Раді Вас бачити!

Перша атака прийшла справа. Сіран побачив не самого баюна — лише як здригнувся кущ. Але цього вистачило.

Він різко розвернувся, підняв меч обома руками, і чорна маса вискочила з ліщини майже одночасно з його рухом.

Усе сталося надто швидко. Біла пляма. Жовті очі. Розчепірені лапи. Вага. Сіран виставив лезо навскіс і відступив.

Удар припав на меч. Сталь смикнуло вниз із такою силою, що плечі пронизало тупим болем. Сіран ледве втримав руків’я. Баюн відштовхнувся від нього, впав на всі чотири лапи й одразу відскочив убік.

Сіран рубонув услід. Запізно. Лезо пройшло крізь чорну шерсть на самому краю силуету — чи, може, взагалі не торкнулося. Баюн ковзнув за кущ і зник.

Знову. Сіран завмер із мечем перед собою. Серце гупало так, що через закладені воском вуха удари віддавали в усій голові.

Навколо рухалися коти. Не тікали. Просто підняли голови, деякі відійшли трохи далі, наче їх роздратувала метушня.

— Розумні, — пробурмотів Сіран. — Хоча саме час було б розбігтися.

Власний голос прозвучав глухо й дивно. Відповіді, зрозуміло, не було. Він повільно змінив положення ніг. Меч тримав перед собою, трохи нижче грудей.

Не можна було крутитися за кожним шелестом. Баюн хотів саме цього. Втомити. Змусити дивитися не туди.

Сіран знав котів. Домашніх. Ті теж любили сидіти в засідці біля дверей і чекати, поки повз пройде нічого не підозрююча нога.

Цей робив те саме. Просто двері були лісом, а нога — самим Сіраном. Ліворуч ворухнулося листя. Він не повернувся. Ще раз.

Вже ближче. Сіран перевів туди очі. Нічого. Тінь від гілки. Чи ні?

Він зробив пів кроку назад, щоб спиною не лишалося відкритого простору. Тоді почув — ні, відчув — удар землі. Ззаду.

Сіран рвонувся вперед. Баюн пролетів там, де він стояв мить тому. Одна лапа все ж зачепила його по руці.

Шкіряний наруч прийняв більшу частину удару, але Сірана розвернуло. Він мало не випустив меч, перечепився об корінь, утримався й одразу відступив ще на два кроки.

Баюн уже знову стояв осторонь. Тепер Сіран бачив його краще. Тварина припала нижче до землі. Вуха трохи відведені назад. Хвіст повільно рухався з боку в бік. Жодної злості на морді. Жодної ненависті. Це навіть дратувало. Баюн не вважав його ворогом. Лише великою складною здобиччю.

Сіран повів лівим плечем. Рука слухалася. Добре. Баюн зробив кілька кроків убік. Сіран повертався разом із ним. Вони почали кружляти.

Між ними було кроків десять. Потім дев’ять. Потім знову десять.

Сіран не поспішав. Віск тиснув у вухах. Урчання відчувалося тепер як далекий тремтливий струмінь у грудях, але думки залишалися ясними.

Баюн зупинився. Сіран теж.

Давай.

Нічого.

Давай же.

Чорний кіт ліг. Просто посеред трави. Сіран втупився в нього.

— Серйозно?

Баюн повільно кліпнув. Сіран майже відчув себе дурнем. І саме тоді тварина рвонула. Не прямо. Вбік. До дерева. Одним стрибком опинилася біля стовбура, другим — у кущах.

Сіран повернувся слідом. Занадто пізно зрозумів. Це не напад. Зміна позиції.

Щось ударило зліва. Сіран устиг підняти меч, але не виставити його правильно. Велика лапа ковзнула по гарді, вибила зброю вбік і зачепила стегно.

Біль спалахнув різко. Сіран відскочив. Баюн кинувся ще раз. Тепер без паузи. Сіран побачив рух плечей. Поворот голови. Напрямок ваги.

