Раді Вас бачити!

Сонце було гарною річчю. Сіран Малкай дійшов цього висновку ще до того, як ліс залишився позаду.

Учора сонця не було зовсім. Небо висіло низько, сіре й важке, а дрібна мряка вміла робити те, чого не міг добрий дощ: проникати всюди. Під комір. За манжети. У чоботи. Між сорочкою і шкірою. За кілька годин дороги вона перетворила плащ на мокру ганчірку, волосся — на ще мокрішу ганчірку, а самого Сірана — на людину, яка починала серйозно замислюватися, чи справді всі дороги мають кудись вести. Сьогодні світ, схоже, вирішив вибачитися.

Тракт вивів його з підліску просто до житніх полів, і Сіран зупинився біля роздоріжжя, підставивши лице сонцю. Тепло було вже не літнє. Воно не пекло, не змушувало шукати тінь і проклинати обладунок. Просто лежало на шкірі м’якою долонею.

Сіран заплющив очі. Сорочка нарешті висохла. Шкіряний обладунок уже не липнув до плечей. Навіть чоботи перестали хлюпати при кожному кроці. Малі перемоги теж варто було цінувати.

Він розплющив очі. Небо над полями сяяло такою чистою синявою, що в неї майже боляче було дивитися. По ньому повільно пливли великі пухкі хмари, нагромаджені одна на одну. Звідси, серед плоских полів, вони здавалися далеким гірським хребтом — білим, величезним, неможливим. Наче за обрієм здіймалася інша країна, вирізана не з каменю, а зі світла й пари.

Жито вже важчало золотом. Частину полів скосили, і стерня жовтіла короткою щетиною. На інших колосся ще хиталося від слабкого вітру, перекочуючи тіні довгими хвилями.

Сіран сперся долонею на дерев’яний стовп указівника. Праворуч тракт ішов далі — широкий, втоптаний колесами й копитами, достатній для двох возів, що розминалися без потреби лаятися. На дошці стрілка вказувала вперед.

РОГГЕНБУРГ

Сіран дістав із поясної торбинки свої статки. Мідяки були неважкі. У цьому й полягала одна з їхніх найбільших вад. Він перерахував їх удруге, хоча за останні два дні кількість монет дивним чином не збільшилася. Жменя.

Якщо господар найдешевшого роггенбурзького трактиру був сліпим, глухим, дурним і надзвичайно милосердним, цього могло вистачити на ніч. Якщо він був лише трьома з чотирьох — ні.

Сіран зсипав монети назад. Золото було чудовою річчю для пісень, королівських скарбниць та історій про драконів. Для звичайного життя значно кориснішим було срібло. Срібла в нього не було.

Ліворуч від тракту відходила інша дорога. Назвати її дорогою можна було лише з поваги до намірів тих, хто нею користувався. Дві колії тягнулися через поле, між ними росла трава. Далі вони губилися за невисоким пагорбом, знову виникали біля смуги дерев і там остаточно зникали серед зелені. На другій дошці було випалено одне слово.

КОЛЕНЦІ

Сіран затримав погляд на написі.

— Ну що ж, — тихо сказав він.

Ніхто не відповів. Зазвичай боги полюбляли саме такий спосіб розмови. Сіран підняв погляд до хмарних гір.

— О, Самайне, якщо ти справді опікуєшся удачею, зараз був би непоганий час згадати про професійні обов’язки.

Бог удачі не послав з неба срібла. Навіть одного. Сіран зітхнув.

— Як завжди.

Він поправив перев’язь меча на поясі і звернув з тракту.

До Коленців виявилося далі, ніж обіцяла дорога. Так завжди бувало з маленькими поселеннями. На великому тракті міста вміли попереджати про себе за багато миль — возами, вершниками, корчмами, митниками, жебраками, сміттям.

Села воліли ховатися до останнього. Ґрунтова дорога спершу перетнула поля, потім пірнула між невисокими березами й вільхами. Земля тут ще зберігала вчорашню воду. Колеса продавили в багнюці глибокі канави, але сонце вже підсушувало краї калюж.

Сіран ішов обережно. Один невдалий крок — і щойно висушений чобіт знову став би вчорашнім чоботом. На щастя, Самайн, мабуть, почув бодай цю частину молитви.

