Раді Вас бачити!

Олеся зрозуміла, що помилилася, щойно переступила поріг університету.

Тут нічого не змінилося.

Ті самі високі вікна, відполірована підлога, запах кави з автомата біля сходів, голоси студентів, що змішувалися в один нескінченний гул. Хтось поспішав на пару, хтось стояв біля розкладу, хтось сміявся так голосно, що його було чути аж із кінця коридору.

Звичайний ранок.

Тільки для неї він більше не був звичайним.

Олеся зробила ще кілька кроків і відчула на собі перший погляд.

Потім другий.

Третій.

Вона не піднімала очей, але чудово знала, що на неї дивляться.

За останні тижні вона навчилася розрізняти ці погляди.

Цікавість.

Жалість.

Заздрість.

Осуд.

І той особливий, коли людина дивиться на тебе так, ніби вже придумала про тебе цілу історію і тепер просто перевіряє, чи ти відповідаєш її версії.

Олеся міцніше стиснула ремінець сумки.

Не звертай уваги.

Вона повторила це собі подумки вже вдруге.

На третьому кроці почула знайомий голос:

— О, дивіться, хто прийшов.

Олеся навіть не одразу зрозуміла, що це сказали їй.

А потім побачила Кіру.

Та стояла біля кафедри разом із двома дівчатами. В руках тримала стаканчик кави й виглядала так, ніби саме чекала на цю зустріч.

— Ректорша, — протягнула Кіра з усмішкою. — Ой, вибачте. Уже ж колишня.

Дівчата поруч тихо засміялися.

Олеся зупинилася.

Усього на секунду.

Їй дуже хотілося відповісти. Не красиво. Не стримано. Просто сказати щось таке, після чого Кіра нарешті замовкне.

Але вона подивилася на неї і раптом зрозуміла, що Кіра саме цього й чекає.

Реакції.

Скандалу.

Ще одного приводу поговорити про неї.

Тому Олеся лише ледь усміхнулася.

— Доброго ранку.

І пішла далі.

За спиною знову почувся сміх.

Цього разу вона не обернулася.

Тільки коли звернула за ріг, дозволила собі видихнути.

— Ненавиджу це, — тихо сказала сама собі.

— Що саме?

Олеся здригнулася.

Перед нею стояла Марина.

— Нічого, — швидко відповіла вона.

Марина кілька секунд дивилася на неї, а потім кивнула.

— Ти знаєш, що можеш не робити вигляд, ніби тобі байдуже?

— А що мені робити?

— Не знаю. Послати їх куди подалі.

Олеся засміялася, хоча сміх вийшов коротким.

— Дуже педагогічно.

— Я не педагог. Мені можна.

Вони разом зайшли до аудиторії.

Олеся сіла ближче до вікна. Там було спокійніше. Можна було дивитися назовні, коли ставало нестерпно слухати чужі голоси.

Пара почалася.

Викладачка відкрила журнал, назвала тему, почала пояснювати матеріал.

Олеся намагалася слухати.

Справді намагалася.

Але телефон у кишені раз у раз нагадував про себе. Не повідомленнями — просто вагою. Наче там лежала не маленька річ, а ціла її теперішня проблема.

Вона дістала його під столом.

Жодного нового повідомлення.

Останнє було від Ярослава.

«Як ти?»

Він написав ще вранці.

Олеся відповіла:

«Нормально».

Тепер це слово здавалося їй майже смішним.

Нормально.

Ніби вона справді просто прийшла на навчання.

Ніби її життя не розлетілося на шматки за останні тижні.

Ніби чоловік, якого вона кохала, не втратив посаду через їхні стосунки.

Ніби весь університет не знав про це.

Ніби кожен другий студент не мав власної версії того, що між ними відбувалося.

Олеся заблокувала телефон і поклала його на стіл.

— Гончар, ви з нами? — раптом запитала викладачка.

Кілька людей повернули голови.

Олеся випросталася.

— Так.

— Тоді скажіть, як ви розумієте вчинок головного героя?

Вона глянула на текст перед собою.

Питання було простим.

Навіть смішно простим.

Але відповідь чомусь прийшла зовсім не про героя.

— Іноді людина робить те, що вважає правильним, навіть якщо знає, що через це втратить щось важливе, — сказала вона після короткої паузи.

В аудиторії стало тихіше.

Викладачка дивилася на неї кілька секунд.

— Саме так.

Олеся опустила очі.

Вона більше не слухала.

