Раді Вас бачити!

Баюн.

Слово прозвучало просто. Майже буденно. Наче Марея назвала траву, хворобу чи ще одну лісову тварину, про яку Сіран просто не чув. Марея не поспішала.

Вона ще раз опустила очі на пожовклий аркуш, провела пальцем уздовж кількох рядків, потім обережно поклала чорну шерстину поряд. Вітер прослизнув під навіс і ворухнув край паперу. Марея притиснула його долонею.

— І що таке баюн? — нарешті спитав Сіран.

Вона підняла на нього погляд.

— Ти справді не знаєш?

— Якби знав, ми б зараз обговорювали щось інше.

— Наприклад?

— Наприклад, як його вбити.

Марея тихо видихнула через ніс.

— Ну звісно.

Вона взяла скриньку й кивнула в бік дверей.

— Заходь. Не хочу, щоб половина Коленців до вечері вже знала, що в них під боком баюн.

— Хіба тут не все одно всі про все дізнаються?

— Дізнаються. Але нехай хоча б після того, як я сама зрозумію, що тобі розказати.

Сіран зайшов слідом. У хаті було прохолодніше. Крізь відчинене вікно падало післяполудневе світло, від якого сухі трави під стелею відкидали тонкі переплетені тіні. На столі лишилася ступа, поруч стояв глечик із водою, кілька ножів, невелика терка й оберемок коріння, яке Марея, очевидно, обробляла до його появи.

Вона звільнила край столу одним рухом передпліччя, відсунувши миски та трави, поставила скриньку й сіла. Сіран залишився стояти. Марея подивилася на нього. Потім на лаву. Потім знову на нього.

— Сідай.

— Я постою.

— Упертість допомагає слухати?

Та Сіран усе-таки сів біля неї. І знов відчув її запах. Він любив польові квіти. Вони нагадували йому дім.

— Значно.

— Це добре. Бо я хочу, щоб ти слухав мене уважно.

Марея розгорнула аркуш.

Папір був старий, жовтий по краях, укритий дрібним похилим письмом. Подекуди чорнило розпливлося від вологи.

— Про баюнів пишуть мало, — сказала вона. — А те, що пишуть, часто не варте паперу.

— Чому?

— Бо люди люблять робити з рідкісних звірів казки. А потім казки живуть довше за тих, хто бачив звіра.

Вона перегорнула ще кілька записів.

— Десь кажуть, що баюн говорить людською мовою. Десь — що співає. Наче сідає біля дороги й розповідає мандрівникові історії, поки той не засне.

— А потім?

— З’їдає.

Сіран кивнув.

— Практично.

— В іншій казці його треба спіймати й принести живим, бо він нібито може вилікувати будь-яку хворобу своїм співом.

— Ще практичніше.

Марея глянула на нього поверх аркуша.

— Ти хоч інколи можеш не жартувати?

— Можу.

— Коли?

Сіран подумав.

— Поки не траплялося.

Кутик її рота сіпнувся, але посмішка швидко зникла.

— Є ще історії про залізний ліс. Наче баюн живе десь далеко, серед дерев із чорними стовбурами, і ніхто не може до нього дістатися, якщо сам звір не захоче.

— Це теж правда?

— Не знаю.

Марея постукала пальцем по запису.

— Але ось це вже цікавіше.

Сіран нахилився трохи ближче.

— Що саме?

— Запис старий. Не мій. І навіть не людини, яку я знала. Я отримала ці папери разом із половиною інших речей, коли оселилася тут.

— Дуже надійне джерело.

— Надійніше за п’яного Радека.

Сіран ледь не погодився.

— Сьогодні я б не став так упевнено казати.

Марея погодилася коротким кивком.

— Тут описано тварину розміром із великого леопарда.

— Кого? — звів брови Сіран.

— Це теж великий хижий кіт, у нас не водиться.

— Наскільки великий?

— Я їх, звісно, ніколи не бачила, але кажуть, що розміром з велике теля. Але продовжимо. У баюна чорна шерсть. І світла пляма на грудях.

Вона торкнулася загорнутої шерстини.

— І низьке урчання.

Сіран перестав ворушитися.

— Що воно робить?

Марея знову прочитала кілька рядків.

— Спочатку майже нічого.

— Дуже підбадьорює.

— Слухай далі.

