Раді Вас бачити!

Ніч у Коленцях виявилася спокійнішою, ніж Сіран очікував. Після дня, проведеного на ногах, розмов, пилу, борошна й чужих історій, він майже не чув, як унизу в коморі ще якийсь час ходили люди. Барб дотримався угоди: кімната над старою коморою була маленькою, але сухою, із вузьким ліжком, солом’яним матрацом, столом, табуретом і віконцем, через яке ввечері тягнуло прохолодою.

Гарячу воду теж принесли. Це, мабуть, було найбільшим успіхом дня. Сіран довго сидів на краю ліжка, розтираючи рушником мокре волосся, поки сорочка сохла на спинці стільця. Вода після дороги стала сіруватою від пилу й землі, і він із певним задоволенням спостерігав, як бруд, накопичений за кілька днів, перестає бути його особистою власністю.

Без обладунку він здавався худішим. Насправді худим Сіран не був — просто м’язи на ньому лежали щільно, без зайвого об’єму, як часто буває в людей, які більше ходять, б’ються й носять спорядження, ніж думають про власний вигляд. Засмага на обличчі, шиї та руках була темнішою, ніж на тілі. Шрамів — навпаки — під сорочкою виявлялося значно більше. Старі й нові, тонкі й широкі, прямі та криві. Деякі вже майже зрівнялися зі шкірою, інші все ще добре виділялися. Для його віку їх було забагато.

Найпомітніші залишилися на спині — кілька довгих старих рубців, що тягнулися майже паралельно один одному. Вони не були схожі ні на сліди кігтів, ні на випадкові порізи. Радше на давні сліди від батога. Сіран не приділив їм уваги. Вони давно стали такою самою частиною тіла, як лікті чи ребра.

Він провів долонею по мокрому волоссю, відкинув його назад і намацав пальцями коротку щетину на скроні. Відросла. Сіран дістав ніж, перевірив великим пальцем край леза й кількома звичними рухами зняв темну щетину спочатку з одного боку, потім з іншого. Дзеркала не було. Воно й не потрібне. Цю роботу він давно вмів робити на дотик.

Вечерю йому принесли просто нагору: миску густої юшки, шматок темного хліба, цибулю і кухоль слабкого пива.

Сіран з’їв усе. Потім ще раз перевірив спорядження. Меч лежав на столі в піхвах. Мотузка — змотана. Кресало. Факел. Ніж. Невеликий мішечок із найнеобхіднішим.

Пляшечка Мареї. Він покрутив її в пальцях, дивлячись, як густа зеленувата рідина повільно стікає по склу. Рідина зелена, як її плаття. Але зараз не про це.

Котяча трава. Сіран понюхав корок. Відразу відсунув пляшку. Перевіряти вдруге було дурістю. Він поклав її назад у сумку. Меч сьогодні не знадобився. Добре. Завтра міг знадобитися. Не так добре.

Перш ніж лягти, Сіран підійшов до вікна. Коленці вже майже заснули. Лише біля одного з млинів ще горіло світло, жовта пляма тремтіла між чорними дошками. Десь гавкнув пес. Йому відповів інший. За останніми городами темнів ліс — не стіна тепер, а суцільна чорна маса, над якою небо здавалося блідішим.

Сіран постояв ще трохи. Нічого не почув. Ні гулу. Ні дивної тиші. Нічого, крім жаб біля річки, шелесту листя та далекого млинового колеса.

Він зачинив вікно. І швидко заснув.

Зранку небо залишилося ясним.

Сонце тільки-но піднялося над дахами, коли Сіран спустився вниз. У повітрі ще трималася нічна прохолода. Трава біля комори була мокрою від роси, і кожен крок залишав на ній темний слід.

На подвір’ї уже був Барб.

Сіран почав підозрювати, що млинар узагалі не спить, а просто час від часу завмирає десь серед мішків. Барб стояв біля воза і щось рахував на пальцях, поки двоє чоловіків перекладали мішки.

— Ти рано, — сказав він, побачивши Сірана.

— Ви теж.

— Це моя робота.

— У мене від учора теж є.

Барб фиркнув.

— Їсти будеш?

Сіран зупинився.

— Це запитання із ввічливості чи частина контракту?

— Іди вже.

На лаві біля млина його чекали хліб, сир і миска каші з молоком. Сіран сів, поклав меч поруч і взяв ложку. Барб залишився стояти.

