Раді Вас бачити!

Олеся якраз вийшла з аудиторії, коли телефон у сумці коротко вібрував. Вона дістала його на ходу, не зупиняючись. Повідомлення було з невідомого номера. Без імені. Без фото.

«Ви знайшли не того, хто все це почав».

Вона зупинилася посеред коридору. Люди обходили її зліва і справа, хтось навіть буркнув під ніс, але вона не чула. Просто стояла і дивилася на екран. Літери були звичайні, чорні, без жодних емодзі чи зайвих слів. І саме через це вони вдарили сильніше.

Олеся перечитала ще раз. Потім ще. Пальці трохи похололи. Вона підняла голову і швидко оглянула коридор — ніби той, хто надіслав, міг стояти десь поруч і чекати реакції. Але навколо були тільки студенти, викладачі, звичний шум між парами. Ніхто не дивився на неї особливо уважно.

Вона швидко сховала телефон у сумку і пішла далі. Ноги несли самі, але думки вже не слухалися. «Не того». Значить, Максим справді був лише частиною. Значить, хтось інший сидів глибше. І цей хтось зараз вирішив нагадати про себе.

У туалеті вона закрилася в кабінці, знову дістала телефон і довго дивилася на повідомлення. Хотілося відповісти. Хоч щось. «Хто ви?» або «Що ви хочете?». Але рука не піднімалася. Вона вже знала, як це буває — відповіси, і почнеться гра. А грати зараз не хотілося зовсім.

Олеся вийшла, вмила руки холодною водою і подивилася на себе в дзеркало. Обличчя було блідим, але зібраним. Вона вже вміла це — збиратися. Навіть коли всередині все стискалося в один тугий вузол.

Наступну пару вона майже не чула. Викладач щось розповідав про стиль, студенти щось записували, а вона сиділа і відчувала телефон у сумці, ніби він міг знову вібрувати в будь-який момент. Але він мовчав. І це мовчання було ще гіршим.

Після пар вона не пішла одразу додому. Сіла в маленькій кав’ярні біля університету, замовила чай, який потім майже не пила, і знову відкрила повідомлення. Тепер уже уважно, слово за словом.

«Ви знайшли не того, хто все це почав».

Не «я знаю правду». Не «я розкажу всім». Просто констатація. Холодна. Ніби хтось давно спостерігав і нарешті вирішив, що час сказати.

Олеся подумала про Ярослава. Про те, як він останніми днями іноді замовкав посеред розмови, ніби ловив себе на тому, що хотів сказати більше, ніж дозволяв. Про те, як уникав деяких тем. Вона думала, що це просто втома після всього, що сталося. Тепер здавалося — можливо, не тільки.

Вона написала йому:

«Ти вдома?»

Відповідь прийшла майже одразу:

«Так. Ти як?»

Олеся подивилася на ці два слова і не знала, що відповісти. «Нормально» вже не підходило. «Погано» — теж не хотілося. Врешті написала:

«Можна я зараз заїду?»

«Звісно. Чекаю».

Вона допила холодний чай, заплатила і вийшла. На вулиці вже сутеніло. Місто було звичним, але зараз кожен перехожий здавався трохи підозрілим. Олеся зловила себе на тому, що озирається частіше, ніж треба. І злила себе за це. Але перестати не могла.

У квартирі Ярослава пахло кавою. Він відкрив двері ще до того, як вона встигла подзвонити — мабуть, почув кроки на сходах. Подивився на неї уважно, одразу помітивши, що щось не так.

— Що сталося?

Олеся зайшла, скинула куртку, сіла на край дивана. Дістала телефон і просто простягнула йому екран.

Ярослав прочитав. Обличчя його змінилося — не різко, але помітно. Щелепа напружилася. Він мовчки прочитав ще раз, потім підняв очі.

— Коли прийшло?

— Після першої пари. З невідомого номера.

Він кивнув, ніби підтвердив щось сам собі, і віддав телефон.

— Ти відповідала?

— Ні.

— Добре. Не відповідай.

Олеся дивилася на нього. Він уже не був тим спокійним чоловіком, який ще вранці писав їй короткі повідомлення. Зараз у ньому знову з’явилося щось старе — та напруга, яку вона бачила, коли все тільки починалося.

— Ти знаєш, про що це? — тихо спитала вона.

Ярослав помовчав довше, ніж їй хотілося.

— Знаю, що Максим не був головним. Я завжди це підозрював. Але не мав доказів.

— А тепер хтось вирішив нагадати.

— Так.

Він сів поруч, але не одразу торкнувся її. Просто сидів і дивився перед собою. Олеся відчувала, як між ними знову виростає та сама тиша — не порожня, а важка.

— Ярослав, — сказала вона нарешті. — Якщо ти щось знаєш… або навіть здогадуєшся… скажи мені. Зараз. Поки це ще не встигло стати більшим.

Він повернув до неї обличчя. У очах було втома і щось схоже на страх — не за себе. За неї.

— Я не хочу, щоб ти знову в це втягувалася.

— Я вже втягнута. Це повідомлення прийшло мені.

Він кивнув. Повільно. Ніби змирився.

— Добре. Але не сьогодні. Дай мені трохи часу зібрати думки. Я не хочу говорити навмання.

Олеся дивилася на нього ще кілька секунд, потім відвела погляд. Вона могла наполягти. Могла сказати, що час уже був. Але побачила, як він стискає руки в кулаки, і зрозуміла — зараз він справді не готовий. А тиснути на нього в такому стані означало лише віддалити.

— Добре, — тихо відповіла вона. — Але не довго. Я більше не хочу дізнаватися все остання.

Ярослав кивнув. Потім все-таки простягнув руку і взяв її долоню. Пальці в нього були холодні.

— Я знаю, — сказав він. — І більше не збираюся тебе захищати від правди. Просто… дай мені цю ніч.

Олеся стиснула його руку у відповідь. За вікном уже повністю стемніло. Повідомлення все ще лежало в телефоні, як відкрита рана. А між ними знову стояло те, чого вони обидва боялися більше за будь-які погрози — недомовленість.