Вона підняла палець. Сіран замовк.

— Людина стає сонною. Втрачає увагу. Думки починають блукати. Може здаватися, що звук іде звідкись дуже далеко або що навколо раптом стало тихіше.

Сіран згадав Радека.

Наче вуха заклало.

Марея побачила зміну в його обличчі.

— Що?

— Радек.

— Що Радек?

— Казав, що тієї ночі все було далеко. Навіть собака. Наче вуха заклало після води.

Марея опустила аркуш.

— І заснув?

— Так.

Вони перезирнулися. Сіран першим перевів погляд.

— Продовжуй, будь ласка.

Марея нахмурила брови.

— Якщо довго слухати, стає гірше. Людина втрачає пильність. Може просто сісти, прилягти. Заснути там, де стояла.

— А потім великий чорний кіт вирішує, що вечеря сама перестала тікати.

— Приблизно.

Сіран потер пальцями груднину. Там, де у видінні залишився той дивний низький звук.

— Це магія?

— Думаю, так.

— Не просто звук?

— Ні.

Марея відповіла надто швидко. Сіран примружився.

— Чому так упевнено?

— Бо звичайне урчання не примушує людину забувати, що навколо неї існує світ.

— Ти бачила баюна?

— Ні.

— Звідки тоді...

— Сіране.

В її голосі з’явилося легке роздратування.

— Я знахарка. Якщо я не бачила гарячки, це не означає, що я не знаю, як вона починається.

Вона уважно дивилася йому в очі. Він підняв руки.

— Добре.

— І до того ж ти сам сказав, що майже не чув звук у... як ти там це називаєш?

— Ніяк.

— Зручно.

— Дуже.

Марея закотила очі.

— Але відчув його.

— Так.

— У чужому відбитку смерті.

— Так.

— Отже, це навряд чи просто голосна кішка.

Сіран не знайшов, що заперечити. Він нахилився вперед, уперся передпліччями в коліна.

— Добре. Але незрозуміло інше.

— Що саме?

— Коти.

Марея замовкла.

— Що з ними?

— Якщо баюн присипляє людей, навіщо всі коти Коленців пішли до нього?

Вона перегорнула аркуш. Переглянула наступний. Ще один. Сіран чекав. Марея почала шукати швидше. Розв’язала тонкий шнурок на одному зі стосів паперу, перегорнула кілька сторінок маленької книжечки, повернулася до першого запису. Нарешті відкинулася на спинку стільця.

— Не знаю.

Сіран навіть трохи розчарувався.

— Нічого?

— Нічого.

— У казках?

— Ні.

— У записах?

— Ні.

— Навіть припущення?

Марея склала руки на грудях.

— Хочеш, я щось вигадаю?

— Ні.

— Тоді не знаю.

Сіран почухав скроню. Великий чорний хижак. Урчання. Коти. Мисливець Жент. Двоє вовків. Шматки починали наближатися один до одного, але все ще не складалися.

— Можливо, баюн їх їсть.

— Сорок котів?

— Барб казав тридцять чи сорок.

— Навіть якщо двадцять. Ти бачив навколо вовків залишки котів?

Сіран похитав головою.

— Ні.

— У лісі знайшов шерсть? Кістки?

— Тільки його шерсть.

— Тоді не поспішай.

Марея обережно склала старий запис і повернула його в скриньку.

— Ти ж сам учора казав, що не любиш зручні відповіді.

Сіран звів брову.

— Ти запам’ятала.

— Я багато чого запам’ятовую.

І знову той погляд. Трохи довше, ніж потрібно. Сіран відвів очі до вікна.

— Добре. Як захиститися від урчання?

Марея теж повернулася до справи.

— Не слухати.

— Це я й сам міг придумати.

— Тоді навіщо питаєш?

— Сподівався, що у знахарів є щось складніше.

Вона підвелася.

— Іноді найкращі ліки — не робити дурниць.

— Сьогодні всі вирішили давати мені цю пораду.

— Може, на те є причина.

Марея підійшла до невеликої шафи біля печі, присіла й відкрила нижні дверцята. Витягла дерев’яну коробочку, потім ще одну.

— Віск підійде.

— Просто віск?

— Якщо сила йде через звук, треба приглушити звук.

— А якщо не через звук?

