Раді Вас бачити!

Починати Сіран вирішив із мишей. Не тому, що підозрював їх у викраденні котів. Навіть у Коленцях це було б занадто. Просто люди мали одну прикру властивість: щойно траплялося щось дивне, вони починали прикрашати його словами. За шість днів кілька зниклих котів цілком могли перетворитися на всіх котів, кілька мишей — на навалу, а п’яний сусід — на очевидця чаклунства. Барб, схоже, це розумів.

— Скільки тобі треба побачити? — спитав він, коли вони вийшли з млина.

— Комор?

— Їх.

— Три.

— Чому три?

— Одна може бути випадковістю. Дві — збігом.

— А три?

— Три — вже робота.

Барб покосився на нього.

— Десь ти це почув?

— Щойно придумав.

— Це помітно.

Вони рушили вздовж млина. За час розмови сонце піднялося вище. Волога з дощок на подвір’ях майже зникла, земля під ногами посвітлішала, лише в глибоких коліях і досі стояла каламутна вода. Після вчорашньої мряки люди, здавалося, намагалися надолужити втрачений день: вози снували через село, двері комор стояли навстіж, кожна вільна рука щось несла, складала, сушила або лаяла того, хто ніс, складав чи сушив недостатньо швидко.

Першою була власна комора Барба. Велика дерев’яна будівля стояла за млином на кам’яному фундаменті, піднята над землею настільки, щоб весняна вода не дісталася зерна. Усередині пахло сухим житом, старою деревиною і пилом.

Барб відсунув засув.

— Дивись.

Сіран зайшов. Світло падало крізь відчинені двері широким прямокутником. Уздовж стін лежали мішки, частина вже цьогорічні — світліші, чистіші, туго наповнені. Старі були складені вище й далі. Сіран присів біля найближчого ряду.

— Тут кіт жив?

— Двоє.

— Де спали?

Барб показав у куток. Там стояв низький дерев’яний ящик із клаптем старої вовняної тканини всередині. Сіран підійшов. Котяча шерсть залишилася. Сіра і руда. Ніякої крові. Ніяких вирваних жмутів. Ящик не перевернутий. На дереві біля краю були старі сліди кігтів.

Він торкнувся одного пальцем.

— Давно зроблено?

— Та вони там роками дерли.

Сіран випростався. У дальньому кутку щось тихо зашурхотіло. Барб різко повернув голову.

Сіран теж. Між мішками на мить з’явилася маленька сіра морда і відразу зникла. Барб тихо вилаявся.

— Шість днів, — сказав Сіран.

— Що?

— Ви казали, котів немає шість днів.

— Так.

— А миші вже поводяться так, ніби отримали комору в спадок.

— Саме тому ти тут.

Сіран підійшов до одного з мішків. У нижньому куті була маленька прогризена дірка, заткнута Барбом клаптем тканини.

— Багато таких?

— Поки ні.

Слово «поки» прозвучало важче за все інше. Сіран оглянув підлогу. Дерев’яні дошки. Пил. Сліди людських чобіт, дрібні відбитки лапок гризунів. Котячих слідів уже не розрізнити. За шість днів через комору пройшла половина млина.

— Тієї ночі тут хтось був?

— Ні.

— Зранку двері?

— Зачинені.

— Тоді як коти вийшли?

Барб показав під дах. Біля балки виднівся невеликий отвір. Сіран ще раз оглянув ящик.

Якщо хтось прийшов сюди й забрав двох котів, не розбудивши млинарів, не залишивши слідів боротьби і не зламавши дверей, то він був дуже вправний і дуже дурний. Викрадати котів через отвір під дахом було незручним способом заробити на життя.

— Наступна.

Друга комора належала старій жінці, яку Сіран уже бачив дорогою до млина. Вона назвала себе Доброю, хоча за десять хвилин розмови Сіран не знайшов цьому достатньо доказів.

— Отут спала, — сказала вона, ткнувши пальцем під лаву. — Біла така. Тільки хвіст чорний.

— І зникла тієї ж ночі?

— А коли ще?

— Я тому й питаю.

— Молодий ти дуже, тому багато питаєш.

Сіран вирішив не повідомляти їй, що саме за це йому збираються платити. Він присів біля лави.

