Раді Вас бачити!

– Не гони, дорога слизька, а я ще пожити хочу. Виходить «Афіни» й цього сезону в прольоті? – сумно бурмоче до засмаглого водія втомлена жінка.

– А хіба не я казав тобі, що нові корти нам ні до чого? І мені знову світить принижуватися перед гидким дідом... Добре, що той збоченець хоч хлопців не любить, – кепкує симпатяга за кермом.

– От зараз геть не смішно, Тарасе! Гроші під низькі проценти дає, а чим він їх заробляє - не наша справа. І не забувай, що ти на мене працюєш, – гордо поправляє зачіску дама.

– Причому цілодобово, – додає сарказму Тарас.

То прямують додому Ілона й Тарас Земляничні - співвласники спорткомплексу «Афіни». Правду кажучи, молодик донедавна ще грав у теніс, та зірок з неба не хапав і тому кинув спорт, щоб одружитися з жінкою набагато старшою за нього.

– То перекупімо Полянську. До неї народ в чергу вишикується, все-таки майстер спорту міжнародного класу, – підказує колишній спортсмен.

– Я не проти, але ж вона коштує як усі літні корти, разом з персоналом. Та й погиркалися ми з нею не на жарт. Пішла вона! – відкинула пропозицію Землянична.

– Ну, дивися. Ти головна, тобі й вирішувати, – легко погодився колишній яскравий звабник та вже заїхав на підземну стоянку новенької висотки.

Та повернемося до «Афін». Криті й літні корти, ресторан і салон краси, що належать щасливій володарці Земляничній і її «камердинеру» Тарасу, створений виключно для спортивних розваг еліти міста. Він міг би приносити власникам непогані бариші та через фантастичну недбалість і жагу до пригод Ілони, баланс підприємства завжди нестійкий.

А тим часом робочий день на кортах добігає кінця.

– До завтра, пані Журбіна! Знаєте, останні дві години був повний екстрим. Паюсний ракетку ледве тримав. Думала, що сконає. І навіщо ці товстуни надриваються? Заради престижу готові попрощатися з життям... – невдоволено ділиться враженнями струнка дівчина, кидаючи на підвіконня ключі від адміністраторської. Надворі знімає з плеча чохол з ракетками й обережно складає робочий інструмент до багажника Вольво.

– Зінченко останньою була? – уважно дивиться на монітор адміністраторка та по черзі вимикає на пульті освітлення кортів.

– Наче так. Мамо, поїхали швидше додому, – нетерпляче просить Журбіну красуня-донька, що частенько заходить до спорткомплексу, аби влітку не сидіти вдома.

– Ні, зайдемо ще до ресторану. Мишко обіцяв залишити для нас смаколики на вечерю. І готувати не треба! – радісно пояснює жінка.

– Мамо, та краще вже яєшня з тостами. Пам’ятаєш, як я їх котлетами отруїлася? Ніч спати не могла, – пригадує Олеся.

– Перестань! То була зміна Сашка. Його кухарки геть знахабніли. Додому повзуть, мов черепахи, з кошовками повними краденого добра. Ось і підсовують клієнтам на тарілку абищо. А Земляничній по барабану, тільки б її Тарасик поруч блукав. Хоча насправді він ще багато де блукає... Так, все поїхали! – схаменулась одиначка Журбіна, що поруч не прибиральниці, а юна донька й місцеві плітки її не цікавлять.

– Доброго чергування, хлопці! – віддає низку ключів охоронцям адміністраторка та все-таки прямує в бік ресторану.

Прихопивши важкенький пакунок, що залишив на барі для Журбіних знайомий кухар, Олеся з матір’ю сідають до старенького Пежо й прямують у бік дому. З пакета смачно пахне м’ясом та Олесі наразі геть не до нього. Вона забралася з ніжками на заднє сидіння й поринула у світ повідомлень від Руслана.