— Куди підеш?

Сіран проковтнув.

— На північ.

— Це я вже зрозумів.

— Спочатку до старих городів. Потім вільшняком до просіки, де загубили слід Жента.

— Острен розказав?

— Так.

Барб глянув на меч.

— Сам?

— Ми це вже обговорювали.

— Не зі мною.

Сіран набрав ще каші.

— Якщо я візьму когось із ваших, мені доведеться або стежити за ним, або дозволити йому стежити за мною.

— Наші люди ліс знають.

— Саме тому Жента не знайшли?

Барб стиснув губи. Сіран поклав ложку.

— Вибачайте, це не докір.

— Звучало як докір.

— Я просто не хочу потім шукати двох.

Барб кілька секунд мовчав. Потім кивнув.

— Чекаємо тебе до темряви.

— Постараюся.

— Марея сказала не посилати за тобою, якщо не повернешся.

Сіран підняв погляд.

— Уже сказала?

— Це село, — знизав плечима староста.

Він зітхнув. Звичайно. Барб пішов до воза. Сіран мовчки доїдав сніданок.

Північний край Коленців виглядав інакше, ніж центр села.

Тут будинки стояли рідше. За ними тягнулися старі городи, частина вже заросла бур’яном. Далі земля починала спадати, ставала вологою й темною, а між купинами росли вільхи.

Сіран зупинився біля останнього тину. За ним закінчувався людський простір. Не буквально. Стежки тут були. Ходили мисливці, збирачі грибів, діти, худоба. На одному дереві висів старий мотузяний силок, давно покинутий. На землі траплялися порубані гілки. Але будинки залишалися за спиною. Попереду були дерева.

Сіран поправив перев’язь сумки, перевірив, чи легко виходить меч із піхов, і рушив. Вільшняк зустрів його мокрими гілками.

Після позавчорашньої мряки низини ще не просохли. Земля під ногами пружинила, інколи чобіт провалювався в м’який мох майже по щиколотку. Вода блищала між корінням чорними дзеркальцями.

Сіран ішов повільно. Не шукав котячих слідів. Після шести днів, двох дощів і десятків людей, що вже пройшли тут, це було б марною справою.

Він шукав напрямок. Місця, де десятки невеликих тварин могли пройти, не ламаючи гілок. Вузькі сухі гряди. Коріння над водою. Повалі дерева. Стежки вздовж канав.

Час від часу він зупинявся. Присідав. Проводив пальцями по землі. Підіймав сухий листок, дивився під нього, відпускав. Нічого. Десь праворуч постукав дятел. В кущах майнула маленька пташка.

Ліс поводився як ліс. Це Сірану подобалося. Поки що.

Через годину вільшняк почав рідшати. Земля піднялася. З’явилося більше берези, потім дубів. Сонячне світло пробивалося між кронами широкими плямами й лежало на листі.

Сіран зняв плащ, скрутив і прив’язав до сумки. Ставало тепліше. На сухому місці він побачив старий слід чобота. Він зупинився. Став навпочіпки.

Відбиток був неглибокий, уже розмитий, край обсипався. Людський. Може, Жент. Може, Острен. Може, десяток інших. Стежка вела між двома дубами. Він підвівся і пішов далі.

Незабаром знайшов просіку. Вона була старою — це було видно відразу. Колись тут вирубали широку смугу лісу, але молоді дерева вже почали відвойовувати місце. Березовий підріст піднімався вище Сіранової голови, між пнями росли кущі ліщини.

В одному місці земля була витоптана сильніше. Тут, мабуть, збиралися мисливці. Сіран зупинився. Острен казав, що слід Жента втратили далі. Каміння. Коріння. Хвоя.

Він оглянув землю. Праворуч від просіки між деревами тягнулася вузька суха гряда. Зліва земля спадала в низину, де між купинами ще стояла вода після дощу. Якщо сюди пройшли десятки котів, вони навряд чи всі добровільно лізли в болото.

Сіран звернув праворуч. Просіка залишилася позаду. Ліс став старшим. Дуби тут були товстіші. Між ними росли сосни, темні й прямі. Землю вкривала хвоя, суха навіть після дощу.

