Раді Вас бачити!

Олеся приїхала рівно через годину, як і обіцяла. Ярослав відкрив двері ще до того, як вона встигла піднести руку до дзвінка — знову почув її знайомі кроки на сходах. Вона зайшла, скинула куртку на вішалку, затримала на ньому уважний, оцінювальний погляд і легенько насупилася.

— Ти якийсь дивний сьогодні. Ніби щось згадав і не знаєш, куди від цього сховатися.

— Просто втомився, — відповів він і одразу зрозумів, наскільки слабко та неприродно це звучить.

Вони пройшли на кухню. Ярослав увімкнув газ і поставив чайник, хоча гаряча вода зараз здавалася йому останньою річчю у світі, яка могла б знадобитися. Олеся повільно сіла за стіл, поставила сумку на сусідній стілець і склала руки на колінах. Вона мовчала. Чекала. Він відчував це чекання буквально шкірою — натягнутою, чутливою до найменшого шелесту.

Чайник закипів. Він розлив окріп у дві чашки, кинув по пакетику чорного чаю і поставив один перед нею. Сам сів навпроти. Руки спочатку поклав на стіл, але відразу прибрав у кишені. Потім знову витягнув. Просто не знав, куди їх подіти, аби вони перестали видавати тремтіння.

— Ярославе, — тихо й напрочуд спокійно сказала Олеся. — Ти писав «поговоримо». То говори. Не тягни гуму.

Він мовчки кивнув. Потім повільно висунув шухляду столу, дістав білий конверт і поклав його посередині, рівно між їхніми чашками. Олеся подивилася на папір, потім перевела погляд на нього.

— Що це за листування?

— Сьогодні підкинули під двері. Без марки. Без зворотної адреси. Навіть без імені на лицьовому боці.

Вона не стала розпитувати далі. Повільно відкрила білий конверт, витягла звідти той самий жовтий і дістала фотографію. Довго розглядала її при тьмяному світлі кухонної лампи. Ярослав уважно стежив за тим, як змінюється вираз її обличчя — спочатку звичайна цікавість, потім розгубленість, а далі — важке, глибоке розуміння, що це не просто випадкова фотографія з минулого, а щось набагато складніше й небезпечніше.

Олеся перевернула знімок. Прочитала напис, зроблений акуратним кульковим почерком. Потім повільно підняла очі.

— Хто вона?

Питання прозвучало абсолютно рівно. Без істерики. Без підвищених тонів чи вимогливих інтонацій. І саме через цю стриману спокійність воно вдарило по ньому в рази сильніше.

Ярослав мовчав кілька секунд, збираючись із думками, а потім видавив із себе:

— Це було дуже давно. Мабуть, у зовсім іншому житті.

— Я бачу, що не вчора. Хто вона, Ярославе? Назви ім'я.

Він відвів погляд убік, виставивши очі на темне вікно. За склом була суцільна ніч, і тільки самотні вуличні ліхтарі відбивалися жовтими плямами на шибках.

— Орися. Ми були… близькі. Багато років тому. Настільки, наскільки взагалі можна бути близькими в тому віці.

Олеся мовчки кивнула. Вона повільно поклала фотографію назад на стіл, цього разу зображенням угору. Дівчина з минулого продовжувала посміхатися з вицвілого паперу.

— І що сталося потім?

— Вона зникла. Нагло і раптово. Я більше ніколи про неї нічого не чув і нічого не знаю.

— Вона зникла? Чи ти просто зробив усе, щоб перестати з нею спілкуватися?

Ярослав стиснув щелепу так, що аж зазсрепіли зуби. Він відчув, як усередині знову піднімається знайома, глуха стіна — той самий захисний бар'єр, який він ретельно будував роками, ховаючи туди все, про що не хотів згадувати.

— Олесю, це глибоке минуле. Воно порох. Воно не має жодного стосунку до нас із тобою.