— Двері були зачинені?

— Звичайно, що були. Я завжди двері на ніч зачиняю.

— Вікно?

— Вікно було.

— Відчинене?

— Може, й відчинене.

— То кішка могла вийти сама.

Стара подивилася на нього так, наче він щойно заявив, що вода мокра.

— Вона й виходила сама.

— Часто?

— Щодня.

— Поверталася?

— А сам як думаєш, хлопче?

— А тоді не повернулася.

— А тоді не повернулася, розумник.

Стара невдоволено хмикнула. Сіран кивнув.

— Кров бачили?

— Не було ніякої крові.

— Шерсть?

— Шерсть всюди була. Тварюка линяла так, що можна було другу кішку зліпити.

— Щось незвичайне тієї ночі?

Добра задумалася.

— Чоловік хропів.

— Це незвичайне?

— Ні. На жаль.

Барб за спиною Сірана кашлянув. Чи то справді, чи щоб приховати сміх. Сіран підвівся.

— А до тієї ночі? Кішка поводилася дивно?

Стара знизала плечима.

— Як кішка.

Це, мабуть, мало бути повною відповіддю.

— Дякую.

— Уже?

— Уже.

— І за це тобі двадцять срібних?

Барб закашлявся вдруге.

— Ще не дали, — відповів Сіран.

— І правильно.

Відрізала стара й, розвернувшись, пішла до хати. Очевидно, розмова була закінчена.

Третій двір належав родині, що тримала невелику комору біля стайні. Тут котів було троє. Усі зникли. Один жив переважно в коморі. Другий спав у стайні. Третій належав доньці господаря і, за словами самого господаря, «взагалі нічого корисного в житті не зробив».

— Але вона плаче вже шостий день, — додав чоловік, кивнувши в бік будинку. — Тож, мабуть, користь якась була.

Сіран оглянув і це місце. Знов нічого. Жодних ознак насильства. Жодної крові. Жодного розбитого посуду чи перекинутих речей. Троє котів, які перебували в різних частинах господарства, просто зникли.

Барб стояв біля дверей, схрестивши руки на грудях.

— Ну?

— Поки що ви не брешете.

— Я аж полегшено зітхнув.

— Не поспішайте.

— Дуже приємний ти хлопець, Сіране.

— Мені таке вже казали.

Насправді не казали. Сіран вийшов на подвір’я. Тепер він був майже впевнений принаймні в одному. Котів не забрали з одного місця.

Якщо хтось хотів позбутися їх усіх, йому довелося б за одну ніч обійти десятки дворів, лізти в комори, стайні й будинки, ловити тварин, що навряд чи погодилися б на це мовчки, і зробити все так, щоб не загавкав жоден собака.

Можливо. Багато речей були можливими. Але дурні пояснення теж мали право померти першими.

— Хто шукав у лісі? — спитав він.

Барб назвав кількох чоловіків. Сіран попросив показати їх.

До полудня він поговорив із чотирма мисливцями. На четвертому почав підозрювати, що п’ятого можна не шукати.

Усі розповідали приблизно те саме. На світанку після зникнення кілька людей обійшли околиці. Перевірили береги річки, найближчі балки, кущі біля полів, старі звірині стежки. Шукали сліди лисиці, вовків, рисі, будь-якої великої тварини, яка могла б заходити до села. Нічого. Наступного дня пішли далі. Теж нічого.

Після зникнення Жента пошуки змінилися. Котів майже перестали шукати. Тепер шукали хлопця.

— Сліди Жента знайшли? — спитав Сіран у чоловіка на ім’я Острен, найстаршого з мисливців.

Той кивнув.

Вони сиділи біля його будинку. Острен лагодив ремінь на мисливській сумці й говорив, не припиняючи роботи.

— До старої просіки.

— А далі?

— Каміння. Коріння. Суха хвоя. Потім ще дощ пройшов.

— Учорашній?

— Ні. До того був один. Короткий.

— І ви втратили слід.

— Ми не собаки.

Сіран подивився на його руки. Вузлуваті пальці працювали з ременем без жодного зайвого руху.

— Я не кажу, що мали знайти.

— Але думаєш.

— Думаю, що Жент знав ліс краще за мене.

— Значно.