Марея озирнулася через плече.

— Тоді дізнаємося, що віск не допомагає.

— Знову дуже підбадьорює.

Вона знайшла невеликий шматок бджолиного воску й повернулася до столу.

— Сядь нормально.

— Я нормально сиджу.

— Ти сидиш так, наче зараз утечеш.

— Я думав, це корисна звичка біля знахарки з ножем.

Марея зітхнула. Вона відрізала два невеликі шматочки воску, зігріла їх між пальцями й почала розминати. Її руки працювали впевнено: натискали, прокочували, сплющували, знову прокочували. Віск поволі ставав м’яким.

— Дай руку.

Сіран простягнув долоню. Марея поклала на неї два маленькі шматочки.

— Перед тим як зайдеш далеко в ліс, розімнеш ще раз. Не зараз. Інакше затвердіють у неправильній формі.

— Просто заткнути вуха?

— Не «просто». Щільно. Але не так глибоко, щоб потім я діставала їх пінцетом.

— Ти це вже робила?

— Діставала з вуха квасолину.

Він підняв очі.

— Навіщо людина—

— Дитина.

— А.

— Хоча дорослі теж здатні здивувати.

Вона загорнула віск у маленький клапоть полотна й сама поклала згорток у його долоню.

Її пальці на мить затрималися на його руці.

— І ще одне.

— Що?

— Якщо почнеш відчувати сонливість, не думай, що втомився.

Сіран кивнув.

— Зрозумів.

— Ні.

Марея стиснула його пальці навколо згортка.

— Серйозно, Сіране. Не сядь «на хвилинку». Не закрий очі. Не вирішуй, що треба просто перепочити. Якщо цей запис правдивий, саме цього воно й хоче.

В її голосі вже не було гри. Сіран витримав її погляд і кивнув у відповідь.

— Добре.

— Обіцяєш?

Він насупився.

— Я не люблю обіцяти те, що залежить не тільки від мене.

— Який нестерпно правильний хлопець.

— Ти ж сама казала не бути дурнем.

— Уже шкодую.

Вона відпустила його руку. Сіран сховав віск у внутрішню кишеню.

— І ще дещо треба зробити.

— Що?

— Поговорити з Барбом.

Марея закрила скриньку.

— І налякати його?

— Попередити.

— Для Барба це майже те саме.

Барб вислухав розповідь мовчки. Це було настільки незвично, що Сіран двічі перевірив, чи староста взагалі ще слухає.

Вони стояли за млином, де гуркіт жорен був тихіший і працівники не могли почути кожне слово. Барб схрестив руки на грудях, упершись плечем у стіну. На його лисині блищала крапля поту. Руда борода сьогодні була припорошена борошном сильніше, ніж учора.

Коли Сіран закінчив, староста довго дивився на землю.

— Значить, баюн, — нарешті сказав він.

— Так каже Марея.

— Я думав, то казка.

— Вона теж не впевнена в половині того, що про них розповідають.

— А в другій половині?

— Великий кіт існує. Двох вовків убив. Це я бачив.

Барб провів долонею по бороді.

— І Жент?

Сіран не відповів одразу.

— Не знаю.

— Але думаєш.

— Думаю, що шанс знайти його живим став меншим.

Барб заплющив очі на мить. Не драматично. Просто наче щось усередині стало важчим.

— Мати в нього є, — сказав він.

Сіран мовчав.

— Батька нема. Дві сестри.

— Я поверну його, якщо знайду.

Барб зачепився за останнє слово.

— Якщо?

— Якщо зможу.

Староста кивнув. Йому ця відповідь не сподобалася. Сіранові теж.

— І що тепер? — спитав Барб.

— Завтра знову піду.

— За баюном.

— За котами.

Барб фиркнув.

— Тепер уже за баюном.

Сіран не став сперечатися.

— Якщо причина зникнення — він, контракт вимагає усунути причину.

— Ти говориш так, наче збираєшся полагодити колесо.

— Колесо простіше.

— Двадцять срібних уже здаються мало?

— Вони здавалися мало ще до баюна.

Цього разу Барб не засміявся.

— Хочеш відмовитися?

Роггенбург нікуди не подівся. А от жменя мідяків зникне в місті моментально.

— Ні.

— Через гроші?

— Через них теж.

— «Теж»?