Сіран ішов хвилин двадцять. Нічого. Ще десять. Нічого. Він уже подумав, що його блискуча ідея відрізнятися від місцевих мисливців полягала лише в тому, щоб заблукати в іншому напрямку, коли помітив ворон.

Троє сиділи на високій сосні. Ще двоє кружляли нижче. Сіран зупинився, щоб роздивитися.

Один із птахів каркнув. Потім злетів і сів далі. Сіран змінив напрямок.

Запах він відчув не одразу. Спочатку лише щось неприємне в повітрі. Потім сильніше. Він уповільнив крок. Рука лягла на руків’я меча. Ворони більше не кричали. Сіран пройшов між двома соснами. Побачив першого вовка. Зупинився.

Тварина лежала на боці біля коріння старого дуба. Сіра шерсть злиплася від вологи й землі. Тіло вже почали чіпати падальники.

Сіран не підійшов одразу. Оглянув дерева. Кущі. Землю. Тишу. Потім повільно витяг меч. Лезо вийшло з піхов із тихим шурхотом. Він зробив кілька кроків. Другого вовка побачив з іншого боку дерева.

— Чудово, — тихо сказав Сіран.

Вовки не відповіли. Це була друга гарна риса мертвих співрозмовників після їхньої здатності не перебивати. Він підійшов ближче. Не торкаючись тіл, присів і почав оглядати землю.

Тут була боротьба. Це було видно навіть без мисливського досвіду. Хвоя розкидана. Кора на корінні подряпана. Один кущ прим’ятий. На стовбурі дуба — чотири паралельні подряпини.

Сіран підійшов до них. Провів пальцями поруч, не торкаючись. Занадто високо для лисиці. Хоча яка лисиця? Лисиць таких розмірів не буває. Це був кіт, причому дуже великий.

Сіран опустився навпочіпки біля м’якої землі, де дощова вода зібралася під корінням. Там був відбиток. Не цілий. Передня частина лапи, кілька подушечок.

Але достатньо. Сіран поклав поруч долоню. Відбиток був майже завбільшки із неї. Він повільно прибрав руку.

— Рись як рись, просто дуже велика, — пробурмотів Сіран.

Мареї ця рись не сподобалася б. Сіран випростався. Дивне відчуття почало свербіти десь під шкірою. Не страх. Ще ні. Настороженість.

Те саме відчуття, коли бачиш на дорозі розірваний ремінь і ще не знаєш, чи просто хтось загубив його, чи неподалік лежить перекинутий віз.

Він обійшов місце по широкому колу. Ще сліди. Вовчі. Котячі. Потім лише котячі. Вони губилися між корінням.

Сіран присів біля одного з вовків. Тепер уважніше. Не потрібно було торкатися ран, щоб зрозуміти: вовк не просто помер тут.

Його вбили швидко. Інший лежав трохи далі, ніби намагався відійти. Двоє вовків. Один хижак. Можливо.

Сіран поклав меч на землю поруч. Потім зняв рукавичку. Деякі речі краще було робити голою рукою. Він простягнув пальці до землі. Зупинився. Звичка. Навіть тепер. Навіть коли був сам. Сіран озирнувся. Нікого. Лише дерева, ворони і мертві вовки. І вітер високо в кронах. Добре.

Він витяг ніж. Коротке лезо блиснуло на сонці. Сіран притис його до подушечки великого пальця. Неглибоко. Шкіра розійшлася.

На пальці виступила темна крапля. Сіран затримав її. Кров завжди виглядала однаково. Неважливо, для чого б ти її не використовував.

Він опустив руку. Крапля впала на землю між корінням. На мить нічого не сталося. Потім Сіран торкнувся пальцями старої плями на землі.

Холод. Не фізичний. Інший. Він вдихнув. День був теплий, але тут і зараз з його рота пішов пар. Світ хитнувся.

Темрява між деревами.

Рух.

Швидкий.

Не вовк.

Вовк повертає голову.

Чорне.

Біла пляма.

Стрибок.

Біль.

Смерть.

Сіран різко забрав руку. Ліс повернувся. Він сидів навпочіпки, важко вдихаючи через ніс. Пальці тремтіли.

— Ще раз, — сказав він сам собі.

Погана ідея. Саме тому іноді потрібна. Сіран знову торкнувся землі.

Вовк.

Зуби.

Ривок.

Друга тінь рухається збоку.

Величезна лапа.

Чорна шерсть.

Очі.

Жовті.