Я бачу.

Він пішов не назад, а вбік. Лапа пройшла повз.

Сіран рубонув зверху вниз. Цього разу влучив. Не сильно. Баюн вислизнув із-під леза, але на чорному боці лишилася тонка смуга. Тварина приземлилася за кілька кроків. Завмерла. Сіран теж.

На мить нічого не відбулося. Потім баюн повернув голову й подивився на власний бік. Наче не зовсім розумів, що сталося.

Сіран міцніше стиснув руків’я. Кров на лезі вже потемніла. Зовні поріз виглядав невеликим. Але баюн стояв інакше.

Обережніше. Вперше в жовтих очах з’явилося щось крім спокійної уваги. Це був біль від крові Сірана, що зараз пронизував тіло істоти. Сіран видихнув.

— Так краще.

Баюн зник у кущах. Знову. Цього разу Сіран не чекав. Він почав рухатися. Повільно, але постійно.

Не залишався там, де хижак бачив його востаннє. Обійшов дерево. Переступив через корінь. Встав так, щоб зліва був широкий стовбур, а справа — відкрита ділянка.

Віск робив ліс майже німим. Це було погано. Зате баюн уже не міг присипляти його так легко. За все доводилося платити.

Сіран помітив рух у траві. Повернувся. Нічого. Ще один. Праворуч. Він різко відступив. Баюн не напав.

Грається?

Ні. Не грається. Перевіряє. Хижак шукав кут. Сіран шукав його теж. Вони обидва вже знали, що інший небезпечний.

Це робило все значно складнішим. І значно чеснішим.

Наступний напад Сіран зустрів краще. Баюн вискочив із-за поваленого дерева, але Сіран устиг відійти вбік і повести мечем дугою.

Тварина різко пригнулася. Лезо пройшло над головою. Баюн розвернувся просто під ним.

Сіран побачив лапу. Не встиг. Удар припав на бік. Обладунок прийняв його, але повітря вибило з легень.

Сіран відлетів до дерева. Плече вдарилося об стовбур. Меч залишився в руках. Головне — меч залишився в руках.

Баюн уже йшов на нього. Не біг. Ішов. Спокійно. Сіран вдихнув. Не вийшло. Ще раз. Вже краще.

Він відштовхнувся від стовбура. Хижак прискорився. Сіран ступив назустріч.

Перший удар меча баюн обійшов. Другий змусив його відскочити. Сіран не зупинився. Ще крок. Ще удар. Тварина поступалася. Вперше.

Не давай йому сховатися.

Сіран натиснув. Меч рубонув збоку. Баюн стрибнув назад. Ще. Сіран переслідував. На третій атаці він зрозумів помилку. Запізно. Баюн не відступав. Він вів.

Сіран побачив кущі з обох боків. Вузький прохід. Погане місце для довгого меча.

— Курва.

Баюн кинувся вперед. Сіран спробував підняти меч. Гілка зачепила клинок. Однієї миті вистачило. Чорна маса вдарила в нього.

Сіран упав на спину. Світ став травою, небом і чорною шерстю. Він виставив перед собою передпліччя, не даючи баюну дістатися вище.

Вага тварини притисла його до землі. Сіран ударив коліном. Без користі. Баюн смикнув головою. Величезні щелепи опинилися біля його плеча.

Ні.

Сіран спробував перекотитися. Не зміг.

Хижак перехопив його за плече зовсім близько від шиї. Біль вибілив думки. На одну мить усе зникло. Ліс. Коти. Контракт. Двадцять срібних.

Залишився тільки тиск. Сіран зрозумів дуже просту річ.

Ось так і помирають.

Щось гаряче вдарилося об груди. Червона скляна кулька під сорочкою. Талісман.

Він тріснув. Сіран почув це навіть крізь віск. Тонкий сухий хрускіт. Дуже вчасно.

