Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Олеся сиділа в університетській бібліотеці й уже третю годину поспіль дивилася в згасаючий екран ноутбука, майже нічого перед собою не бачачи. На моніторі давно висів відкритий документ із конспектом з лекції, але її думки були нескінченно далеко від навчання. Після вчорашньої важкої, виснажливої розмови з Ярославом усередині все ще гуло, мов після сильного струсу. Він знову попросив трохи часу. І вона знову, уже за інерцією, погодилася. Але цього разу між ними більше не було тієї наївної, тихої надії, що він справді колись зважиться й розповість усе сам, без її розпитувань.
Вона різко закрила ноутбук, зібрала речі в сумку й вийшла з напівпорожнього залу. На широких гранітних сходах біля виходу стояла Марта разом із якоюсь старшокурсницею й про щось жваво, пошепки перешіптувалася. Олеся вже мала намір прошмигнути повз, аби лишень не вступати в порожні балачки, коли раптом чітко вловила уривок фрази:
— …Казимирчак. Пам’ятаєш таку? Та, що раптом зникла серед семестру. Казали, ніби вона була міцно пов’язана з кимось із керівництва.
Олеся мимоволі сповільнила крок, а потім і зовсім зупинилася. Це ім’я вдарило по вухах різко й боляче, хоча повністю, з прізвищем, вона чула його чи не вперше.
Марта відразу помічила її і приязно помахала рукою:
— Олесю, привіт! Ти вже додому?
— Так… — Олеся повільно підійшла ближче, збираючи волю в кулак і намагаючись говорити якомога рівніше. — А про кого це ви зараз говорите?
Старшокурсниця — висока дівчина з короткою хлопчачою стрижкою — збайдужіло знизала плечима:
— Та про стару університетську історію. Орися Казимирчак. Кілька років тому вона навчалася тут на філологічному, а потім раптом перестала з’являтися на парах. Ходили найрізноманітніші чутки. Хтось казав, що поїхала за кордон із багатим хлопцем, хтось — що просто наклала на себе руки чи зникла. А ще шепотілися, ніби вона була занадто близька з кимось із верхівок факультету чи адмінкорпусу.
Олеся відчула, як її пальці аж побіліли, міцно стиснувши шкіряний ремінь сумки.
— А з ким саме вона була близька? Захищав хтось конкретний?
— Точно ніхто не знав. Або просто дуже добре вміли мовчати, — дівчина вже поправляла рюкзак, збираючись іти. — Просто згадали її, бо нещодавно хтось знову підняв цю тему у випускному чаті. Наче знайшли якісь старі фотографії з архіву.
Марта уважно придивилася до обличчя подруги й занепокоєно спитала:
— Олесю, ти чого така бліда? У тебе все нормально?
— Так, усе гаразд. Просто… згадала про свою нездану роботу, — брехня вийшла сухою й автоматичною. Олеся вже відступала на крок назад. — Піду я. До завтра.
Вона вийшла на вулицю набагато швидше, ніж планувала, майже пробігши повз здивованих студентів. Це ім’я крутилося в голові, мов заїжджена платівка на зламаному програвачі. Орися Казимирчак. Тепер у при привида з минулого з’явилося конкретне прізвище. Тепер його можна було шукати у базах, мережах, реєстрах. І саме ця можливість лякала її найбільше — бо вона вже чітко знала, що шукатиме до кінця.
Удома Олеся скинула куртку прямо на підлогу, навіть не вмикаючи світла в передпокої, і одразу відкрила ноутбук. Гарячково набрала повне ім’я в пошуку. Результатів виявилося небагато. Кілька тьмяних згадок у старих студентських списках за якийсь контрольний рік, одне розмите фото з якогось забутого університетського заходу, де дівчина стояла трохи збоку від решти груп. І більше майже нічого. Ані активних соцмереж, ані свіжих новин чи згадок у реєстрах. Ніби людина справді розчинилася в повітрі або її свідомо викреслили зі списків живих.
Олеся довго й некліпно дивилася на це єдине розмите фото на моніторі. Риси обличчя ідеально збігалися з тим знімком із жовтого конверта, що його підкинули Ярославу. Та сама Орися. Тільки тут вона була ще молодшою, з яскравим, незатьмареним поглядом, і здавалася значно щасливішою.
Телефон лежав зовсім поруч. Олеся кілька разів брала його до рук, розблоковувала екран, щоб написати Ярославу, і щоразу з важким зітханням клала назад. Що вона мала йому сказати? «Я дізналася її прізвище від чужих людей»? «Чому ти приховав від мене її повне ім’я»? Він і так уже задихався у своєму мовчанні. А вона більше не мала сил чути чергове захисне «це минуле, не лізь».
Вона різко закрила ноутбук і лягла на диван прямо в одязі. Стелі в вечірній темряві майже не було видно, але вона все одно вряди-годи дивилася вгору, слухаючи стукіт власного серця. У голові повторювалося лише одне: минуле не просто повернулося до них на поріг. Воно тепер отримало ім’я та голос. І це ім’я знала не тільки вона.