Не людські.

Просто очі хижака.

Біла шерсть на грудях.

І звук.

Низький.

Майже не чути.

Радше відчуття, ніж звук.

Сіран відсмикнув руку. Цього разу встав надто швидко. Він сперся на стовбур і дочекався, поки світ перестане хитатися. Кров уже майже не йшла.

Сіран витер її об шматок тканини й сховав ніж. Не потрібно було третього разу. Він уже побачив достатньо.

Великий чорний кіт, біла пляма на грудях. Настільки великий, що двоє вовків проти нього, як цуценята. Жовті очі. І щось ще. Цей звук.

Сіран насупився. Не звук. Відчуття. Він не міг його нормально згадати. Чим сильніше намагався, тим більше воно вислизало. Наче намагався втримати сон після пробудження.

Сіран нахилився і взяв меч. Постояв нерухомо. Ліс навколо знову здавався звичайним. Ворони поступово повернулися. Одна сіла на нижню гілку й сердито подивилася на Сірана, очевидно вважаючи, що він надто довго затримує обід.

— Терпи.

Ворона каркнула.

Сіран обійшов дерева ще раз. Тепер шукав не вовчі сліди. Шукав чорну шерсть.

Знайшов на кущі. Одна довга волосина зачепилася за суху гілку. Він обережно зняв її двома пальцями. Чорна. Товстіша за шерсть домашнього кота.

Сіран дістав маленький клаптик тканини, загорнув знахідку й поклав у сумку.

Знахарка сказала, що в цьому лісі є рисі. Можливо, це була якась особливо велика рись. Чорна. З білими грудьми. Яка вбила двох вовків. І перед появою якої десятки домашніх котів кілька вечорів дивилися в один бік.

Сіран зітхнув.

— Звичайно.

Самайн, мабуть, дуже веселився. Він подивився далі в ліс. Між деревами нічого не рухалося. Сонце вже стояло вище. Якщо піти зараз далі, ще кілька годин світла залишиться. Можна було спробувати знайти слід хижака. Можна було знайти котів. Можна було знайти Жента. А можна було знайти те, що знайшов Жент.

Сіран повільно провів великим пальцем по руків’ю меча. Острен попереджав. І Марея попереджала. Барб, хоч прямо й не сказав, теж.

Продовжувати, не знаючи, на що саме він полює, було дурістю. Ця думка Сірану не сподобалася. Ще більше йому не подобалося те, що довелося з нею погодитися.

Він встав спиною до старого дуба й уважно оглянув ліс перед собою. Запам’ятав місце. Дві сосни поруч. Розколотий дуб. Камінь, вкритий зеленим мохом.

Потім дістав мотузку й відрізав маленький шматок старої тканини, що носив для перев’язок. Зав’язав його високо на гілці, щоб не пропустити місце дорогою назад.

Ворона знову каркнула.

— Уже йду.

Сіран вклав меч у піхви. Зробив кілька кроків. Зупинився. Озирнувся на вовків. Двоє. Це було важливо. Не один. Один вовк міг натрапити на щось сильніше. Два означали, що хижак не боявся вовків. Навіть коли їх було двоє.

Сіранові не подобалися обидва варіанти. Він рушив назад.

Дорога до Коленців зайняла менше часу. Зворотні дороги майже завжди коротші. Або люди просто менше думають, коли вже знають, куди йдуть. Сіран ішов швидко, але не біг. Час від часу оглядався. Нічого.

Раз почув тріск гілки й миттєво зупинився, рука вже лежала на мечі. З кущів вискочила косуля. Вона побачила його. Він побачив її. Обидва виглядали однаково невдоволеними зустріччю. Косуля першою вирішила припинити знайомство. Сіран видихнув.

— Дуже смішно.

Самайн явно насміхався згори. Ліс поступово світлішав. З’явилися вільхи. Потім мокра земля. Потім старі городи.

Першим людським звуком, який Сіран почув, став стукіт сокири. Після кількох годин у лісі він прозвучав дивно голосно. Незабаром з’явилися дахи. Коленці.

Сіран не пішов до Барба. Барб міг почекати. Він звернув до будинку Мареї.

Знахарка була надворі. Вона стояла під навісом спиною до дороги й розвішувала свіжі пучки трави. Рукави знову були закочені до ліктів, довга руса коса цього разу лежала вздовж спини.