По грудях розійшлося коротке холодне відчуття, ніби хтось провів крижаною рукою крізь тіло. Тиск ослаб.

Не зник. Але замість неминучого кінця залишився біль. А біль був проблемою. Проблеми треба вирішувати.

Сіран заплющив очі. На мить. Цього разу не через баюна. Світ навколо став тоншим. Він відчув знайомий холод. Наче стояв біля дверей, яких не було. Там, за ними, щось чекало. Знайоме. Нетерпляче.

Сіран зробив крок. Не ногами. Не зовсім. Його тіло втратило чіткість. Чорна шерсть баюна на мить опинилася навколо нього — і водночас ніби дуже далеко.

Зникла вага. Зникла земля під спиною. Зник навіть біль. Світ став сірим. Беззвучним, неправильним, мертвим.

Сіран пройшов крізь одну коротку мить, якої не мало існувати.

І повернувся. Тепер він був позаду баюна. Коліна мало не підкосилися. Повітря вдарило в легені. Холод залишився всередині. Але меч був у руці.

Тварина ще тільки розверталася. Сіран не дав їй часу. Він ступив уперед.

Одна рука на руків’ї. Друга поверх неї. Удар припав ззаду в шию. Короткий. Усім тілом. Баюн здригнувся. Спробував повернутися. Не зміг.

Сіран відступив на крок, тримаючи меч перед собою. Чорний кіт хитнувся. Ще раз. А потім важко опустився на траву. Сіран чекав.

Баюн більше не піднявся. Сіран ще трохи постояв нерухомо. Потім ноги перестали погоджуватися з необхідністю стояти. Сіран опустився на одне коліно. Меч уперся вістрям у землю. Він сперся на руків’я обома руками й схилив голову.

Дихати. Треба було просто дихати. Раз. Другий. Третій.

Плече пульсувало. Рана була серйозна, але не смертельна — хоча мала б бути. Талісман зробив свою роботу. Бік болів, та й рука теж. Проте все залишалося на своїх місцях.

Непогано. Сіран підняв руку до грудей. Під сорочкою нічого не було. Лише шнурок. Він витяг його назовні.

На кінці залишилося кілька червоних скляних крихт. Поки Сіран дивився, остання розсипалася темним пилом і осіла на його долоні.

— Шкода.

Голос прозвучав майже нечутно. Тепер доведеться робити новий. Він не любив цей процес. Це тобі не просто долоню надрізати.

Сіран підняв погляд. Коти дивилися на нього. Майже всі. Десятки пар очей. Жовті. Зелені. Сірі.

На мить це було навіть моторошніше за баюна.

— Що?

Жоден не відповів. Один рудий почав вилизувати лапу. Сіран видихнув.

— Саме так.

Він обережно витяг віск із одного вуха. Світ повернувся звуком. Спочатку надто голосно. Шелест листя. Його власне дихання. Далекий птах. Потім друге вухо. І тільки тоді Сіран зрозумів, чого більше немає. Урчання. Воно зникло повністю. Ліс ніби став ширшим.

Кілька котів заметушилися. Один встав і почав озиратися. Інший голосно нявкнув. Ще один несподівано рвонув у кущі, але зупинився за кілька кроків, ніби забув, куди біг.

Сіран спостерігав. Вони приходили до тями. Не як люди після чар. Радше як тварини, які раптом втратили щось постійне. Те, що було в повітрі стільки днів, зникло. Білий кіт із чорним хвостом піднявся з трави, витягнувся й голосно позіхнув.

— Добра буде рада.

Сіран повільно встав. Погана ідея. Світ одразу похитнувся. Він уперся долонею в дерево. Постояв. Почекав. Стало краще.

Плече давало про себе знати при кожному русі. Він обережно перевірив його.

Кров на лезі майже висохла. Тонка темна плівка лежала вздовж сталі.

