Раді Вас бачити!

У хаті було тепло.

Не спекотно — просто тепло від печі, від сушених трав під стелею, від вечірнього сонця, що ще просочувалося крізь західне вікно й лежало на підлозі довгим золотим прямокутником. Після лісу, де кожна тінь могла приховувати чорну лапу, звичайна кімната з лавою, столом і глиняним посудом здавалася майже непристойно безпечною.

Сіран зробив три кроки й зупинився. Марея зачинила двері за собою. Руся вислизнула з її рук, пройшла до середини кімнати, озирнулася так, ніби це не вона тиждень невідомо де вешталася, а всі інші без дозволу переставили меблі, і застрибнула на лаву.

— Сідай, — сказала Марея.

Сіран сів. Цього разу без суперечок. Марея це помітила.

— Оце вже справді погана ознака.

— Я вчуся.

— Ні. Тобі просто боляче.

Вона підійшла ближче й почала розстібати ремені його обладунку. Сіран автоматично підняв руку.

— Я сам.

Марея зупинилася й знизала плечима.

— Добре, як пан найманець забажає.

Відійшла на пів кроку й схрестила руки. Сіран спробував розстебнути верхню пряжку. Пальці не послухалися. Він спробував ще раз.

На третій спробі Марея мовчки простягнула руку. Сіран ще раз смикнув пряжку. Марно.

— Жодного слова.

— Я нічого не сказала.

— Це гірше.

Вона присіла перед ним і швидко розстебнула ремені. Працювала обережно, але коли дійшла до пошкодженого плеча, Сіран усе одно стиснув зуби.

Марея помітила. Зрозуміло, що помітила. Вона взагалі, схоже, помічала більше, ніж було зручно.

— Обережно, — сказав Сіран.

— Дякую. Без тебе я б вирішила відірвати.

— Просто уточнюю.

— Ти завжди так багато говориш, коли тобі боляче?

— Ні.

— Отже, мені пощастило.

Вона зняла шкіряний нагрудник і відклала його на підлогу. На одному боці залишилися довгі подряпини. Ще один ремінь майже розірвався.

Марея провела пальцем поруч із пошкодженням.

— Це він?

— Один із разів.

— «Один із»?

Сіран не відповів. Марея повільно підняла очі.

— Сорочку знімай.

— Плече можна оглянути й так.

— Можна.

— Тоді...

— А ще можна не лікувати тебе через тканину, яка весь день збирала піт, землю, котячу траву і, судячи із запаху, половину того лісу.

Сіран понюхав власне плече. Помилка.

— Котяча трава.

— Я знаю, як пахне мій настій.

— Тоді навіщо—

— Сорочку. Знімай.

Він подивився на неї. Марея навіть не кліпнула. Сіран зітхнув і потягнув сорочку через голову. Рух одразу віддався в плечі. Він завмер на половині.

— Не поспішай, — цього разу сказала вона спокійніше.

Марея допомогла стягнути тканину з пораненої руки, не зачіпаючи плече зайвий раз. Сорочка впала на підлогу.

У кімнаті стало тихо. Марея дивилася на нього. Спочатку на плече, потім на подряпини на боці і на перев’язану долоню. Коли Сіран трохи повернувся, її погляд затримався на старих довгих рубцях на спині.

— Це не баюн, — сказала вона.

— Ні.

Вона чекала ще секунду. Сіран нічого не додав. Марея теж не запитала.

Вона перевела погляд на шнурок без червоної кульки. Потім знову на плече. Огляд тривав довше, ніж вимагало визначення кількості ран.

Сіран підняв брову.

— Що?

Марея повільно перевела погляд на його обличчя.

— Нічого.

— Це вже вдруге.

— Що?

— Коли ти так дивишся, а потім кажеш «нічого».

Кутик її рота піднявся.

— Тоді, мабуть, варто почати відповідати щось інше.

— Було б чесніше.

— Ти сьогодні мало не помер. Не вимагай забагато.

Вона розвернулася до полиці. Сіран вирішив, що відповідь його влаштовує. Принаймні поки що.

Марея поставила на стіл миску, глечик із теплою водою, кілька чистих полотняних смуг і дві невеликі баночки.

— Що там? — запитав Сіран.

— В одній те, що щипатиме.

— А в другій?

— Те, що щипатиме потім.

— Ти жартуєш?

— Трохи.

— Дуже заспокоює.