— І все одно не повернувся.

Острен затягнув вузол зубами.

— Саме тому я б на твоєму місці не дуже радів тим двадцяти срібним.

Новини в селі рухалися швидше, ніж вода в млиновому каналі.

— Не радію.

— Добре.

— Яким він був?

Острен на мить перестав працювати.

— Жент?

— Так.

— Молодий і гарячий. Хотів усім довести, що вже не хлопчак.

Сіран відчув, як щось неприємно кольнуло всередині.

— Знайоме відчуття?

Острен глянув на нього. Сіран знизав плечима.

— Ні.

Мисливець посміхнувся одним кутиком рота. Не повірив.

— Він добре полював, — продовжив Острен. — Не найкращий. Але достатньо добре, щоб не загубитися в трьох соснах. І не настільки добре, щоб розуміти, коли треба вертатися.

— Він пішов шукати котів чи щось інше?

— Котів.

— Чому сам?

— Бо я сказав йому почекати до ранку.

— І?

— Він пішов до ранку.

Сіран кивнув. Таке теж було знайомо.

— Він щось підозрював?

Острен задумався.

— Казав, що бачив сліди біля північного краю села.

Сіран випростався.

— Які?

— Котячі.

Цікавість трохи зів’яла.

— І ви їх не перевірили?

— За кого ти нас маєш? Звичайно, що перевірили. Там стежка була втоптана так, що й сліпий би побачив. Але коти ж у селі жили. Їхні сліди були всюди.

— Жент думав інакше.

— Жент думав, що вони всі пішли в один бік.

Сіран помовчав.

— Чому?

Острен повів плечима.

— Не знаю. Не встиг пояснити. Ми посперечалися.

— Про що?

— Бо він слухати мене не хотів, щоб не лазив сам.

— І він поліз.

— Він був приблизно твого віку, — сухо сказав Острен. — Як думаєш?

Сіран підвівся.

— Де цей північний край?

Острен показав.

— За старими городами. Там починається вільшняк.

— А далі?

— Ліс.

— Я зрозумів.

— Не впевнений.

Острен повернувся до ременя.

— Якщо підеш сьогодні, до вечора не повернешся.

— Сьогодні не піду.

Мисливець підняв брову.

— О.

— Що?

— Нічого. Просто приємно іноді помилятися щодо молодих.

Сіран пішов, перш ніж виникло бажання відповісти.

Дорогою він почав питати дітей. Не тому, що вважав дітей особливо розумними. Навпаки. Діти часто говорили дурниці з такою впевненістю, якої дорослим доводилося вчитися роками. Але в них була одна перевага. Вони дивилися туди, куди дорослі переставали дивитися.

Першу групу Сіран знайшов біля струмка. Троє хлопчаків намагалися перекинути плоским каменем дерев’яну тріску, яку називали човном. Четверта, руда дівчинка років дев’яти, сиділа на березі й пояснювала їм, що всі вони роблять неправильно. Безтурботна картина. Сіран посміхнувся про себе.

— Ви знали котів, які зникли?

Четверо голів повернулися одночасно. Один хлопчик втупився в меч. Сіран подумки зітхнув.

— Так, — сказала руда.

— Усіх?

— Ні. Всіх ніхто не знає.

Розумно.

— Своїх?

— Мого теж забрали.

Сіран сів навпочіпки, щоб не стояти над ними.

— Хто забрав?

Дівчинка знизала плечима.

— Не знаю.

— Тоді чому кажеш «забрали»?

Вона подумала.

— Бо сам би він не пішов.

— Чому?

— Він ледачий.

Один із хлопців пирснув.

— Справді ледачий, — підтвердив він. — Товстий такий.

— Не товстий! — спалахнула дівча.

— Він з лавки стрибав і падав.

— Ти теж падаєш!

— Я ж не кіт.

— Це єдине, що тебе рятує.

Сіран дав їм трохи посперечатися.

— А перед тим, як він зник, поводився як завжди?

Руда замовкла. Тепер уже задумалася серйозніше.

— Ні.

— Що було не так?

— Він в ліс дивився.

— Куди?

Вона повернулася й показала рукою.

На північ.

Сіран не ворухнувся.

— Коли?

— Ввечері.

— Тієї ночі?