За наступним поворотом з’явилися перші дахи. Коленці лежали на широкому підвищенні між двома смугами лісу. Не частокіл, не стіни — просто будинки, двори, клуні й городи, розкидані вздовж дороги так, як вони наростали роками. Десь хати стояли щільно, десь між ними вміщалося ціле поле.

Село пахло жнивами. Соломою. Землею. Кінським потом. Димом. І борошном. Останній запах ставав сильнішим, що далі Сіран ішов головною вулицею.

Млини було видно здалеку. Один стояв на невеликій річці нижче поселення, другий — трохи далі, де воду перегороджувала дерев’яна гребля. Третій Сіран помітив лише за верхівкою колеса між деревами.

Для п’ятдесяти дворів — немало. Отже, зерно тут було не просто їжею. Воно було джерелом життя.

Люди працювали майже всюди. Двоє чоловіків скидали снопи з воза. Жінки розкладали щось сушитися на полотнах. На одному подвір’ї хлопчак років десяти тягнув кошик, очевидно важчий за себе, і робив це з таким трагічним виразом, наче його щойно засудили до довічної каторги.

Сіран пройшов повз. Хлопчик подивився на меч. Трагедія в його очах одразу поступилася місцем заздрості. Тож, не все втрачено.

На чужинця дивилися. Не вороже. Очевидно, бо Коленці не лежали на тракті, а отже, люди тут мали право цікавитися кожним, хто витратив кілька годин життя, щоб сюди прийти.

Сіран звик. Спочатку дивилися на меч. Потім на шкіряний обладунок. Потім на його лице. Після цього дехто дивився на меч удруге. Сіран знав, що означав останній погляд. Молодий. Він ішов трохи рівніше.

На вигляд це було важко приховати. Середнього зросту, жилистий, без тієї важкої кремезності, яку люди чомусь охочіше пов’язували з умінням махати мечем. Простий шкіряний обладунок сидів на ньому щільно, поверх нього висів потертий коричневий дорожній плащ. Сам меч теж не допомагав справити враження легендарного воїна: довгий, без оздоблення, з темним руків’ям і добре доглянутим лезом. Зброя для роботи, а не для пісень.

Літнє сонце й довга дорога встигли добре засмаглити лице, шию та руки. Темне волосся Сіран носив не дуже довгим і зазвичай просто відкидав назад пальцями; скроні були вибриті майже до шкіри. Прямий ніс із легкою горбинкою, тонкі губи, ясні світло-сірі очі. На обличчі шрамів майже не було. Один перетинав праву брову, залишивши в ній вузький проміжок. Другий короткою вертикальною рискою проходив через лівий кутик губ. Це були єдині його шрами, які більшість людей бачила одразу.

Біля одного з дворів стара жінка сипала зерно в низьке дерев’яне корито. Сіран хотів уже запитати її про старосту, коли помітив біля стіни три мишоловки. Ще дві стояли під навісом. Він пішов далі. Біля наступної комори — чотири. Біля млина — цілий ряд.

Сіран сповільнив крок. Щось було не так. Він не одразу зрозумів що.

Не тиша. Село гуділо роботою. Рипіли вози. Десь стукала сокира. Вода шуміла на колесі. Жінка кричала комусь, щоб той не топтав щойно розкладене полотно. Десь за парканом гелготіли гуси. В бруді обабіч дороги кілька курей під наглядом поважного чорно-білого півня з яскраво-червоним гребенем колупали землю.

Собаки теж були. Один старий чорний пес лежав біля воріт, поклавши морду на лапи. Побачивши Сірана, він ліниво підняв голову, вирішив, що чужинець не вартий зусиль, і знову заплющив очі. Сіран озирнувся. Котів не було. Він пройшов уже добру третину поселення і не бачив жодного. Дивно.

Особливо для місця, де половина будівель, схоже, була призначена для зберігання зерна.

— Когось шукаєте?

Сіран обернувся.

До нього звернувся чоловік із вилами на плечі. Років сорок п’ять, обвітрене лице, рукави закочені до ліктів.

— Роботу.

Чоловік кивнув на меч.

— З оцим?

— Бажано.

Той хмикнув.

— Ясно.

Не було ясно нічого. Чоловік почухав щоку.

— Тоді тобі до Барба.

— Староста?

— І староста, і млинар. Як пощастить, говорить як староста. Як не пощастить — як млинар.

— А різниця?

— Староста думає про село. Млинар — про гроші.

Сіран задумався.

— А сьогодні хто?

Чоловік кивнув у бік найбільшого млина.