— Має, — спокійно, але з залізною впевненістю заперечила вона. — Хтось підкинув це фото тобі під двері саме зараз. Одразу після того дивного повідомлення на тижні. І ти знову починаєш говорити свою улюблену фразу: «це не про нас».

Він подивився їй просто в очі. У них не було злості чи жіночих ревнощів. Там була виключно втома і щось схоже на глибоке, гірке розчарування.

— Я просто не хочу, щоб ти копирсалася в бруді, який давно висох і закінчився.

— А я не хочу дізнаватися про твою минулу історію від чужих невідомих людей, які підкидають листи під двері серед ночі! — Олеся говорила все так само тихо, але кожне її слово врізалося в повітря надзвичайно чітко. — Ти обіцяв мені, що більше не гратимеш у мовчанку і не захищатимеш мене від правди. Пам’ятаєш ту розмову?

Ярослав заплющив очі на секунду. Пам'ятав. Обіцяв. Ще буквально вчора увечері.

— Добре, — здався він. — Ми були разом. Майже три роки. Потім усе розвалилося, пішло не так, як ми планували. Вона пішла. Я її не шукав. Вона мене теж. Ось і весь детектив.

— «Усе пішло не так» — це не розповідь, Ярославе. Це зручна відмовка, щоб нічого не казати.

Він різкіше, ніж планував, відсунув від себе чашку з охолодлим чаєм. Вода плеснула на стіл.

— Чого ти саме зараз від мене хочеш? Щоб я сідав і викладав тобі деталі того, що сам роками намагався викреслити? Я сам вже половини не пам’ятаю. І, якщо чесно, не маю жодного бажання пам’ятати!

Олеся довго мовчала. Потім акуратно, рух за рухом, зібрала фотографію назад у конверт і поклала цей білий прямокутник на самий край столу.

— Я хочу тільки одного: щоб ти нарешті перестав вирішувати за мене, що мені можна знати, а від чого мене треба «рятувати», — вона повільно встала зі стільця. — Я доросла людина. Я не дитина і точно не кришталева ваза, яка розіб'ється від одного слова.

— Олесю, почекай…

— Ні. Зараз не треба просити залишитися. — Вона вже вийшла з кухні й одягувала куртку у коридорі. — Я поїду до себе. Мені потрібен час, щоб просто все це переварити.

Ярослав піднявся й вийшов за нею.

— Не йди зараз ось так, на емоціях.

Вона зупинилася біля самого порога, застебнула блискавку й повернулася до нього.

— А як мені йти? Сидіти на кухні й чекати, поки ти через силу видавиш із себе ще пів речення? Поки знову вирішиш, що настав «зручний момент»? Я вже чекала. Більше не хочу грати в ці хованки.

Двері зачинилися тихіше, ніж він очікував. Без демонстративного грюкання. Просто клацнув замок. І після цього звуку в квартирі стало ще тихіше й порожніше, ніж було до її приходу.

Ярослав повільно повернувся на кухню й сів на те саме місце. Подивився на конверт, що самотньо лежав на краї столу. Потім на дві чашки з недопитим чаєм, від яких уже не йшла пара. Рука сама потягнулася кишені по телефон, щоб набрати її чи хоча б написати довге повідомлення. Але пальці знову застигли над холодним екраном.

Він просто не знав, що писати. Банальне «вибач» здавалося занадто дрібним і безглуздим. Прохання «повертайся» — надто егоїстичним і квапливим. А справжньої правди він усе ще боявся куди більше, ніж її тимчасового чи остаточного відходу.

Він залишив телефон на столі екраном догори. Встав, підійшов до вікна і притулився лобом до скла. Стояв так довго, дивився на темну, порожню вулицю і з гіркотою розумів: уперше за весь час їхніх стосунків між ними пролягла не просто якась дрібна недомовленість. Пролягла глибока, темна тріщина. І найгірше було те, що він зробив її ширшою власноруч — своїм боягузливим мовчанням.