— Ні. Раніше.

— Наскільки раніше?

Дівчинка почала рахувати на пальцях.

— Два... Ні. Три вечори. Може, чотири.

— Що він робив?

— Сидів на тині.

— Коти часто сидять на тинах.

— Але він не дивився на горобців.

— Звідки знаєш?

— Бо горобці були з іншого боку.

Сіран кивнув.

— Ще щось?

Хлопчик із смішними вухами, що стирчали в сторони, підняв руку, ніби його викликали на уроці.

— Наш теж так робив.

— Дивився на ліс?

— Ага.

Другий хлопець втрутився:

— І в Клеми.

— Теж кіт?

— Так, вони разом сиділи.

Руда скривилася.

— Не разом. Один на сараї, другий біля дороги.

— Це поруч.

— Для тебе все поруч, якщо ти не хочеш іти.

— Багато котів так робили?

Тепер діти переглянулися.

— Ну... — почав хлопчик. — Я бачив ще двох.

— Я трьох, — сказала руда.

— У Марчика біля млина теж кішка сиділа на даху, — додав третій.

— Вони билися?

— Ні.

— Кричали?

— Ні.

— Нявкали?

Руда похитала головою.

— Просто слухали.

Сіран завмер.

— Чому ти так думаєш?

— Ну... так виглядало.

— Що вони слухали?

Четверо дітей одночасно подивилися в бік лісу. Сіран теж. За останніми городами здіймалася стіна дерев. Звідси вона здавалася суцільною темно-зеленою смугою. Вітер ворушив крони. Більше нічого.

— Ви щось чули?

Мовчання. Потім найменший хлопчик сказав:

— Я чув.

Руда одразу повернулася до нього.

— Не чув.

— Чув.

— Ти казав, що то жуки.

— Може, жуки.

— Що саме ти чув?

Той почав колупати носком землю.

— Гул.

— Який?

— Ну... такий...

Він загудів. Вийшло приблизно як корова, яка страждала від сорому. Діти засміялися. Хлопець почервонів.

— Не так!

— Тихо, — сказав Сіран.

Вони стихли.

— Коли ти це чув?

— Увечері.

— Один раз?

— Два.

— Звідки?

— Звідти.

Знову ліс.

— Гучно?

— Ні.

— Може, млин?

— Ні.

— Звідки знаєш?

Малий тепер образився.

— Бо млини з іншого боку.

Сіран кивнув.

— Добре.

Він підвівся.

— Ще питання. Тієї ночі хтось із вас не спав?

Троє похитали головами.

Руда затрималася.

— Я прокидалася.

— Чому?

— Не знаю.

— Щось чула?

— Ні.

— Бачила?

— Ні.

Вона зам’ялася.

— Але Радек бачив.

Один із хлопчаків захихотів.

— Радек завжди щось бачить.

— Хто такий Радек? — спитав Сіран.

— П’яничка, — сказали троє одночасно.

Руда насупилася.

— Він не завжди п’яний.

— Майже завжди, так старші кажуть.

— Не завжди.

— Де його знайти?

Вона показала в бік нижнього краю села.

— Біля старої лазні. Або в Кривого.

— Хто такий Кривий?

— Не хто. Корчма.

Звичайно. Сіран поліз до кишені. Діти моментально перестали сперечатися. Він знайшов один мідяк. Один, а малих було четверо. Проблема.

Руда простягнула руку.

— Я поділю.

Троє хлопців почали протестувати. Сіран віддав монету їй.

— Я теж тобі не довіряю. Саме тому цікаво, що буде.

І пішов. За спиною негайно почалася громадянська війна.

Корчму «Кривий Півень» Сіран знайшов за вивіскою. На ній був намальований півень із настільки перекошеною шиєю, що ставало зрозуміло: назву обрали не випадково. Радека всередині не було.

— Біля лазні, — сказав господар, навіть не питаючи навіщо.

— Він часто там?

— Коли грошей немає.

— А коли є?

— Тут. Але грошей у нього майже ніколи немає. Він уже всім Коленцям винен.