Бо раптом подумала про Ярослава.

Він теж зробив вибір.

І тепер жив із його наслідками.

Після третьої пари Олеся вийшла у двір.

Повітря було прохолодним. Вересень тільки починав втрачати літнє тепло, але дерева вже натякали, що скоро все зміниться. На асфальті лежало кілька жовтих листків, які вітер ганяв від однієї лавки до іншої.

Олеся сіла під старим деревом.

Тут було тихіше.

Вона дістала телефон.

Знову відкрила їхню переписку.

«Як ти?»

«Нормально».

Два слова.

І між ними — ціла прірва.

Олеся стерла своє старе повідомлення.

Почала друкувати:

«Мені важко».

Подивилася.

Стерла.

Написала:

«Я втомилася від цих поглядів».

Знову стерла.

Потім просто заблокувала екран.

Вона не хотіла бути для Ярослава людиною, яку треба постійно рятувати.

Особливо тепер.

Він і так утратив достатньо.

— Привіт.

Олеся підняла голову.

Марта.

Вона поставила біля себе велику сумку й сіла на край лавки.

— Можна?

— Звичайно.

Марта кілька секунд мовчала.

— Ти сьогодні якась…

— Яка?

— Втомлена.

Олеся усміхнулася.

— Я завжди така на третій парі.

— Ні. Раніше ти хоча б робила вигляд, що не хочеш убити всіх навколо.

— Може, я стала кращою людиною.

— Не вірю.

Олеся тихо засміялася.

Марта подивилася на неї серйозніше.

— Не слухай Кіру.

— Я не слухаю.

— Ти слухаєш. Просто мовчиш.

Олеся відвела погляд.

Марта зітхнула.

— Вони поговорять ще тиждень. Може, два. Потім знайдуть собі іншу тему.

— Ти справді так думаєш?

— Так.

— А якщо ні?

— Тоді будемо разом їх ігнорувати.

Олеся подивилася на неї.

— Дякую.

— За що?

— Не знаю.

Марта знизала плечима.

— Просто іноді людині треба, щоб хтось посидів поруч. Без порад.

Олеся кивнула.

Саме цього їй зараз і хотілося.

Не пояснень.

Не «все буде добре».

Не запитань про Ярослава.

Просто тиші.

Вони посиділи ще кілька хвилин.

Потім Марта піднялася.

— У мене ще пара.

— У мене теж.

— Тоді побачимося.

— Побачимося.

Марта пішла.

Олеся залишилася сама.

Вона подивилася на університет.

Раніше ці стіни здавалися їй місцем, де почалося нове життя.

Тепер вони нагадували про все одразу.

Перший день.

Перший погляд Ярослава.

Ту ніч, про яку вони обоє намагалися забути.

Їхні зустрічі.

Погляди в коридорах.

Страх, що хтось дізнається.

А потім — усі дізналися.

І тепер вона сиділа тут одна.

Без нього.

Хоча він був живий, зовсім поруч, у тому самому місті.

Це було найгірше.

Не відстань.

А можливість бути поруч і все одно не мати права просто підійти до нього посеред університетського двору.

Телефон завібрував.

Олеся здригнулася.

Ярослав.

Вона відкрила повідомлення.

«Можу заїхати за тобою після пар. Якщо хочеш».

Олеся усміхнулася.

Цього разу — по-справжньому.

Пальці самі набрали:

«Хочу. Чекай біля головного входу».

Відповідь прийшла майже одразу.

«Добре».

Олеся притиснула телефон до долоні.

У грудях стало трохи легше.

Хоча б сьогодні.

Хоча б на кілька годин.

Вона підвелася й повернулася до корпусу.

Кіра знову стояла в коридорі.

Їхні погляди зустрілися.

Кіра вже відкрила рот, очевидно, готуючи чергову шпильку.

Але Олеся просто пройшла повз.

Не зупинилася.

Не виправдовувалася.

Не пояснювала.

І цього разу їй було майже байдуже, що подумають інші.

Бо після пар на неї чекатиме людина, заради якої вона витримала набагато більше, ніж думала, що зможе.

І, можливо, вперше за останні тижні Олеся дозволила собі подумати не про скандал.

Не про університет.

Не про чужі язики.

А про те, як сильно вона хоче побачити його.

Вона ще не знала, що цього вечора Ярослав скаже їй:

— Олеся, нам треба поговорити.

І ця розмова стане початком зовсім іншої історії.