Сіран кілька секунд мовчав.

— Жент пішов за котами через те саме, за що тепер платять мені.

Барб примружився.

— Ти йому нічого не винен.

— Не винен.

— То навіщо тоді?

Сіран поправив ремінь меча.

— Не люблю кидати роботу посередині.

Це було достатньо близько до правди. Барб ще трохи помовчав, потім відштовхнувся від стіни.

— Добре.

— Що добре?

— Я не буду тебе відмовляти.

— Розумне рішення.

— Але якщо повернешся без руки, двадцять срібних лишаються двадцятьма.

— Я вже починаю розуміти, чому про вас так кажуть.

Барб нарешті посміхнувся.

— Іди їсти.

Тієї ночі Сіран спав гірше. Не через страх. Принаймні саме так він собі сказав. Кілька разів прокидався й лежав, дивлячись у темну стелю. Кожен раз прислухався. Жаби. Вода. Собака. Шурхіт миші десь унизу. Жодного урчання.

Після третього пробудження він роздратовано перевернувся на інший бік.

— Дурня.

Миша в коморі з ним би не погодилася.

Ранок прийшов прохолодний і світлий. Великі хмари знову стояли над горизонтом, але цього разу їх було менше. Сонце тільки починало торкатися верхівок дерев, коли Сіран уже стояв за північними городами.

Він не снідав довго. Не хотів іти в ліс із повним животом.

Барб дав йому хліб і шматок сиру в дорогу. Марея передала невелику додаткову торбинку із сухими травами «про всяк випадок», не пояснивши, від якого саме випадку. Сіран підозрював, що вона сама не знала.

На ремені висів меч. В сумці — вода, мотузка, кресало, котяча приманка. У внутрішній кишені — віск.

Під сорочкою, на шнурку, лежала маленька червона скляна кулька. Сіран торкнувся її крізь тканину. Талісман був там. Добре.

Дорога до мертвих вовків цього разу зайняла менше часу. Він уже знав орієнтири. Вільшняк. Суха гряда. Просіка. Два старі дуби. Поворот праворуч. Сосни.

Ворони сьогодні були нижче. І голосніші.

Коли Сіран підійшов до місця, одна з них злетіла майже з-під ніг, важко замахала крилами й сердито каркнула.

— Так, так. Це знову я.

Він не став довго оглядати вовків. Тепер вони були лише орієнтиром. Сіран знайшов тканину на гілці, яку залишив учора, і пішов далі — туди, куди вели великі котячі сліди. Спочатку їх було легко читати. М’яка земля біля коріння. Волога западина. Подекуди зламані сухі стебла. Потім стало важче.

Сіран рухався повільно, час від часу втрачав слід, повертався, обходив місце півколом і знаходив його знову. Кілька разів просто зупинявся й слухав. Ліс відповідав птахами. Вітром. Шурхотом листя.

Він ішов уже кілька годин, коли дерева почали стояти щільніше. Тут ліс змінювався. Менше молодої берези. Більше старих дубів, сосен, повалених стовбурів, укритих мохом. Сонце пробивалося крізь крони тонкими косими смугами. Повітря стало прохолоднішим.

Сіран зупинився біля струмка. Напився. Сів на камінь. Одразу згадав Марею.

Не сядь «на хвилинку».

— Я ще нічого не чую, — сказав він уголос.

Відповіді не було. Проте встав. Перекусив хлібом на ходу. Потім дістав віск. Розгорнув.

Два маленькі шматочки лежали на тканині. Сіран потримав їх у долоні, зігріваючи. Розім’яв пальцями. Подумав і сховав назад. Ще рано.

Хотілося чути ліс. Особливо якщо щось збиралося підкрастися ззаду. Він пройшов ще близько години.

А тоді помітив першу дивність. Не звук. Навпаки. Птахів стало менше. Сіран ішов ще кілька хвилин, перш ніж усвідомив це. Дятлів не чути. Дрібного щебету теж. Тільки листя шелестить.

Він зупинився і прислухався. Десь далеко скрипнуло дерево. І все. Сіран повільно опустив руку на меч.

Віск.

Ще ні. Він зробив крок. Другий. Третій.

Попереду між деревами виднівся невеликий схил. Земля спускалася в неглибоку балку, де росли ліщина й густий молодий підлісок.

