Раді Вас бачити!

​Наступного ранку Олеся прокинулася не від будильника, а від короткого звуку повідомлення від Ярослава. Він писав стисло й без вступних слів:

​«Ти можеш заїхати? Є щось нове».

​Вона відповіла коротко — «так» — і вже за годину стояла біля дверей його квартири. Ярослав відчинив майже миттєво, ніби стояв у передпокої й чекав на неї. Виглядав він жахливо: пом’ятий одяг, темні кола під очима й погляд людини, яка за ніч не зімкнула очей ані на хвилину.

​— Заходь, — тихо сказав він, відступаючи вглиб коридору.

​На кухонному столі знову лежав конверт. Цього разу сірий, виготовлений із цупкішого паперу, ніж той, попередній. Ярослав мовчки кивнув на нього, коли вона зайшла на кухню:

​— Принесли сьогодні вранці. Знову без марки, без адреси. Просто підкинули під двері, поки я був у душі.

​Олеся повільно сіла на стілець. Вона розкрила конверт значно обережніше, ніж минулого разу, ніби він міг вибухнути в руках. Всередині лежав лише один аркуш цупкого паперу. На ньому — кілька рядків надрукованого на принтері тексту. Без підпису, без звертання, без жодних дат:

​«Ти тоді сказав їй, що все під контролем. А сам уже чітко знав, що контроль повністю втрачено. Пам’ятаєш той вечір біля старого корпусу? Вона чекала на тебе до ночі. Ти так і не прийшов. Після того вечора вона більше нікому не телефонувала».

​Олеся повільно прочитала текст двічі. Пальці на руках миттєво похололи, а по спині пробіг неприємний липкий дрож. Вона підняла очі на Ярослава:

​— Це про неї? Про Орисю Казимирчак?

​Ярослав здригнувся, коли почув прізвище, але повільно кивнув. Мовчки.

​— І хто міг знати про той вечір біля старого корпусу? — продовжила вона, уважно вдивляючись у його обличчя.

​Він сів навпроти, спершись ліктями на стіл. Голос у нього був низьким, сиплим, позбавленим будь-яких емоцій:

​— Дуже мало людей. Я майже нікому не розповідав тих деталей. Навіть найближчим друзям. Це була наша особиста домовленість.

​— Але хтось про це знає! — Олеся рішуче поклала роздрукований аркуш на стіл між ними. — І цей хтось був дуже близько до вас обидвох. Або досі перебуває десь поруч із тобою.

​Ярослав важко провів долонями по обличчю, ніби намагався зітерти з себе нічний кошмар:

​— Я вже думав про це всю ніч, перебирав кожен день з того року. Є кілька людей, які тоді були поруч із нами в університеті. Але жоден із них… — він на мить запнувся, підбираючи слова, — жоден з них не мав би зараз причини займатися цим дитячим шантажем.

​Олеся дивилася на нього максимально уважно, не даючи йому змоги сховати погляд:

​— Ти знову щось приховуєш і не договорюєш, Ярославе.

​— Я просто намагаюся згадати все до дрібниць! — вигукнув він трохи голосніше, ніж хотів, але одразу збавив тон. — Той вечір справді був. Вона дійсно чекала на мене біля старого корпусу. Я мав прийти й забрати її. Але не прийшов, бо виникли обставини, які від мене не залежали. Після цього вона перестала відповідати на мої дзвінки й повідомлення. А потім… просто розчинилася. Зникла з усіх місць, де ми взагалі могли колись перетнутися.

​— І ти її навіть не шукав? Просто змирився?

​— Шукав! — гаряче заперечив він. — Перший тиждень шукав цілодобово. Потім місяць оббивав пороги її гуртожитку. А потім зрозумів, що вона свідомо не хоче, щоб її знаходили. Або… — він раптово замовк на пів слові.

​— Або що? З нею щось сталося?

​Ярослав повільно похитав головою, витріщаючись у порожнечу:

​— Не знаю. Тоді я остаточно переконав себе, що вона просто кинула все й поїхала геть. А зараз хтось методично повертає мені ці страшні деталі, які майже ніхто у світі не міг знати.

​Олеся мовчала дуже довго, обдумуючи кожне почуте слово. Потім тихо, але вагомо промовила:

​— Цей лист — це не просто якесь болісне нагадування з минулого. Це доказ того, що людина, яка це робить, була дуже близько до вас. Набагато ближче, ніж ти звик думати.

​Він важко кивнув у відповідь:

​— Я це розумію.

​— І ти все ще хочеш, щоб я сиділа й мовчки чекала, поки ти вкотре «зберешся з духом»?

​Ярослав підняв на неї очі. У них більше не було тієї звичної, холодної стіни, яку він зводив кожного разу під час складних розмов. Натомість там залишилися тільки смертельна вдома, розгубленість і справжній, незахищений страх.

​— Ні. Більше не хочу, щоб ти чекала осторонь, — тихо відповів він. — Просто… мені потрібен ще один день, аби чітко зрозуміти, хто саме з тих кількох людей міг це зробити. І найголовніше — навіщо вони це роблять саме зараз, через стільки років.

​Олеся дивилася на надруковані рядки на аркуші ще кілька секунд, а потім обережно склала його вдвічі й сховала назад у сірий конверт.

​— Добре. Але цього разу я не буду просто спостерігачем. Якщо ти почнеш шукати кінці цієї історії — я шукатиму разом із тобою. Бо людина, яка це надсилає, пише вже не тільки тобі. Вона вже прямо втягнула в це й мене.

​Ярослав повільно простягнув руку через стіл і коротко, але міцно стиснув її холодні пальці:

​— Я знаю. І я більше не робитиму вигляду, ніби можу впоратися з усім цим самотужки.

​Але навіть у ту хвилину, коли він це говорив, Олеся виразно бачила: якась частина його душі все ще відчайдушно ховалася. І ховалася вона не стільки від неї, скільки від тієї страшної правди, яка неодмінно відкриється, коли вони почнуть копати глибше.