Вичерпно. Стара лазня стояла майже біля річки, давно перекошена, із просілим дахом. За нею, у смузі тіні між стіною й кущами, сидів чоловік. Пляшка стояла поруч. Сам Радек був худий, сутулий, із неохайною темною бородою і волоссям, яке давно потребувало або ножа, або гребінця, а краще обох. На вигляд років тридцять п’ять. На обличчі — п’ятдесят. Він почув кроки й підняв голову.

— Якщо борг, то мене нема.

— Не борг.

— Тоді я є.

Сіран зупинився за кілька кроків.

— Радек?

— Залежить.

— Від чого?

— Від того, хто питає.

— Сіран Малкай.

— Не чув.

— Це навзаєм.

Радек хмикнув.

— Сідай, якщо хочеш, Сіран Маклай.

— Малкай.

— Та як скажеш...

Сіран залишився стояти.

— Кажуть, ти бачив котів тієї ночі.

Обличчя Радека змінилося. Не сильно. Але достатньо, щоб зрозуміти.

— Хто каже?

— Діти.

— Діти розумніші за дорослих.

— Іноді.

Радек узяв пляшку.

— А дорослі кажуть, я напився й мені примарилось.

— А ти напився?

— Так.

Сіран почекав. Радек зробив ковток.

— Але не примарилось.

— Розказуй.

Чоловік помовчав.

— Я під тином спав.

— Чиїм?

— Неважливо.

— Господарю, мабуть, важливо.

— Він мене вже копнув. Ми розібралися.

Сіран кивнув.

— Далі.

— Прокинувся вночі. Місяць був. Світло таке... знаєш, коли все видно, але кольорів нема.

Сіран знав.

— І вони йшли.

— Коти?

Радек кивнув.

— Спочатку одного побачив. Потім другого. Потім ще.

— Скільки?

— Не рахував.

— Де вони були?

— Скрізь. Через двори. Під парканами. По дорозі. Один по даху йшов.

— Бігли?

— Ні.

— Лякалися?

— Ні.

— Між собою билися?

— Ні.

— Нявкали?

— Теж ні.

Сіран відчув легке поколювання вздовж потилиці.

— Куди вони йшли?

Радек витягнув руку. На північ. Усі дороги сьогодні вели в один бік.

— Строєм?

Радек фиркнув.

— Та який там стрій. Коти ж.

— Люди кажуть, ти розповідав, ніби вони йшли строєм.

— Люди дурні.

— Це ми вже встановили.

На мить у Радекових очах з’явилося щось схоже на посмішку.

— Просто всі туди. Розумієш? Один через дорогу. Другий під возом. Третій по тину. Але всі туди.

— І ти нічого не чув?

Радек завмер.

Довше, ніж потрібно було для простої відповіді.

— От це дивне.

— Що?

Він потер вухо.

— Тихо було.

— Вночі часто тихо.

— Не так.

— А як?

Радек насупився, добираючи слова.

— Наче... вуха заклало. От після глибокої води буває. Чуєш наче все, але далеко.

Сіран не перебивав.

— Пес у дворі був, — продовжив Радек. — Я бачив. Лежав. Але не гавкав. Навіть голову не підняв.

— А ти?

— Що я?

— Чому не пішов за котами?

Радек повільно подивився на пляшку.

— Бо заснув.

Чесно. Сіран помовчав. Тоді помітив біля стіни невелику дерев’яну миску. Порожню.

— У тебе теж був кіт?

Радек перехопив його погляд.

— Чорний, — сказав він. — З білими лапами.

Він зробив ковток.

— Глум.

— Це ім’я?

— Ага.

— Дивне.

— Твоє теж не дуже.

Сіран прийняв удар.

— Давно був у тебе?

— Років шість.

Радек подивився на миску.

— Сам прийшов. Малий ще. Худий. Я йому молока дав. Потім думав: вижену. Не вигнав.

Сіран нічого не сказав.

— Люди кажуть, кіт — то кіт, — продовжив Радек. — Нового візьмеш.

Він провів великим пальцем по шийці пляшки.

— Людей теж нових можна взяти, якщо так думати.

На це відповіді в Сірана не знайшлося. Радек знову підняв очі.

— Ти їх шукатимеш?

— За це мені платять.

— Знайдеш Глума — принеси.

— Якщо знайду.

— Він до чужих не йде.

— Побачимо.

Радек кивнув. Сіран уже збирався піти, коли той сказав:

— Ще одне.