— Дивно. Мені здається, сьогодні я вже це чула.

Вона змочила тканину.

— Тепер сиди спокійно.

Перший дотик змусив Сірана напружитися. Не через сам біль. Через холод води після довгої дороги.

Марея обережно очистила шкіру навколо пошкодженого плеча, час від часу змінюючи тканину. Працювала мовчки. Без тієї легкої насмішки, яка майже постійно звучала в її голосі.

Це робило ситуацію серйознішою за будь-які слова. Нарешті вона відклала тканину.

— Розкажи.

— Що?

— Як це сталося.

— Баюн вкусив.

— Дякую, Сіране. Надзвичайно корисна подробиця.

Він потер долонею коліно.

— Він полював із засідки. Кілька разів атакував і відступав. Я поранив його. Потім він загнав мене між кущами. Меч зачепився.

Марея продовжувала працювати.

— І?

— Збив з ніг.

— І?

Сіран урешті не витримав.

— Ти завжди так допитуєш людей, коли лікуєш?

— Тільки тих, хто намагається пропустити важливу частину.

Він мовчав. Марея теж. Вона вміла чекати. Сіран зітхнув.

— Він дістався до плеча.

Її пальці на мить зупинилися.

— Це я бачу.

— Талісман спрацював.

Марея глянула на порожній шнурок.

— Що він зробив?

— Не дав пошкодженню стати смертельним.

— Дуже точне пояснення.

— Воно достатнє.

— Для тебе.

— Для всіх.

Марея примружилася, але не стала тиснути.

— А потім?

Сіран помовчав. Ця частина була складнішою. Не тому, що він не міг пояснити.

Тому що міг.

— Потім я вийшов з-під нього.

— Як?

— Не зовсім звичайно.

Марея повільно випросталася.

— Гемокрафт?

Сіран звів брову.

— Ти запам’ятала слово.

— Я ж казала.

— Багато чого запам’ятовуєш.

— Особливо цікаве.

Це прозвучало трохи двозначніше, ніж мало. А може, саме так, як вона хотіла. Сіран вирішив не перевіряти.

— Так. Гемокрафт.

— І він дозволяє тобі проходити крізь великих котів?

— Іноді.

— Зручна річ.

— Не дуже.

— Чому?

Сіран машинально потер пальцями груди, де ще недавно лежав талісман. Усередині все ще сидів холод. Далекий. Тонкий. І за ним — відчуття присутності.

Того, хто кілька годин тому змусив його встати в лісі. Сіран прибрав руку.

— Бо за зручні речі зазвичай дорого платять.

Цього разу Марея не пожартувала.

— Добре.

Вона взяла баночку.

— Тепер буде щипати.

— Ти вже казала.

— Я люблю, коли люди підготовлені.

Зілля справді щипало. Сіран тихо вилаявся.

— Дуже шляхетно, — сказала Марея.

— Можу голосніше.

— Не треба. Тут Руся.

Кішка, почувши ім’я, підняла голову з лави.

— Вона тиждень жила з баюном, — сказав Сіран. — Думаю, кілька лайок переживе.

— Не псуй мені кішку.

— Пізно. Вона вже знайома зі мною.

Марея засміялася. Потім перев’язала плече широкою смугою тканини. Перевірила бік. Руку. Стегно.

Коли закінчила, Сіран спробував підвестися. Марея поклала долоню йому на груди й посадила назад.

Не сильно. Але достатньо.

— Нікуди.

— Мені треба до Барба.

— Завтра.

— Треба домовитися про людей.

— Він сам знайде людей.

— Спорядження...

— Теж завтра.

— Я спатиму над коморою.

— Ні.

Сіран насупився.

— Ми це вже обговорили.

— Ні. Ти щось вирішив сам і зараз повідомляєш мені.

— Це моя кімната.

— Це кімната Барба.

— Тим більше.

Марея витерла руки.

— Ти сьогодні залишаєшся тут.

— Марея—

— Ні.

— Я почуваюся нормально.

Сіран випростав спину. Це було помилкою. Бік одразу нагадав про себе.

Марея побачила. Звичайно, що побачила.

— Переконливо.

— Я можу дійти.

— Можеш. І що це доводить?

Сіран відкрив рота. Не знайшов відповіді. Марея задоволено кивнула.

— От і добре.