— А хто ж його зна?

Барба Сіран упізнав одразу. Не тому, що той виглядав як староста. Він виглядав як людина, яку будь-який мандрівник із достатньо поганим зором назвав би ковалем. Кремезний. Широкоплечий. Трохи огрядний — але тією огрядністю, яка виростає поверх м’язів, а не замість них. Руді вуса переходили в густу бороду, зовсім трохи припорошену борошном. Верх голови був гладкий і блискучий, наче відполірований, зате навколо лисини стирчало руде волосся, яке, здається, давно відмовилося погоджувати між собою напрямок росту.

На Барбі був простий полотняний одяг і великий фартух. Фартух теж був у борошні. Практичність, очевидно, мала межі.

Барб саме стояв біля відкритих дверей млина й сперечався з двома чоловіками щодо мішків.

— Не ці.

— Барбе, вони однакові.

— Якщо ти не бачиш різниці між житом і пшеницею, я дивуюся, як ти досі не їси землю.

— Я не про зерно, я про мішки.

— А я про тебе.

Один із чоловіків помітив Сірана й кивнув у його бік. Барб обернувся. Очі в нього були світлі й уважні. Спочатку — меч. Потім обладунок. Потім лице. І знову меч. Звичайний порядок.

— Загубився? — запитав Барб.

— Шукаю старосту.

— Уже знайшов. Що треба?

Сіран підійшов ближче.

З млина долинав рівномірний гул. Усередині працювали жорна. Дерев’яні механізми постукували, підлога ледь відчутно тремтіла під ногами.

— Кажуть, у вас може бути робота.

Барб витер руки об фартук.

Це не зробило їх чистішими.

— Хто каже?

— Чоловік із вилами.

— Дуже точний опис. Тепер я знаю, кого в селі звинувачувати.

— Мені сказали, що ви зрозумієте.

— На жаль.

Барб знову оглянув його.

— Ти точно найманець?

— Так.

— Скільки тобі років?

Сіран не змінив виразу обличчя.

— Достатньо.

— Дуже переконливо, хлопче.

Сіран дістав із-під сорочки невеликий металевий жетон на шнурку. Барб простягнув руку. Сіран на мить затримав жетон у пальцях. Потім віддав. Млинар підніс його до світла. Провів великим пальцем по знаку. Перевернув. Довше, ніж Сіранові подобалося.

— Гільдія, — сказав Барб.

— Саме так.

— Бачив такі.

Добре.

— І що вмієш?

— Залежить від роботи.

— Дуже зручна відповідь.

— Зручні відповіді часто найкращі.

Кутик рудих вусів трохи сіпнувся. Барб повернув жетон.

— Ходімо.

Він не запросив Сірана до будинку старости. Повів у млин. Схоже, сьогодні Сіранові дістався млинар.

Усередині стояв білий пил. Він лежав на балках, мішках, підлозі, волоссі працівників. Повітря пахло зерном і сухим деревом. Десь унизу вода крутила колесо, передаючи рух дерев’яним валам. Жорна працювали з низьким рівномірним гуркотом.

Сіран мимоволі подумав, що для людини, яка проводить тут половину життя, Барб мав напрочуд чисту бороду. Млинар провів його до невеликої кімнати збоку від основного приміщення. Тут стояв стіл, дві лави, кілька рахункових дощечок і глечик із водою.

Барб налив собі, зітхнув і наповнив другий кухоль.

— Дякую.

— Не дякуй. Вода поки безкоштовна.

Сіран випив майже весь кухоль. Барб помітив.

— З тракту?

— Так.

— До Роггенбурга?

— Так.

— І вирішив зробити гак сюди просто тому, що любиш села?

Сіран поставив кухоль.

— Люблю роботу.

— Ще гірше.

Барб сів. Стілець під ним коротко скрипнув.

— Є проблема.

— Я здогадався.

— Як?

— У вас більше мишоловок, ніж котів.

Барб перестав усміхатися. На мить.

— А котів скільки?

— Жодного не бачив.

— Оце і є проблема.

Сіран сів навпроти, уважно дивлячись на потенційного роботодавця.

— Розповідайте.

Барб провів пальцями по бороді.

— Шість ночей тому вони зникли.

— Коти?

— Всі.

Сіран почекав. Барб теж.

— Наскільки всі?

— Настільки, що я вже шість днів слухаю, як люди рахують мишоловки по своїх дворах.