Чому в цьому селі усі не кажуть усе одразу?

— Що?

— Перед тим. За пару вечорів. Глум на дах поліз.

— І?

— Він туди не лазив. Старий уже. Лапа боліла.

Сіран повернувся до нього повністю.

— І що він робив?

— Сидів.

— Дивився на ліс?

Радек примружився.

— Звідки знаєш?

Сіран знизав плечима.

— Здогадався. Бо не ти один це бачив.

Чоловік опустив пляшку.

— То я не здурів?

— Це ще не доведено.

Радек засміявся. Коротко. Вперше за всю розмову.

До старої Мареї Сіран пішов уже після полудня. Не тому, що був упевнений у чаклунстві. Навпаки. Якби кожну дивну поведінку тварин пояснювали чарами, половині мисливців довелося б перекваліфікуватися в магів. Але він уже мав три речі, які погано вкладалися в звичайну картину. Коти кілька вечорів поспіль дивилися в один бік. Усі зникли за одну ніч. І принаймні один чоловік бачив, як вони самі йшли до лісу. Слово «самі» не давало Сіранові спокою.

Будинок старої Мареї стояв трохи осторонь від інших, ближче до лісу. Не хатинка відьми з дитячих казок, не чорна башта з воронами на даху — звичайний добротний будинок із прибудованим сараєм, невеликим городом і навісом, під яким сушилися пучки рослин.

Їх було багато. На мотузках висіли стебла, квіти, коріння, зв’язані в акуратні пучки. На широкому столі лежали розрізані гриби. У глиняних мисках сохли ягоди. Запах стояв такий, ніби весь ліс вирішив зібратися тут на раду.

Сіран постукав у двері.

— Відчинено! — долинуло зсередини.

Він увійшов. Перше, що побачив, — косу. Довгу, русу, товсту, перекинуту через плече. Потім її власницю.

Марея стояла біля столу й товкла щось у кам’яній ступі. Сіран очікував побачити стару жінку. Мабуть, через Барбове «стара Марея». Барб брехав. Або мав дуже особливі уявлення про старість.

Їй могло бути трохи менше сорока чи трохи більше — Сіран не вмів визначати такі речі точно. Висока, приблизно одного зросту із Сіраном, а може, навіть трохи вища. Міцна, з широкими плечима й фігурою жінки, якій не доводилося просити когось іншого принести оберемок дров. Рукави простої зеленої сукні були закочені до ліктів. Сама сукня і шкіряний корсет поверх підкреслювали її широкі округлі стегна і виразну талію.

Вона підняла блакитні очі. Оглянула Сірана. Меч. Обладунок. Обличчя. І, на відміну від Барба, до меча вдруге не повернулася. Радше її погляд ковзнув зверху вниз, оцінюючи хлопця.

— О, — сказала вона.

Сіран не був упевнений, що означало це «о».

— Марея?

— Дивлячись хто питає.

Сьогодні в Коленцях це, схоже, було традиційним привітанням.

— Сіран Малкай. Барб сказав...

— А.

Тепер «а».

Вона відклала товкач.

— Той самий найманець.

— Я тут менше дня.

— Це село.

Теж справедливо. Марея витерла руки об тканину.

— Барб уже розповів тобі про котів?

— Розповів.

— І ти погодився?

— Так.

Вона ще раз подивилася на нього.

— Двадцять срібних?

Сіран насупився.

— Це село, — нагадала вона з легкою усмішкою.

— Саме двадцять.

— Треба було просити двадцять п’ять.

— Просив.

Кутики її губ піднялися.

— І?

— Двадцять.

— Тоді Барб сьогодні був млинарем.

Сіран почав підозрювати, що жарт про дві особистості старости знав кожен мешканець Коленців, окрім самого Барба.

— Мені сказали, ви вже намагалися з’ясувати, що сталося.

— Хто сказав?

— Барб.

— І що саме цей рудий здоровило про мене розказував?

— Що ви щось палили й бурчали.

Марея повільно вдихнула.

— Я коли-небудь отрую цього чоловіка.

— Мені це теж може знадобитися в роботі?

— Якщо він не заплатить — приходь.

Вона усміхнулася і показала на лаву.