— Я не казав—

— Староста — млинар. Я — знахарка. Коли тобі буде треба мішок борошна, можеш сперечатися з Барбом. Сьогодні сперечатися будеш зі мною.

Сіран потер обличчя долонею.

— Ви всі в Коленцях такі?

— Які?

— Вважаєте, що якщо говорите останніми, то автоматично маєте рацію.

— Ні.

Вона поставила банки назад на полицю.

— Просто я маю рацію.

Марея посміхнулася.

— А тепер скажи чесно: що тобі потрібно найбільше?

Він задумався.

— Їжа.

Марея завмерла.

— Що?

— Їжа.

— Я тут пів години рятую тебе від власної дурості, намагаюся з’ясувати, чи не збираєшся ти знепритомніти, а ти думаєш про їжу?

— Я багато крові втратив.

— Це не відповідь.

— І використав гемокрафт.

— Теж не відповідь.

— Я дуже голодний.

Марея не витримала й засміялася. Не тихо, як раніше, а по-справжньому. Сіран насупився.

— Що смішного?

— Нічого.

— Знову?

— Цього разу справді нічого.

Вона витерла очі пальцями.

— Сиди. Я принесу їжу.

— Багато.

— Ти ще й вимогливий.

— Це медична необхідність.

— Звичайно.

Вона рушила до дверей у сусідню кімнату, але на порозі зупинилася й озирнулася.

— І сорочку поки не вдягай.

— Навіщо?

— Пов’язку перевірю після їжі.

Марея затримала погляд на ньому на кілька секунд.

— Що?

— Нічого.

Марея пішла. Сіран повільно підняв погляд до стелі.

— Самайне.

Бог удачі, як завжди, не відповів. Руся перестрибнула з лави й сіла поруч із Сіраном.

— Навіть не починай.

Кішка замуркотіла.

— Ви всі змовилися.

Марея нагодувала його так, наче збиралася перевірити, чи справді людина може луснути від каші.

Спочатку була юшка. Потім хліб і сир. Потім холодне м’ясо. Потім запечене. І ще хліб, вже здобний. Кухоль солодкого яблучного сидру.

Коли Сіран подумав, що це кінець, вона поставила перед ним ще миску печених яблук.

— Це теж лікування? — спитав він.

— Ні. Це я хочу побачити, скільки в тебе влізе.

Сіран доїв яблука.

— Задоволена?

— Трохи налякана.

Після їжі стало гірше. Не ранам. Навпаки.

Тіло уже взялося за роботу. Кровотеча майже припинилася, краї дрібніших ран потроху стягувалися. У звичайної людини на це пішло б значно більше часу. Але навіть гемокрафт не міг створити нову плоть із нічого. Тілу були потрібні їжа, вода, сон і час. Плече ще довго нагадуватиме про баюна.

Усьому іншому стало гірше. Тіло нарешті вирішило, що небезпека минула, і почало вимагати борги.

Втома навалилася важко й одразу. Сіран сидів на лаві, опершись спиною об стіну, поки Марея вдруге перевіряла пов’язку.

— Боляче? — спитала вона.

— Ні.

Марея підняла очі.

— Звісно.

Сіран мовчав.

— Ти ж найманець.

— Саме так.

— У вас, мабуть, болю не існує.

— Існує.

— О.

— Просто ми його ігноруємо.

— Дуже розумно.

— Ніхто не казав, що найманці розумні.

Марея усміхнулася.

— Нарешті щось правдиве.

Вона відгорнула край пов’язки й цього разу затрималася довше. Провела пальцями поруч із раною, не торкаючись її.

— Дивно.

— Що?

— Кровотеча майже зупинилася. І набряк менший, ніж мав би бути. Наче минула не половина вечора, а день-два.

Сіран нічого не сказав.

Марея підняла на нього очі.

— Це теж твоя магія?

— Не зовсім магія, але так.

— І наскільки швидко ти загоюєшся?

— Не настільки швидко, як хотілося б.

Вона закінчила з пов’язкою й подала йому чисту довгу сорочку.

— Чия?

— Моя.

Сіран розгорнув сорочку.

— Вона мені буде...

— Велика? Навряд.

Сіран вирішив не коментувати. Сорочка справді виявилася лише трохи вільною. Марея почала стелити єдине в кімнаті ліжко.

— Я можу спати на підлозі.

— Можеш.

— Але?

— Але не будеш.

— Чому?