— Скільки їх було?

— Не знаю. Три десятки. Чотири. Може, більше. У когось один, у когось по три. Біля млинів свої жили. У коморах. У стайнях.

— І за одну ніч?

— За одну.

— Хтось щось чув?

— Ні.

— Собаки?

— Мовчали.

— Бійки? Кров? Шерсть?

— Нічого.

— Сліди?

Барб нахмурився.

— Ти думаєш, у селі ніхто не вміє дивитися під ноги?

— Я думаю, що ви платите мені не за те, щоб я погоджувався.

Млинар витримав його погляд і хмикнув.

— Мисливці шукали. Навколо села, вздовж річки, біля посадок. Нічого такого, що пояснило б зникнення всіх одразу.

— Коти іноді йдуть.

— Один кіт іде. Два. Навіть п’ять, якщо світ вирішив особливо нас розважити. Не всі.

Справедливо.

— Чому це настільки терміново?

Барб подивився на нього так, ніби питання було дурним.

Сіран не заперечував. Дурні питання іноді приносили корисні відповіді.

— Жнива, — сказав староста. — Зерно йде в комори. Млини працюють майже без зупинки. Миші теж не дурні. Скоро розплодяться біля складів. Ще місяць — і почнемо рахувати втрати мішками.

Сіран кивнув. Отже, двадцять котів тут могли коштувати більше, ніж двадцять корів. Просто не одразу.

— Що ви вже робили?

— Шукали. Питали. Лазили по лісу. Стара Марея щось там палила й бурчала.

— Допомогло?

— Якщо від її бурчання й тікають коти, тоді вона головна підозрювана.

Сіран ледь не всміхнувся.

— Ще?

— Думали послати до міста. Навіть лист в гільдію написали.

— Чому не послали?

Барб відкинувся на спинку.

— Бо послати людину в Роггенбург — день туди, день назад, якщо пощастить. Потім знайти когось, хто захоче сюди їхати. Потім заплатити йому більше, ніж мені хочеться.

— А мені, значить, хочеться менше?

— Ти вже тут.

Це було важко заперечити. Сіран сперся ліктями на стіл.

— Чого саме ви хочете?

— Поверни котів.

— Якщо вони мертві?

— Тоді знайди, що їх убило.

— Якщо вони не мертві, але повернути їх неможливо?

— Знайди причину.

— І?

Барб нахилився вперед.

— Зроби так, щоб нові коти не зникли через тиждень.

Ось тепер це звучало як контракт.

— Двадцять п’ять срібних.

Барб засміявся. Не хмикнув. Саме засміявся.

— Двадцять.

— Я ще навіть не знаю, що сталося.

— Я теж. Якби знав, навіщо мені ти?

— Саме тому двадцять п’ять.

— Саме тому двадцять.

Сіран подивився на млинаря. Млинар подивився на Сірана. Десь за стіною безперервно гуркотіли жорна.

— Двадцять три.

— Двадцять.

— Двадцять два і половина.

— Половини срібла не карбують.

— Можете розміняти.

— Можу не платити двадцять два.

Сіран відкинувся. Тертий. Селяни часто торгувалися краще за міських купців. Купець знав ціну товару. Селянин знав ціну всього.

— Харчування, — сказав Сіран.

Барб примружився.

— Поки працюєш?

— Поки працюю.

— Домовились.

— Нічліг.

— Є порожня кімната над старою коморою.

— Не стайня?

— Якщо хочеш стайню, організую.

— Кімната підійде.

— Щось іще?

— Гаряча вода.

Барб витріщився на нього.

— Це контракт чи сватання?

— Учора весь день була мряка.

— А.

Тон Барба змінився.

Це пояснювало багато.

— Добре. Гаряча вода.

— І їжа в дорогу після виконання.

— Скільки?

— До Роггенбурга.

— Тобі дві ноги навіщо?

— Щоб не їсти їх по дорозі.

Барб знову хмикнув.

— Хліб, сир, щось сушене. На день.

— Два.

— День.

— Півтора.

— Ти збираєшся міряти половину дороги?

— Можу.

— Добре. Два. Але якщо почнеш вимагати пирога — зніму срібник.

Сіран простягнув руку.

— Двадцять срібних. Їжа й місце, поки працюю. Гаряча вода. Їжа на два дні після виконання.

Барб не потис руку одразу.

— За умови результату.

— Якого саме?

