «гості» випадково допомогли.

Я стала поміж цим диваком і моїм пораненим коханим та на правах господині попрохала пояснень. Детектив розумів мій розбурханий подіями настрій і не став тягнути з відповіддю.

– Звісно поясню, місіс Венс. Саме для цього я тут. Ваш наречений не злочинець і не ховається від правосуддя, як він думав багато років. Ви називаєте його Террі Янгом, але це не його ім’я. Так, він дійсно народився на Філіппінах у звичайній добропорядній родині. Його батько — Віктор Доусон працював у Манілі на фармацевтичному комбінаті та мав дружину й сина.

Якось на зміні він побачив те, чого не повинен був і скоро його ліквідували. Облаштували все, як нещасний випадок на виробництві. Але ж ніхто не знав: чи встиг чоловік поділитися побаченим з дружиною? І тоді, серед білого дня, в домі з’явився вбивця. Син саме повернувся зі школи та знайшов маму з ножем у грудях. Перше, що спало на думку підлітку - це вийняти ніж, щоб врятувати неньку від болю. Від крововиливу жінка майже відразу померла, а хлопчина не довіряючи поліції, вирішив зникнути. На Філіппінах діє смертна кара, тому він став втікачем.

Спочатку переховувався в місцевих нетрях, на воді, та домовився з одним рибалкою разом вийти в море. А вже там пересів на рибальське судно. На борту було багато роботи й капітан не дуже дотримувався рамок закону. Якось вранці в брудному трюмі прокинулися всі, окрім одного. У нього була тяжка хвороба й чоловік помер уночі. Він мав документи на ім'я Терренса Янга. Так Ваш наречений, з легкої руки капітана отримав посвідчення особи, але за це повинен був працювати наче віл, без жодної платні. Террі погодився.

Далі були ще судна, піратський полон, з якого він втік завдяки неймовірному вмінню довго триматися на воді й під водою. Так, на різних плавзасобах, вимушений мандрівник дістався берегів Шрі-Ланки й зійшов на берег. На той момент молодий чоловік дійсно виглядав як Террі Янг: довге занедбане волосся, худорлявий і засмаглий та з купою свіжих рубців, після піратського полону. Зі своїм колишнім виглядом він вже не мав нічого спільного й наступною зупинкою втікача стали Гімалаї.

Пройшли роки і Террі Янг звик до свого нового імені та мандрівного стилю життя. Як тільки він підозрював небезпеку – відразу зникав з насидженого місця й шукав нове. Але тікав Раян Доусон даремно. Поліція Маніли не така вже й безпорадна та скоро піймала справжнього вбивцю його матері. Щоб уникнути смертної кари, злочинець у всьому зізнався. А для втікача десять років поневірянь між островів та континентів закінчилися зупинкою на Гаваях, де ви двоє й зустрілися. Я нічого не наплутав, Раяне?

– Ні. Без деяких деталей все вірно, детективе. Дякую, що знайшли справжніх вбивць моїх батьків. Тепер я спокійний. І вона не матиме зайвих проблем, – кинув свій космічний погляд на мене, вже не знаю Террі чи Раян?..

– Тоді якщо не бажаєте їхати до лікарні, перепрошую, багато роботи. Днями ми викличемо вас обох для надання свідчень слідству та ймовірно повернемо зброю. Ну, й звісно вирішимо питання зі справжніми документами. Вітаю з поверненням до нормального життя, містере Доусон! – кивнув детектив та пішов у бік авто.

А ми з Террі-Раяном обережно обійнялися, щоб не зачепити поранення й тільки тепер я відчайдушно заплакала:

– Захиснице моя смілива, чому ж ти плачеш? Вже все скінчилося. Знаєш, коли я побачив тебе таку грізну, зі справжньою зброєю в руках, вирішив, що марю.

– То мисливська зброя, коханий. Але вона моя й користуватися нею я вмію, дякуючи Майклу. Як же мені тепер називати тебе, загадковий мандрівнику? – пестила я його шовкове волосся та не могла надивитися на свого нареченого, якого щойно ледве не втратила, завдяки зажерливим покидькам, що прикидалися нормальними людьми.

– Навіщо питаєш? Ти мене абсолютно правильно назвала: КОХАНИЙ. Все інше не важливо. Як хочеш, так і клич. Сподіваюся всі наші задуми залишаються в силі? – грався мій неймовірний красунчик своїм чарівним поглядом навіть тоді, коли личко стало дещо блідим від втрати крові.

– Всі-всі, до найменшої дрібнички – в силі! А ще я тебе нікому в житті не дозволю більше скривдити. Скільки ж страждань випало на твою бідолашну долю, без будь-яких причин, – я тихенько цілувала його щічки, лоба, долоні й намагалася полікувати від болю, краще ніж морфін.

Ось так і закінчилась історія з жадібними до наживи лжедрузями. А картини в тому контейнері ніколи й не було. З деяких пір вона надійно оселилася в нашому Музеї мистецтв Метрополітен, в Центральному парку на Манхеттенському Іст-Сайді. Навіщо вона нам з Террі (Раяном)? Нехай радує всіх людей, а ми спробуємо радіти простим і дуже прекрасним речам: коханню, щастю, діткам...