Раді Вас бачити!

Олеся приїхала без попередження. Просто набрала код на кодовому замку під’їзду й піднялася на його поверх. Ярослав відчинив двері ще до того, як вона встигла піднести руку до дзвоника — мабуть, увесь цей час чекав біля порога або просто почув її знайомі, швидкі кроки на сходах.

Вона мовчки зайшла всередину, скинула куртку на пуф і одразу пройшла на кухню. Сіла на стілець біля вікна. Вона не мала жодного бажання ходити колами чи грати в натяки.

— Я можу пробачити найважчу правду, — сказала вона рівно й твердо, дивлячись йому просто в очі. — Навіть якщо вона розіб'є мене. Навіть якщо після неї мені стане нестерпно боляче. Але я ніколи не пробачу, якщо ти продовжиш мені брехати. Або мовчати так, ніби це мовчання — не банальна брехня.

Ярослав нерухомо стояв біля кухонного столу. Його руки були безсило опущені уздовж тіла. Кілька довгих секунд він просто мовчки дивився на неї, намагаючись зчитати її настрій.

— Я жодного разу не збрехав тобі, Олесю.

— Ти й не казав усієї правди! А це практично одне й те саме, — Олеся не підвищувала голосу, і саме через цю стриманість її слова лягали на плечі ще важчим тягарем. — Спочатку я чула «це глибоке минуле». Потім — «дай мені ще трохи часу». Потім знову настала глуха тиша. А конверти тим часом продовжують приходити під двері. Листи з такими деталями, які знає тільки хтось із вашого найближчого оточення. І ти все ще одноосібно вирішуєш, скільки саме правди мені можна витримати!

Він повільно, ніби долаючи фізичний біль, сів на стілець навпроти неї.

— Бо я боюся, що коли ти дізнаєшся все до кінця, ти просто розвернешся й підеш.

— А зараз я вже стою на самій межі того, щоб піти! — Вона нахилилася трохи вперед через стіл. — І піти не через те, що сталося у твоєму минулому багато років тому. А через те, що ти робиш зі мною просто зараз. Ярославе, я не вимагаю розгадати весь цей детектив за одну ніч. Я лише благаю тебе перестати робити вигляд, ніби ти мене від чогось захищаєш! Ти захищаєш виключно власні страхи. І від цього мені стає тільки гірше.

У кімнаті повисла важка, густа тиша. Десь за стіною ледь чутно бубонів сусідський телевізор, перемикалися канали. Звичайне, буденне життя за межами цієї квартири йшло своїм чередом, а на цій маленькій кухні воно ніби остаточно зупинилося.

Ярослав довго сидів непорушно, опустивши погляд. Потім тихо, майже пошепки проговорив:

— Я тоді справді повністю втратив контроль. Не тільки над тією ситуацією з Орисею… Насамперед над самим собою. І після того, як вона так раптово зникла, я вирішив, що деякі речі краще назавжди поховати глибоко в землі. Бо якщо їх розкопати й відкрити — вони вмить зруйнують абсолютно все, що я так довго й важко будував після її зникнення.

— А зараз вони все одно виходять на поверхню. Тільки вже без твого відома й дозволу, — Олеся не відводила від нього наполегливого погляду. — І кожен новий конверт лише доводить: твоє мовчання нікого й ніколи не захищало. Навпаки, воно робить нас беззахисними.

Він важко, з виснаженням кивнув у відповідь:

— Я це нарешті зрозумів.

— Тоді скажи мені прямо й чесно, — її голос став ще тихішим, але в ньому з'явилася залізна інтонація. — Ти справді готовий говорити зі мною? Не говорити зручні півправди чи безпечні казки. А відкрити те, чого ти так панічно боїшся? Бо якщо ні — я просто не знаю, як нам далі залишатися поруч. Я спроможна витримати найгустішу темряву. Але я більше не зможу витримати моментів, коли ти знову залишаєш мене за зачиненими дверима й змушуєш здогадуватися.

Ярослав дивився на неї довго й уважно. Потім важко провів долонею по обличчю, наче намагався зігнати з себе багатоденну втому.

— Я готовий. Можливо, не викладу все за один цей вечір, але я більше ніколи не ховатиму від тебе те, що вже почало вилазити назовні. Я тобі це обіцяю.

Олеся повільно кивнула. У її очах усе ще читався сумнів, але вона прийняла його відповідь.

— Добре. Тоді давай почнемо з найпростішого. Хто саме з тих людей, які тоді були поруч із вами, міг знати про той вечір біля старого корпусу настільки детально?

Ярослав важко зітхнув і сперся ліктями на дерев'яну поверхню столу.

— Тоді про це знали лише троє. Один із них уже понад п'ять років живе за кордоном і перервав усі зв'язки. Другий… ми з ним практично перестали спілкуватися останніми роками через дурну сварку. А третій — це той, кому я в той період довіряв більше, ніж сам собі. І саме про нього я зараз думав усю цю безсонну ніч.

Олеся мовчки слухала, боячись перебити цей потік щирості. Уперше за всі ці нестерпно довгі дні між ними не було тієї глухої стіни з недомовок. Залишилася тільки важка, але абсолютно чесна тиша. І чітке відчуття того, що вони нарешті разом стоять на самому краю тієї темної правди, від якої Ярослав так довго й марно намагався втекти.