Він дістав тканину й витер меч. Повільно і ретельно. Навіть зараз. Особливо зараз.

Потім повернувся до Жента. Біля кущів він завмер. У голові з’явилося бажання сказати щось. Вибачитися. Пообіцяти. Хоч щось. Але Женту від цього не ставало легше.

Сіран присів, забрав мисливську сумку й ніж із двома перехрещеними гілками на руків’ї. Лук залишив. Решту теж. Сам він зараз це не потягне.

— Завтра, — сказав Сіран.

Це вже було не Женту. Радше собі.

Він підвівся й повернувся до баюна. Тепер, коли тварина лежала нерухомо, її розмір здавався ще більшим. Велика чорна голова. Широкі лапи. Густе хутро. Біла пляма на грудях справді нагадувала пролиту фарбу.

Сіран присів поруч. Шкіра мала коштувати грошей. Хороших грошей. Можливо, дуже хороших.

Він подумав про Роггенбург. Про порожню торбинку. Про двадцять срібних. Потім подивився на баюна ще раз.

— Ти мені подобаєшся все більше.

Знімати шкуру зараз було безглуздо. Тварина важила занадто багато, а Сіран ледь тримався на ногах.

Але залишати все до завтра теж не хотілося. Він дістав невелику порожню скляну пляшечку зі свого набору. Для магічних істот існувало одне корисне правило. Якщо не знаєш, що з них може знадобитися, бери те, що можеш зберегти. Сіран набрав трохи крові, щільно закрив пляшечку й загорнув її в тканину. Кігті й зуби почекають. Шкура теж. Завтра він приведе людей. Якщо сам доживе до завтра.

Сіран підвівся.

— Добре.

Коти не звернули уваги.

— Тепер друга половина роботи.

Він дістав Мареїну пляшечку, відкрив її й підняв клаптик тканини, на який капав настій раніше. Підняв. Рудий кіт знову підійшов. Ще один теж. Але повільно.

Сіран зробив кілька кроків до краю галявини. Коти не рушили.

— Ну ж бо.

Рудий сів. Сірий позіхнув. Білий із чорним хвостом почав умиватися. Сіран подивився на пляшечку. Потім на котів. Знову на пляшечку. Ні. Він уже знав, чим це закінчиться. Самайн, мабуть, теж.

— Навіть не думай.

Вітер ворухнув листя. Самайн не відповів. Сіран зітхнув. Вилив трохи настою собі на неушкоджене плече. Одразу пожалкував.

Запах був жахливий. Він потрапив на плащ, сорочку, волосся біля шиї.

— Чудово.

Рудий кіт підняв голову. Потім встав і підійшов, обнюхуючи чобіт Сірана. Сів поруч. Сірий теж зацікавився, а ще двоє рушили слідом.

— Ну хоч щось.

Він вилив ще трохи на край плаща. Це було помилкою. За кілька секунд біля його ніг уже крутилися шість котів. Один спробував потертися об поранену ногу. Сіран відсахнувся.

— Не туди.

Кіт образився. Сіран рушив. Повільно. Три коти пішли за ним. Четвертий зупинився. Сіран повернувся.

— Серйозно?

Він відкрив пляшечку ще раз. Залишалося небагато.

Подумав.

І вилив решту собі на плащ. Кілька секунд стояв нерухомо.

— Сподіваюся, цей запах можна відмити, — сказав він, — інакше в мене завжди буде котяча свита.

Коти дивилися. Сіран рушив. Цього разу за ним пішло більше. Рудий. Сірий. Білий із чорним хвостом. Двоє плямистих. Чорна кішка. Ще одна руда. Потім із куща вийшов чорний кіт із білими лапами.

Сіран зупинився. Кіт теж. Старий. Трохи кульгав на одну лапу.

— Глум?

Чорний кіт кліпнув. Сіран присів.

— Радек казав, що ти до чужих не йдеш.

