Раді Вас бачити!

Ярослав прокинувся раніше, ніж звично.

Не від будильника — його він більше не ставив.

Очі просто відкрилися самі, і кілька секунд він лежав нерухомо, дивлячись у стелю. За звичкою хотів потягнутися до телефону, перевірити час, пошту, повідомлення. Потім згадав.

Нікуди поспішати не потрібно.

Немає наради о дев'ятій.

Немає зустрічі з деканами.

Немає десятків повідомлень, які накопичилися за ніч.

Немає людини, яка подзвонить і скаже: «Ярославе Ігоровичу, вас чекають».

Він подивився на годинник.

Сьома сорок.

Раніше в цей час він уже був би одягнений і сидів у машині.

Тепер можна було навіть не вставати.

Ярослав перевернувся на бік і заплющив очі.

Через хвилину знову відкрив.

— Чорт.

Він сам не знав, чому сказав це вголос.

Напевно, тому що тиша починала дратувати.

Ярослав встав, накинув футболку й пішов на кухню. Квартира зустріла його тією самою тишею. Ніяких голосів, дзвінків, кроків за дверима.

Він поставив кавоварку.

Поки вода нагрівалася, стояв біля вікна й дивився вниз.

Місто вже прокидалося. Машини рухалися дорогою, люди поспішали на роботу, хтось біг із паперовим стаканчиком кави в руці.

Усі кудись ішли.

Усі щось робили.

А йому сьогодні не потрібно було нічого.

Кава вийшла гіркою.

Ярослав зробив ковток, скривився, але переробляти не став.

— Чудово, — пробурмотів він. — Навіть кава тепер проти мене.

Він сів за стіл і відкрив ноутбук.

На екрані залишилися ті самі вкладки, які він відкривав учора.

Вакансії.

Консалтинг.

Освітні проєкти.

Керівні посади.

Резюме.

Він відкрив свій файл.

Ярослав Цісарський.

Досвід роботи виглядав переконливо.

Освіта.

Управління.

Організація великих проєктів.

Робота з людьми.

Все красиво.

Все правильно.

Тільки за цим списком не було видно одного.

Він більше не ректор.

Ярослав відкинувся на спинку стільця.

Колись він міг одним дзвінком вирішити питання, на яке інші витрачали тижні. До нього приходили за порадою, за дозволом, за допомогою. Люди чекали його рішення.

А тепер він сидів на кухні й вибирав між вакансіями, де пропонували зарплату в кілька разів меншу за ту, яку він навіть не вважав високою.

Він відкрив одну.

Керівник освітнього проєкту.

Прочитав вимоги.

Закрив.

Відкрив іншу.

Консультант з розвитку приватних освітніх програм.

Цього разу дочитав до кінця.

Палець завис над кнопкою «Відгукнутися».

Не натиснув.

— Не сьогодні.

Він сам не знав, чому відкладає.

Можливо, боявся першого кроку.

Не самої роботи.

А того моменту, коли доведеться знову представитися.

Ярослав Цісарський.

І побачити в очах людини навпроти питання:

«А це не той самий ректор?»

Він закрив ноутбук.

Телефон лежав поруч.

Ярослав узяв його майже автоматично й відкрив переписку з Олесею.

Останнє повідомлення було від неї ще вчора.

«Якщо хочеш — можеш заїхати».

Він написав:

«Добре».

Одне слово.

Ніби вони обоє ще вчилися жити після всього, що сталося.

Раніше їхні зустрічі були краденими хвилинами. Закриті двері, погляди в коридорах, страх, що хтось зайде не вчасно.

Тепер цього не було.

Він міг просто приїхати до неї.

Міг забрати її після пар.

Міг сидіти поруч, не озираючись на двері.

І чомусь саме це виявилося складніше, ніж він очікував.

Ярослав підвівся й підійшов до вікна.

Він отримав те, за що боровся.

Свободу бути з нею.

Але разом зі свободою прийшла порожнеча.

Раніше він знав, що робитиме завтра.

Тепер завтрашній день був чистим аркушем.

І цей аркуш його лякав.

Близько полудня Ярослав таки вийшов із квартири.

Просто так.

Без конкретного маршруту.

Він ішов знайомими вулицями й ловив себе на дивному відчутті: люди перестали його впізнавати.

Раніше хтось обов'язково вітався.

Хтось кивав.

Хтось зупиняв, щоб поставити питання.

Тепер він проходив повз них, і ніхто не звертав уваги.

Спочатку це дратувало.

Потім стало навіть приємно.

Він зайшов у невелику кав'ярню.

— Американо, будь ласка.

— Великий чи середній?

Ярослав на секунду завис.

Раніше його навіть не питали. У закладах, де він бував часто, уже знали, що замовляти.

— Середній.

— Добре.

Дівчина за стійкою усміхнулася.

Просто усміхнулася клієнту.

Без упізнавання.

Без зайвої ввічливості.

Ярослав забрав каву й сів біля вікна.

Зробив ковток.

Цього разу кава була нормальною.

Він усміхнувся сам до себе.

— Уже краще.

Телефон завібрував.

Він одразу подумав про Олесю.

Але це була реклама.

Ярослав видалив повідомлення.

Через кілька секунд сам відкрив її чат.

Надрукував:

«Ти як?»

Відповідь прийшла швидко.

«На парі. Після обіду буду вільна. Ти?»

Він подивився на ці слова й усміхнувся.

«Просто ходжу. Можу заїхати пізніше, якщо не заважатиму».

Три крапки з'явилися майже одразу.

«Заїжджай. Я буду чекати».

Ярослав перечитав повідомлення двічі.

Наче воно могло змінитися.

Не змінилося.

Він відклав телефон.

І вперше за весь ранок зрозумів, що має план.

Зовсім маленький.

Але план.

Після пар він поїде до неї.

Дорогою Ярослав зайшов у парк.

Сів на лавку.

Поруч бігали діти, молода пара сперечалася через якийсь маршрут, чоловік вигулював великого собаку.

Звичайне життя.

Колись він боявся такої простоти.

Йому завжди потрібно було більше — робота, відповідальність, цілі, нові проєкти.

Тепер він раптом зрозумів, що за всім цим майже перестав помічати звичайні речі.

Наприклад, те, як сонце пробивається крізь листя.

Як люди сміються без причини.

Як можна просто сидіти на лавці й нікому нічого не доводити.

Ярослав дістав телефон.

Відкрив фотографію Олесі.

Вона була там неідеальна — розтріпане волосся, сонний погляд, чашка в руках.

Він любив саме такі її фотографії.

Не ті, де вона намагалася бути красивою.

А ті, де була просто собою.

Його усмішка зникла.

Бо разом із теплом прийшла інша думка.

Вона теж втратила спокій через мене.

Університет.

Плітки.

Погляди.

Відчуття, що всі знають про її життя більше, ніж вона сама хотіла б.

Він міг сказати собі, що зробив усе заради неї.

Але це не скасовувало наслідків.

Ярослав підвівся.

Він більше не хотів сидіти й думати.

Хотів її побачити.

Хотів почути її голос.

І, можливо, сьогодні вперше за довгий час просто побути поруч із нею — не як ректор, не як чоловік, який усе контролює, а просто як Ярослав.

Він рушив у бік машини.

Попереду був вечір.

І вперше за багато років йому не потрібно було знати, що буде завтра.

Достатньо було знати, що сьогодні він приїде до Олесі.