— Сідай. І, хлопче, я не настільки стара, зі мною можна і на «ти».

Сіран сів. Марея поставила перед ним кухоль.

— Що це?

— Вода.

Сіран зазирнув у кухоль.

— У Барба теж була вода.

— Я рада за Барба.

— Просто сьогодні це вже другий безкоштовний кухоль. Починаю підозрювати змову.

Марея знов засміялася. Не голосно.

— Пий.

Сіран випив. Вода пахла м’ятою.

— Отже, — сказала Марея. — Що ти вже знаєш?

Він розповів. Не все. Тільки те, що стосувалося котів. Відсутність боротьби. Однакова поведінка перед зникненням. Розповідь дітей. Радек. Мисливець Жент, який помітив напрямок слідів і пішов у ліс. Марея слухала уважно. Не перебивала. Це вже вигідно відрізняло її від більшості людей, яких Сіран сьогодні опитував.

Коли він закінчив, вона сперлася стегном об стіл.

— І що ти думаєш?

— Що котів ніхто не забирав.

— Самі пішли?

— Схоже.

— Одразу усі однієї ночі?

— Саме ця частина мені не подобається.

Марея глянула у вікно.

— Мені теж.

— Ваша... — Сіран на мить запнувся під її награно суворим поглядом. — Тобто твоя кішка теж зникла?

Вона кивнула.

— Руся.

— Перед тим поводилася дивно?

Марея замислилася.

— Я думала, що ні.

— А тепер?

— Тепер згадую.

Вона схрестила руки на грудях.

— Два вечори сиділа на підвіконні.

— Дивилася на ліс?

— Так.

Ще одна.

— Їла нормально?

Марея задумалася.

— Гірше.

— Хворіла?

— Ні. Якби хворіла, я б помітила.

— Виходила з дому тієї ночі?

— Вікно було відкрите.

— Отже, могла.

— Могла.

Сіран потер підборіддя. Марея спостерігала за ним.

— Ти думаєш про магію.

— Думаю про те, що сорок котів одночасно вирішили піти гуляти в ліс.

— Це не відповідь.

— Саме тому думаю про магію.

Вона кивнула.

— І?

— Не знаю. — Сіран знизав плечима.

— Добре.

Сіран підняв брову.

— Що добре?

— Те, що не знаєш.

— Дивна похвала.

— Люди, які нічого не знають і впевнені у зворотному, значно небезпечніші.

Сіран подумав, що ця фраза могла стосуватися половини світу.

— Ти знаєш щось, що може змусити котів так поводитися?

Марея похитала головою.

— Нічого, що забрало б усе село.

— Чари?

— Чари різні бувають.

— Дуже зручна відповідь.

Вона примружилася.

— Ти часто так говориш?

— Сьогодні вже вдруге.

— Значить, у тебе важкий день.

Сіран не відповів. Марея відійшла до полиці.

— Є одна річ.

Вона почала перебирати невеликі пляшечки.

— Не пояснить, чому вони пішли. Але може допомогти, якщо ти їх знайдеш.

— Що?

— Котяча трава.

— Це назва?

— Ні, це я пояснюю так, щоб міський найманець зрозумів.

— Я не з міста.

— Ще гірше.

Вона знайшла темну пляшечку, піднесла до світла і струснула. Всередині плеснулася зеленувато-бура рідина.

— Настій. Сильний.

Сіран узяв пляшечку. Понюхав. Відразу пожалкував.

Запах був різким, трав’яним, із солодкуватою нотою, яка чомусь нагадала йому старе сіно, м’яту і мокрий мішок одночасно. Він відсунув пляшку від носа. Марея дивилася на нього з явним задоволенням.

— Котам дуже подобається, а людям, як бачу, не всім.

— Як використати?

— Крапнеш на тканину. Покладеш поруч. Якщо кіт недалеко й нічого сильнішого його не відволікає, має підійти.

— Скільки я винен?

— Нічого.

Він підняв очі.

— Сьогодні вже третя безкоштовна річ.

— У Коленцях небезпечніше, ніж здається.

Вона простягнула руку за пляшкою. Сіран подав. Марея перевірила корок і, замість одразу повернути, затримала погляд на його руці.

— Руки всі збиті.