— Або повертаєш котів, або точно кажеш, чому вони зникли, і усуваєш причину.

— Якщо причина вже усунула сама себе?

— Тоді доведеш.

— Як?

— Ти ж найманець.

— Дуже зручна відповідь.

— Зручні відповіді часто найкращі.

Барб усміхнувся. Вони потиснули руки. Долоня млинаря була широка й тверда. Сіран уже почав думати, з кого варто почати опитування, коли Барб не відпустив його руки одразу.

— Є ще одне.

Усмішка зникла з лиця старости.

— Про це варто було сказати до торгу.

— Можливо.

Барб відпустив руку.

— Коли коти пропали, люди пішли шукати. Недалеко. Ліс тут усі знають. Обійшли стежки, посадки, береги.

Він замовк. Сіран чекав.

— Жент вирішив, що цього мало.

— Хто такий Жент?

— Мисливець.

— Досвідчений?

Барб повів плечима.

— Наскільки може бути досвідченим хлопець його віку.

Сіранові це не сподобалося.

— Якого?

Барб глянув на нього.

— Приблизно твого.

Тиша між ними змінилася. Жорна за стіною продовжували молоти.

— Коли він пішов?

— Наступного ранку.

— Сам?

— Сам.

— І?

Барб подивився в бік маленького вікна. Сонце падало крізь нього на стіл, вирізаючи в повітрі золоту смугу, повну борошняного пилу.

— Не повернувся.

Сіран повільно забрав руку зі столу.

— Шукали?

— Два дні.

— Де?

— Усюди, де він зазвичай полював. Далі теж заходили.

— Сліди?

— Загубилися в лісі.

Сіран мовчав. Двадцять срібних щойно стали виглядати значно менш переконливо. Барб, мабуть, помітив це з виразу його обличчя.

— Можеш відмовитися. Віднесеш замовлення в гільдію. Заплачу пару мідних за це і дам їжі в дорогу.

Сіран подумав про тракт. Про Роггенбург. Про жменю мідяків у поясній торбинці. Про найдешевший трактир, господар якого майже напевно не був одночасно сліпим, глухим, дурним і милосердним.

Самайн усе-таки відповів на молитву. Просто, як часто бувало з богами, зробив це по-своєму.

— Ні, — сказав Сіран. — Не можу.

Барб трохи насупився.

— Не можеш відмовитися?

— Можу. Просто тоді доведеться ночувати під Роггенбургом у канаві.

Староста помовчав, затримавши погляд на хлопцеві.

— Принаймні чесно.

— Я намагаюся не робити з цього звички.

Сіран підвівся.

— Мені треба побачити місця, де тримали зерно. Кілька дворів. Не один.

Барб теж піднявся.

— Добре.

— Потім поговорити з людьми, які шукали котів.

— Добре.

— З родиною Жента.

Староста кивнув уже повільніше.

— І з усіма, хто щось бачив тієї ночі.

— Ніхто нічого не бачив.

Сіран узяв кухоль і допив воду.

— Тоді знайдемо тих, хто бачив і кому ніхто не повірив.

Барб пирхнув.

— У Коленцях таких вистачає.

Сіран рушив до дверей.

На порозі зупинився.

— І ще.

— Що?

— Котів справді не залишилося жодного?

Барб не відповів одразу.

— Жодного.

Сіран вийшов із млина. Сонце все ще світило. Над дахами Коленців пливли величезні білі хмари, схожі на гори. Жито за селом золотилося до самого лісу. На подвір’ях кричали люди, гавкали собаки, хтось сміявся біля воза. Вода обертала млинове колесо, і день здавався настільки звичайним, що майже хотілося йому повірити. Сіран став біля дверей і оглянув двір. Мішки. Зерно. Кури. Собака під навісом. П’ять мишоловок уздовж стіни. І жодного кота.

Він опустив погляд на власні чоботи. Потім на дорогу, якою прийшов. Роггенбург був там, за полями, за лісом і далі по тракту. Можна було ще наздогнати день. Можна було повернутися на тракт. Можна було витратити останні мідяки, переночувати де доведеться й знайти в місті щось простіше.

Двадцять срібних. Зниклі коти. Зниклий мисливець. Він торкнувся руків’я меча на поясі.

— Коти, — пробурмотів він.

За всіма правилами здорового глузду це мало бути легкою роботою. Саме ця думка йому не сподобалася найбільше.