Сіран спустився. Гілка вдарила по плечу. Він відвів її рукою. І раптом подумав про Марею. Не про віск. Про її зелену сукню. Про те, як вона стояла біля столу. Про запах польових квітів. Думка була настільки недоречною, що Сіран навіть посміхнувся.

Потім зробив ще кілька кроків. Згадав Радека. Чорний кіт із білими лапами. Глум. Дивне ім’я. Думка повела за собою іншу.

Роггенбург. Гроші. Дорога після міста. Далі. Туди, куди він насправді йшов.

Сіран зупинився. Чому? Він дивився на дерево перед собою. Кора була темна, розтріскана. На ній повзла мураха. Сіран стежив за нею. Мураха піднялася в тріщину. Зникла. Цікаво, куди вона—

Сіран кліпнув. Щось було не так. Він повільно повернув голову. Ліс. Дерева. Підлісок. Сонце. Все нормально. Він зробив крок. Зупинився знову. Навіщо він зупинився?

Сіран насупився. Хотів згадати. Не згадав. У грудях сиділо приємне важке тепло. Наче після довгого переходу, коли нарешті можна сісти біля вогню.

Він раптом відчув, як сильно втомився. Ноги важкі. Плечі теж. Можна було просто присісти. На хвилинку. Зняти сумку. Закрити очі.

Не сядь «на хвилинку».

Слова виникли десь далеко. Чужі. Сіран зробив ще один крок. Кущі розступилися. Перед ним лежав повалений стовбур, укритий товстим зеленим мохом. М’який. Зручний. Сіран поклав на нього долоню. Мох був прохолодний. Він майже сів.

А потім усередині щось сіпнулося. Не страх. Злість. Різка. Безпричинна. Гаряча. Це була не його злість, але він точно знав, чия. Вона піднялася так швидко, що на мить Сіранові здалося, ніби хтось ударив його зсередини.

Встань.

Він уже стояв.

Що ти робиш?

Сіран озирнувся. Серце раптом билося швидше. Світ ніби повернувся ближче. Він почув власне дихання. Почув шурхіт гілки. І ще щось. Низьке. Настільки низьке, що він не був упевнений, чи справді чув його вухами.

Ур-р-р-р-р.

Повільне. Глибоке. Не голосне. Воно не йшло з конкретного боку. Воно ніби було в землі. У стовбурах. У грудях. Сіран відчув, як волосся на руках стає дибки.

— От курва.

Рука сама пірнула у внутрішню кишеню. Віск. Тканина майже вислизнула з пальців. Сіран вилаявся, упіймав її, розгорнув. Пальці працювали повільніше, ніж мали. Наче між думкою й рухом хтось вставив зайву мить.

Він схопив перший шматок воску. Розім’яв. Втиснув у вухо. Потім другий. Урчання не зникло одразу. Але стало глухішим. Наче опустилося під воду.

Сіран притиснув долоні до вух, поправляючи віск. Ще сильніше. Тиша. Не справжня. Він чув власне дихання, удари серця, ледь помітне шарудіння одягу.

Зовнішній світ віддалився. Але цього разу з правильної причини. Сіран стояв, широко розставивши ноги, поки думки повільно поверталися до його свідомості. Наче люди після пожежі, які обережно заходять у власний будинок і перевіряють, що вціліло.

Повалений стовбур уже не здавався таким зручним. Ще хвилина, може й менше. І він би ліг. Сіран стиснув зуби. Лють усе ще була всередині. Вона вже стихала. Він не дозволив їй зникнути повністю. Вона корисна. Принаймні сьогодні.

Сіран зняв сумку. Не для відпочинку. Поставив її на землю. Дістав ніж.

— Гаразд.

Він провів лезом ножа по шкірі біля основи великого пальця. Коротко.

Кров виступила швидко. Сіран стиснув долоню, даючи їй зібратися. Витяг меч.

Сталь блиснула між деревами. Він провів закривавленою рукою вздовж леза. Повільно. Від основи до вістря. Кров лягла на метал темною смугою. Сіран перевернув меч. Провів з іншого боку.

Лезо не засвітилося. Не задзвеніло. Нічого не змінилося. На вигляд це був той самий меч. Просто тепер на сталі була його кров. Сіран витер долоню клаптем тканини й туго обмотав.