На кісточках виднілися старі подряпини. Стара робота.

— Буває.

— На правій більше.

— Я правша.

— Мечем?

— Іноді.

Вона перевела погляд на його обличчя. Цього разу Сіран дуже чітко відчув, що огляд триває довше, ніж вимагала розмова про котів.

— Що? — спитав він.

— Нічого.

Марея нарешті віддала пляшку.

— Просто Барб сказав «хлопчисько».

Сіран відчув, як щелепа сама трохи стиснулася. Марея це помітила. І посміхнулася.

— Ага.

— Що «ага»?

— Саме таке лице я й очікувала.

— Яке?

— Наче ти зараз дуже серйозно поясниш мені, що вже дорослий.

Сіран помовчав.

— Не буду.

— Шкода.

— Чому?

— Хотіла послухати.

Вона пройшла повз нього до столу. Русе волосся ковзнуло по плечу. Сіран вирішив, що найкращим рішенням буде повернути розмову до роботи.

— Ти ходиш далеко в ліс?

— Ходжу.

— А на північ?

— І на північ.

— Що там?

Марея вже знову взялася за ступу.

— Спочатку вільшняк. Потім сухіше. Береза, дуб, сосна. Є кілька балок. Далі старий ліс.

— Хижаки?

— Лисиці. Вовки. Рись трапляється.

— Великі?

— Вовки?

— Коти.

— Рись як рись.

Сіран кивнув.

— Нічого незвичайного останнім часом?

— Я нічого не бачила.

— Може, чула?

Товкач завмер.

На мить.

— Ні.

Потім ударив знову.

Сіран це помітив.

— Ти задумалася.

— Я завжди думаю перед відповіддю.

— Корисна звичка.

— Тобі теж раджу спробувати.

Він ледь посміхнувся.

— Добре. І що ти подумала?

— Що кілька вечорів тому Руся сиділа біля вікна й слухала.

— Що?

— Не знаю.

— Але ти сама нічого не чула?

— Ні, нічого. — Вона похитала головою.

Сіран підвівся. Досить на сьогодні. Інформації стало більше. Розуміння — ні. Зазвичай це означало, що розслідування йшло правильно. Він прибрав пляшечку до сумки.

— Завтра піду в ліс.

— Один?

— Так.

— Жент теж пішов один.

Сіран зупинився.

— Мені вже казали.

— І все одно підеш.

— Так.

Марея кілька секунд мовчки дивилася на нього.

— Тоді хоча б не будь дурнем.

— Намагатимуся.

— Ні, — сказала вона. — Намагатися можеш із пирогом. У лісі просто не будь.

Сіран кивнув.

— Добре.

Він рушив до дверей.

— Сіране.

Він обернувся.

Марея стояла біля столу, тримаючи товкач у руці.

— Якщо до темряви не повернешся, Барб пошле людей.

— Передай йому, щоб не посилав.

— Чому?

— Якщо я не повернуся, це означатиме, що вони теж можуть не повернутися.

На мить її посмішка зникла.

— Дуже підбадьорюєш.

— Я намагаюся не робити з цього звички.

Вона примружилася.

— Це ти вже комусь сьогодні казав.

Сіран завмер на порозі.

— Це село, — нагадала Марея.

Він вийшов. За спиною почув її сміх.

Над Коленцями все ще стояло сонце. Але день уже схилявся на другу половину, і хмарні гори на горизонті змінилися. Там, де вранці вони були білими, тепер унизу проступали сірі тіні.

Сіран ішов до відведеної йому кімнати і складав у голові те, що мав. Коти не зникли випадково. Коти, найімовірніше, не були викрадені. Кілька днів перед зникненням вони слухали щось із боку лісу. Тієї ночі вони покинули село добровільно. Собаки мовчали. Радек говорив про дивну тишу. Жент помітив напрямок слідів, пішов за ними і не повернувся. Сіран торкнувся сумки, де лежала пляшечка Мареї.

Непоганий підсумок першого дня. Було тільки одне питання. Що могло змусити кілька десятків котів одночасно піти в ліс? Сіран глянув на північ. За останніми будинками виднілися темні верхівки дерев. Звідси ліс здавався звичайним. Завтра він збирався перевірити, наскільки це враження було оманливим.