Глум понюхав повітря. Підійшов. Потерся щокою об Сіранове коліно.

— Брехав, значить.

Кіт замуркотів. Звичайно. Після баюна цей звук змусив Сірана завмерти. Лише на мить. Потім він видихнув.

— Не роби так.

Глум продовжив муркотіти. Сіран підвівся і пішов. Глум рушив за ним. За Глумом — ще кілька. Сіран не рахував. Спочатку. Потім почав. Дванадцять. П’ятнадцять. Сімнадцять. Двадцять один. Двадцять п’ять. Далі він збився. Кілька зникали між кущами, але потім знову з’являлися. Деякі йшли прямо за ним. Інші паралельно, через ліс. Один час від часу забирався на повалені дерева й спостерігав згори.

Котяча процесія. Жодного строю. Жодного порядку. Радше переселення народу, який категорично відмовлявся визнавати будь-яку владу.

Сіран ішов попереду. Кульгав. Пахнув котячою травою. Мав чужу мисливську сумку через плече й понад два десятки котів у супроводі.

Він подумав, що гільдійні балади про подвиги найманців упускають дуже багато важливих подробиць. Дорога назад здавалася нескінченною. Спочатку адреналін тримав його. Потім відпустив. Плече заболіло сильніше. Нога теж. Кілька разів Сіран зупинявся.

Не сідав. Просто стояв біля дерева, притулившись до стовбура. Коти чекали. Переважно.

Двоє полювали на щось у траві. Один заліз на дерево. Ще один вирішив, що сумка Жента є чудовим місцем для того, щоб точити кігті.

— Навіть не починай.

Кіт подивився на Сірана. Почав.

— Я вас ненавиджу.

Це було неправдою. Але звучало краще, ніж правда.

Сонце вже опустилося нижче, коли попереду з’явився вільшняк. Ще година. Може, трохи більше. Сіран ішов. Коти йшли за ним.

Іноді їх ставало менше. Потім знову більше. Він уже не намагався рахувати. Кого приведе — того приведе.

Контракт не вимагав повернути кожного. Принаймні Сіран дуже сподівався, що Барб не додасть цю умову заднім числом.

Коли між деревами вперше з’явилася смуга відкритого неба, Сіран відчув полегшення. Ще кілька хвилин.

Вільшняк скінчився. Попереду лежали старі городи. За ними — перші дахи Коленців.

Сіран зупинився. Коти почали виходити з лісу навколо нього. Один. Другий. Ще троє. Вони ставали сміливішими, почувши знайомі звуки.

Десь гавкнув собака. Кіт біля Сіранової ноги завмер. Потім побіг уперед. Ще двоє за ним.

За городами працювала жінка з кошиком. Вона випросталася. Побачила Сірана. Потім котів. Кошик випав із рук.

— Йой...

Сіран підняв долоню.

— Вечір добрий.

Жінка не відповіла. Вона дивилася на котів. Потім закричала:

— КОТИ!

Голос понісся над городами. Через кілька секунд відповів інший. Потім ще. Десь загавкали собаки. Хтось побіг. Сіран заплющив очі.

— От і тихо повернувся.

Коти вже розбігалися. Один перестрибнув тин. Другий прослизнув під ворота. Третій помчав між хатами. Чорний із білими лапами залишився біля Сірана. Глум.

— Твій дім далі.

Кіт дивився на нього.

— Радек.

Вухо Глума сіпнулося.

— Радек.

Кіт різко повернув голову. Сіран теж почув.

— Глум?

Чоловічий голос. Хрипкий. Невпевнений. Радек стояв посеред дороги. Без пляшки. Це було перше, що Сіран помітив. Друге — його обличчя. Радек дивився на чорного кота так, ніби боявся кліпнути.

— Глум?

Кіт побіг. Не швидко. Стара лапа все ще заважала. Але побіг. Радек опустився навпочіпки просто в пилюку. Глум ударився головою йому в груди. Радек схопив його обома руками.