— Бо я не хочу вранці пояснювати Барбу, чому найманець, якому він винен, помер від дурості на моїй підлозі.

— Дуже турботливо.

— Я думаю про репутацію. Сама ляжу на лаві. Тобі гарний відпочинок.

— Мені вже справді краще.

Це було правдою. Але суворий погляд Мареї припинив подальші заперечення.

Сіран ліг у м’яке ліжко. Руся одразу застрибнула йому на ноги. Він підняв голову.

— Ні.

Кішка вмостилася зручніше.

— Марея.

— Що?

— Забери її.

— Вона сама вирішила.

— Це твоя кішка.

— Ти її повернув.

Сіран подивився на Русю. Руся заплющила очі.

— Дякую за нагороду.

— Не за що.

Він заплющив очі й дозволив тілу нарешті розслабитися. Десь поруч Марея прибирала посуд, зачиняла вікно, ходила кімнатою. Потім стало тихо.

Світло згасло. За кілька хвилин ліжко тихо скрипнуло. Сіран розплющив очі.

Марея лягла поруч. На ній була лише легка нічна сорочка.

— Ти ж казала, що спатимеш на лаві.

— Передумала.

Сіран мовчки дивився в темряву.

— Зрозуміло.

— Нічого тобі не зрозуміло.

Він усміхнувся.

— Так, пані знахарко.

— От тепер точно мовчи.

Руся невдоволено ворухнулася в ногах. У темряві Сіран знову відчув знайомий запах польових квітів. Після цього в кімнаті стало тихо.

На деякий час.

Прокинувся Сіран від запаху хліба. Сонце вже пробивалося крізь вікно. Світло було раннє, золотаве, чисте. Руся зникла з його ніг. Добре. Плече боліло. Не так добре. Зате голова була ясною, а сама рана після ночі вже не пульсувала так люто.

Сіран сів. Марея стояла біля столу й нарізала хліб.

— Боляче? — спитала вона, не обертаючись.

— Ні.

— Ти навіть не дочекався, поки я подивлюся.

— Послідовність важлива.

Марея озирнулася. Їхні погляди зустрілися. На мить затрималися довше, ніж вимагала розмова про пов’язку.

— Вставай. Подивлюся.

— Барб чекає.

— Барб почекає.

— Жент теж?

Це стерло усмішку з її обличчя. Вона кивнула.

— Тоді швидко.

За пів години Сіран уже стояв на подвір’ї. Барб прийшов із Остреном і ще трьома чоловіками. Привели невеликий віз, дві лопати, мотузки й полотнище.

Острен подивився на перев’язане плече.

— Знайшов те, що знайшов Жент?

— Так.

Старий мисливець кивнув. Більше нічого не спитав. Дорога в ліс зайняла майже пів дня. Цього разу Сіран ішов не першим. Острен вів, а Сіран показував напрямок. Так було розумніше. Та й плече після вчорашнього мало власну думку щодо швидкості їхньої подорожі.

Коли вони дійшли до галявини, чоловіки довго мовчали. Спершу через Жента. Потім через баюна. Барб обійшов мертвого звіра по широкому колу.

— Це теля?

— Саме це я Мареї й сказав.

Острен присів біля чорної туші.

— Ніколи такого не бачив.

— Я теж.

— Але ти його вбив.

— Так.

Мисливець подивився на Сірана. Потім на його плече. Нічого не сказав. І Сіран був йому за це вдячний.

Жента загорнули в полотно. Обличчя Сіран не став розглядати. Не потрібно було. Ніж із двома гілками Барб поклав поруч із ним.

— Матері віддам, — сказав староста.

Сіран кивнув. Потім зайнявся баюном. Це була робота. Звичайна, практична робота після незвичайної смерті.

Сіран знав, як правильно знімати шкуру, хоча з твариною такого розміру довелося повозитися. Острен допомагав мовчки. Чорне хутро виявилося густішим, ніж здавалося.

Біла пляма на грудях залишилася майже цілою.

— Гарна, — сказав Острен.

— Тому вона моя.

— Барб уже розповів.

— Це село.

Острен уперше за день посміхнувся. Зуби й кілька великих кігтів Сіран теж забрав. Барб приєднався до розмови.

— Це теж твоє?

— Контракт був про котів.

— А не про зуби.

— Саме так.

— Я мав попросити частку.

— Треба було до торгу.

Барб насупився. Потім пирхнув сміхом.