Він підняв сумку. Меч залишив у руці. Тепер він рухався інакше. Повільніше. Ноги ставив обережно. Не на сухі гілки. Не в листя, де можна посковзнутися. Віск забирав більшу частину звуків, тому очам доводилося працювати за двох.

Кущ. Дерево. Тінь. Корінь. Рух? Ні. Сіран ішов.

Урчання іноді пробивалося навіть крізь віск — не як звук, а як слабка вібрація десь у щелепах і грудях.

Десь дуже близько. Він пройшов крізь густу ліщину. Потім ще одну. Попереду стало світліше.

Сіран опустився трохи нижче, тримаючи меч уздовж стегна, і повільно розсунув гілки.

Спочатку він побачив рудого кота. Звичайного. Той сидів на поваленому дереві, підібгавши лапи під себе. Дивився кудись убік. Сіран завмер. Трохи далі лежав сірий. За ним — білий із чорним хвостом. Добрина кішка.

Сіран перевів погляд. Ще один. І ще. На камені, під кущем, на гілці, у траві. Десятки живих і здорових котів. Вони сиділи, лежали, дрімали, вилизували шерсть.

Деякі підняли голови в бік Сірана. Але майже відразу знову повернулися до центру галявини. Сіран простежив за їхніми поглядами. І побачив його.

Баюн лежав у смузі сонця під старим дубом. Великий. Набагато більший, ніж уривки психометрії дозволяли зрозуміти. Чорне хутро поглинало світло, лише на грудях розходилася широка біла пляма. Важкі лапи були витягнуті вперед. Голова лежала на них. Він спав. Майже звичайний кіт. Якщо звичайний кіт міг важити стільки ж, скільки дорослий чоловік.

Груди баюна повільно піднімалися й опускалися. І навіть крізь віск Сіран відчував урчання. Не загрозливе. Не зле. Майже задоволене. Навколо нього лежали коти Коленців.

Картина раптом склалася. Ніхто їх не викрадав. Ніхто не наказував їм іти. Вони просто прийшли. До нього. Сіран обережно потягнувся до сумки і дістав пляшечку Мареї. Відкоркував. На секунду йому здалося, що запах ударив просто в голову.

Він капнув трохи на клаптик тканини. Найближчий рудий кіт миттєво повернув голову. Ніс сіпнувся. Кіт піднявся. Зробив один крок у бік Сірана. Другий. Потім завмер. Повернув голову до баюна. І сів назад.

Ось воно. Вони не були зачарованими ляльками. Котяча трава працювала. Просто щось інше було сильніше. Він сховав пляшечку. Тепер залишалося зрозуміти, що робити далі.

І тут Сіран помітив чобіт. Він стирчав із трави за кількома кущами на іншому краю галявини. Людський. Сіран перестав дивитися на баюна. Повільно змістився вбік. Крок. Ще один. Тримався за деревами. Коти майже не звертали на нього уваги. Баюн тим більше. Поки що.

Сіран наблизився до кущів. Мисливська сумка. Короткий лук, зламаний навпіл. І ніж із простою різьбою на руків’ї — дві перехрещені гілки. Жент.

Надії майже не було ще вчора. Тепер її не залишилося. Сіран простягнув руку до мисливської сумки. Зупинився. За спиною щось змінилося. Не звук. Віск не дозволив би почути. Відчуття. Наче на шкіру впав чужий погляд.

Сіран дуже повільно випростався. Не обертаючись одразу. Рука міцніше стиснула руків’я меча. Він повернув голову.

Баюн більше не лежав. Він стояв. Жовті очі дивилися прямо на Сірана. Коти навколо залишалися нерухомими. Баюн підняв голову трохи вище. Його хвіст один раз повільно пройшов по траві.

Сіран теж не рухався. Вони дивилися одне на одного через галявину. Хижак. І людина, яка щойно перестала бути непоміченою. Сіран повільно відвів меч від ноги. Опустив вістря трохи вперед.

Баюн зробив крок. Без поспіху. М’яко. Майже безшумно. Потім ще один. І легким потужним стрибком зник у кущах.

Сіран не поворухнувся. Лише очі рухалися. Ліворуч і праворуч. Тінь. Гілки. Нічого. І тоді він зрозумів найгірше. Баюн не тікав. Він почав полювання.