Сіран відвернувся. Не через делікатність. Просто раптом відчув, що дуже втомився. Люди вже збігалися. Чулися крики. Імена котів. Сміх. Хтось плакав.

Якась дівчинка пролетіла повз Сірана, мало не збивши його з ніг, і кинулася до рудого кота біля тину. За нею бігла та сама руда дівчинка зі струмка.

Побачила Сірана.

— Ти знайшов!

— Схоже.

— А мій?

Сіран подивився на десятки тварин, що вже розбігалися між дворами.

— Я не знаю, який твій.

— Товстий!

— Це не дуже допомагає.

Дівчинка вже не слухала. Побігла далі. Сіран стояв посеред дороги.

Хтось доторкнувся до його плеча. Він різко сіпнувся від болю.

— Не чіпай.

Барб забрав руку. Староста стояв перед ним. Борошна сьогодні було менше. Зате вираз обличчя — значно серйозніший. Барб мовчки оцінив картину: Сірана, котів, пошкоджений одяг, чужу мисливську сумку.

— Знайшов?

— Більшість.

— Баюн?

Сіран мовчки кивнув. Барб видихнув.

— Мертвий?

— Так.

Староста помітив сумку. Зрозумів. Його лице змінилося.

— Жент?

Сіран не відповів словами. Лише простягнув йому ніж із двома перехрещеними гілками. Барб узяв його. Довго дивився на руків’я. Навколо кричали люди. Коти нявкали. Діти бігали між дворами. А між ними двома стало тихо.

— Завтра, — сказав Сіран. — Потрібно кілька людей.

Барб кивнув.

— Повернемо його.

— І баюна.

Сіран навіть зараз не втримався.

— Шкура моя.

Староста коротко пирхнув.

— Звісно.

Сіран зітхнув.

— І ще одне.

— Що?

— Де Марея?

Барб помітив плече.

— А-а.

Сіран насупився.

— Що «а-а»?

— Нічого.

— У вас із нею це якесь спільне слово?

Барб посміхнувся.

— Іди.

Сіран зробив крок. Потім другий. На третьому світ трохи хитнувся. Він зупинився. Барб одразу простягнув руку.

— Не треба.

— Ти зараз упадеш.

— Не впаду.

— Дуже переконливо, хлопче.

Барб усміхався.

— Я починаю вас не любити.

— Це взаємно. Марея там.

Він показав у бік її будинку. Сіран рушив. Повільніше.

Коленці гули навколо нього. Село, яке два дні тому здавалося чужим, тепер наповнювалося котами. Вони з’являлися на тинах. На дахах. Під возами. На руках у дітей. Звичайні коти. Можливо, не всі, але достатньо.

Сіран дійшов до Мареїної хвіртки. Зупинився. Вона стояла під навісом. Побачила його. На секунду завмерла. Потім погляд пішов нижче. На бруд, на пошкоджений одяг. На те, як він тримає плече. На порожній червоний шнурок біля коміра. Її обличчя стало серйозним. Марея швидко підійшла.

— Сіране.

Він підняв руку.

— Спочатку хороша новина.

Вона зупинилася перед ним.

— Яка?

За спиною Сірана крізь хвіртку пройшла кішка. Марея завмерла.

— Руся?

— Схоже, так.

Руся нявкнула. І побігла до неї. Марея присіла, підхопила кішку на руки й притиснула до себе. Сіран дозволив собі посміхнутися. Тільки трохи. Марея підняла на нього очі.

— А тепер погана новина.

— Баюн був значно більший, ніж теля.

Її обличчя знову стало серйозним.

— До хати.

— Я можу...

— До хати, Сіране.

— Там не так...

— І одразу знімай обладунок.

— Марея, я...

Вона підняла брову. Сіран зітхнув.

— Добре.

І пішов усередину.