— Уже дратуєш.

— Значить, одужую.

Назад вони поверталися повільніше. На возі лежав Жент. Поряд — згорнута чорна шкура. Коли між деревами з’явилися дахи Коленців, Сіран подумав, що цього разу ніхто не кричатиме «коти».

І був радий.

Жента віднесли до родини. До вечора село стало помітно тихішим.

Барб заплатив увечері. Двадцять срібних. Сіран перерахував двічі. Не тому, що не довіряв.

Просто двадцять срібних були значно приємнішими для рахування, ніж жменя мідяків.

— Усі?

— Усі.

— Я чесна людина.

— Я теж.

— Це ти вже комусь казав?

— Ні.

— Тоді не починай.

На столі лежала їжа в дорогу. Хліб. Сир. Сушене м’ясо. Два яблука. Сіран подивився на Барба.

— Це на два дні?

— На два.

— Без пирога.

— Не зловживай удачею.

Сіран зібрав монети.

— До речі про удачу.

— Що?

Сіран подумав про роздоріжжя. Про молитву Самайну. Про двадцять срібних. Про баюна. Про пошкоджене плече. Про знищений талісман. Про Мареїну сорочку, яку він тепер мав повернути.

— Нічого.

Боги мали дуже дивне почуття гумору. Краще було їх не заохочувати.

Вранці він знову стояв біля дороги. Тієї самої, якою кілька днів тому прийшов у Коленці.

Осіннє сонце висіло низько. На траві ще блищала роса. Над полями пливли великі білі хмари, знову схожі на гори.

На здоровому плечі лежала згорнута чорна шкура. У сумці дзвеніли двадцять срібних. Їжі вистачало до Роггенбурга. На поясі висів меч.

Життя, загалом, знову набуло прийнятного вигляду.

— Тільки не розірви пов’язку.

Сіран озирнувся.

Марея стояла біля хвіртки. Руки схрещені на грудях. Руся сиділа поруч.

— Не розірву.

— Не піднімай важкого.

Сіран подивився на шкуру баюна. Потім на неї. Марея теж подивилася.

— Крім цього.

— Зрозумів.

— У Роггенбурзі знайди знахаря.

— Знайду.

— Це була брехня.

— Можливо. Не думаю, що розвалюся дорогою.

Марея підійшла ближче. Перевірила край пов’язки під сорочкою, поправила ремінь сумки так, щоб той не тиснув на поранене плече.

Потім відступила, але не поспішала прощатися. Сіран теж мовчав.

— Ну що ж, найманцю, — нарешті промовила вона. — Тепер уже можеш дуже серйозно йти рятувати світ.

— Я не рятую світ.

— Ні?

— Там погано платять.

Вона засміялася. Сіран теж посміхнувся. Тільки трохи. Потім повернувся до дороги.

— Сіране.

Він озирнувся. Марея стояла біля хвіртки.

— Наступного разу, коли задумаєшся в лісі про мене, роби це після того, як заткнеш вуха.

Сіран завмер.

— Звідки ти...

Вона підняла брову. Сіран закрив рота. Марея посміхнулася.

— Іди вже.

Він пішов. За кілька хвилин Коленці почали зникати за деревами. Спочатку хати. Потім млини. Потім останні тини. Лише дим ще якийсь час висів над верхівками.

Незабаром ґрунтова дорога вивела його назад до полів. А потім — до великого тракту. Указівник стояв там само.

КОЛЕНЦІ — убік.

РОГГЕНБУРГ — вперед.

Сіран зупинився. Кілька днів тому він стояв тут із жменею мідяків і просив Самайна про удачу. Тепер у нього було срібло і їжа. А ще шкура рідкісного звіра. Кілька зубів і кігтів, які, можливо, коштували ще більше.

І плече, яке, судячи з відчуттів, псуватиме йому настрій ще тиждень-другий. Сіран підняв голову до неба.

— Не знаю, чи це вважається удачею.

Хмари повільно пливли над горизонтом. Бог удачі не відповів. Сіран усміхнувся.

— Як завжди.

Він поправив меч і рушив трактом до Роггенбурга. Коленці залишилися позаду.

Але ще багато років у селі розповідали про ту осінь, коли всі коти за одну ніч пішли до лісу. І про молодого найманця, який повернув їх назад. У цій частині історії люди, звичайно, брехали найбільше. Саме тому вона й запам’яталася.