Сіран підійшов до хвіртки.

Марея не обернулася.

— Повернувся.

Сіран зупинився.

— Ти мене бачила?

— Ні.

Вона закріпила мотузку.

— Але якби це був Барб, я б уже чула, як він сопе.

Сіран глянув на дорогу за собою.

— Логічно.

Марея нарешті повернулася. Спочатку її погляд упав на його лице. Потім на руки. Потім нижче, перевіряючи одяг.

— Цілий.

— Майже образливо звучить.

— Я ще не вирішила.

Вона підійшла ближче. Тепер Сіран відчув її запах. Від неї пахло польовими квітами. Вона пахла як весна. А ще він помітив у неї в руках невеликий ніж із коротким вигнутим лезом для зрізання рослин.

Марея теж помітила, куди він дивиться.

— Не хвилюйся. Поки що це для шавлії.

— Дуже заспокоює.

Вона посміхнулася.

— Щось знайшов?

Сіран дістав згорток. Посмішка зникла. Марея витерла пальці об фартух і простягнула руку. Він поклав тканину їй на долоню. Вона розгорнула. Чорна шерстина лежала на світлому полотні. Марея нахилила голову. Піднесла ближче до очей. Провела пальцем уздовж волосини.

— Це не домашній.

— Я здогадався.

— І не рись.

Сіран завмер.

— Впевнена?

Марея не відповіла одразу. Розтерла шерстину між пальцями. Потім піднесла до носа. Її брови повільно зійшлися.

— Де ти це знайшов?

— Біля двох мертвих вовків.

Її рука зупинилася.

— Двох?

— Так.

Марея підняла очі.

— Разом?

— Майже.

— Сліди?

— Великий кіт.

Вона більше не посміхалася.

— Я бачив його, — сказав він.

Марея різко підняла голову.

— Де?

— Не живцем.

Вона мовчала. Сіран не любив пояснювати гемокрафт. Люди після пояснень рідко ставили менше запитань. Але зараз йому була потрібна відповідь.

— Скажімо так, — сказав він. — Можу іноді побачити залишок того, що сталося в місці насильницької смерті.

Марея дивилася на нього вже зовсім інакше. Не з переляком. Цікавістю. Це було, можливо, гірше.

— Маг?

— Ні.

— Чаклун?

— Ні.

— Жрець?

— Точно ні.

— Ти збираєшся сказати, що це просто ще одна зручна відповідь?

— Збирався.

Марея фиркнула.

— І що ти побачив?

Сіран сперся плечем об стовп навісу. Заплющив очі на мить, відновлюючи уривки.

— Чорне хутро. Великий. Значно більший за рись.

— Наскільки?

— Не знаю. Уривки.

Він відкрив очі.

— Біла пляма на грудях. Жовті очі.

Марея не ворухнулася. Сіран це помітив.

— Що?

Вона склала тканину навколо шерстини.

— Ще щось?

— Звук.

— Який?

Сіран насупився.

— Не знаю.

— Спробуй.

— Низький.

Він торкнувся пальцями власної груднини.

— Я його майже не чув. Радше... відчував.

Марея дивилася на нього серйозно, навіть трохи стурбовано. З її обличчя зникла вся насмішкуватість.

— Зачекай тут.

Вона розвернулася й швидко пішла до будинку. Сіран провів її поглядом.

— Це хороший знак?

— Ні! — долинуло зсередини.

— Чудово.

Він залишився стояти під навісом. За кілька митей Марея повернулася. В руках вона несла стару дерев’яну скриньку. Поставила її на стіл. Відкинула кришку.

Всередині лежали складені клапті паперу, кілька тонких книжечок, засушене листя і якісь дрібні кісточки, призначення яких Сіран вирішив не уточнювати.

Марея почала перебирати записи. Швидко. Серйозно. Один аркуш. Другий. Третій. Сіран мовчки чекав.

Нарешті вона зупинилася. Пальці завмерли на пожовклому клапті. Вона прочитала кілька рядків. Потім ще раз.

— Марея?

Вона повільно підняла очі.

— Якщо це те, що я думаю, ти сьогодні зробив одну дуже розумну річ.

— Повернувся?

— Саме так.

Сіран відчув, як холодно стало між лопатками.

— Що це?

Марея подивилася на чорну шерстину. Потім на нього.

— Баюн.