Її коханий хлопець – Руслан Приходько з нетерпінням чекає на свою лялечку в пухнастих кущах Голосіївського парку. Солодка парочка, якій нещодавно виповнилося по вісімнадцять, має серйозні плани на спільне майбутнє. Але спочатку парубок повинен відслужити у війську, а красуня Олеся готова стати студенткою вишу.

В школі Руслан був шаленим забіякою, за що юрба друзів нарекла його Отаманом. Одначе свій авторитет Приходько заслужив не простими бійками, а тим, що разом з однолітками наводив лад на районі й не дозволяв бешкетувати на «своїй території» чужим.

В старших класах спортивний парубок був голкіпером футбольної збірної, добре вправлявся з навчальною зброєю в тирі та вдосконалював навички вільної боротьби.

Олесю він вподобав відразу. Вони жили неподалік, але познайомилися лише в школі й відтоді Руслан прикипів до дівчинки так, що просто не відходив від неї. За це гострі на язик школярі охрестили парочку – Ромео і Джульєттою.

Поступово закохані зблизилися так, що не могли довго знаходитися нарізно. Ось і сьогодні вона поспішала в Його обійми. Йшла вузькою стежкою, поміж високих трав, та мліла від очікування. Але на знайомій галявині було порожньо. Ще мить і Руслан феєрично зіскочив з пологої гілки та добряче її налякав.

– Русику! Як можна? Ти ж не Тарзан... У мене мало серце не випало, – вхопилася за груди дівчина й тим додала закоханому небувалої жаги.

– Ні, з твоїм серденьком усе добре! Воно в мене ось тут, я його добре від усіх заховав, – приклав до своїх грудей долоню парубок та оповив дівча міцними обіймами. – Чому так довго? Я ж чекав...

– В «Афінах» з матір’ю затрималася. Зажди, не поспішай! – спробувала вивільнитися Олеся, але тими рухами лише підігріла бажання юнака.

– Не можу. Засумував! Йди за мною, – знайомо наказав Отаман і взяв її долоню до своєї. Він вправно притримував гілки, які могли зачепити кохану.

А Олеся відчувала тепло міцної руки й утаємничено посміхалася. Дійшовши в тупик зеленого чагарника, Отаман зупинився, оглянув ще раз надійний прихисток і пошукав її вуста.

– Дай мені їх... Не можу більше... Ти так швидко вчора пішла. Я не встиг розповісти й половини з того, що бажав, – недвозначно натякнув парубок, а вона розсміялася:

– Русю, ти останнім часом геть здичавів. Що з тобою коїться?

– Боюся розлучатися з тобою. Взагалі не знаю, як житиму без цих оченят, без посмішки, без... Якби ж я міг до війська взяти тебе з собою. Хоча б у рюкзаку. Ходи до мене! – поривчасто зітхнув і кинув на траву легеньку куртку, що слугувала їм підстилкою.

Ось Руслан піймав омріяні вуста і був нестримним та гарячим. А далі обережно вклав красуню до шовкової трави й блаженно цілував рум’яне личко. Звичним рухом скинув лямочки бюстгальтера та застогнав від насолоди, побачивши чарівний дар природи.

– Обожнюю твою красу... Боюся втратити розум і проковтнути якось усю. Тоді ти завжди будеш зі мною. Прошу: сама розстібни, – збивалося з ритму дихання Руслана й він поклав її долоню собі на штани, де змучено пульсував розпалений звір.

– Дурнику, ти став невситимий. Раніше не був таким. Але ти мене зачаровуєш, – увійшла пальцями відразу під плавки юна звабниця й лагідно попестила скам’янілу плоть.

– О, Господи! Візьми його. Нестерпно хочу... – молив Руслан.

Відмовити йому Олеся не могла. Відкрилася й дозволила пірнути в спекотне бажане тепло. Від пекучої насолоди Отаман відкинув сп’янілу голову й занурився до самої глибини. Хмільні страждання скорили закоханих і лише вечірні пташки слухали нескінченну мелодію їх медового шоку. Не дарма юнак шукав усамітнене місце, аби ніхто не посмів зупинити одержимої течії почуттів.

Ось дівчина оповила міцний стан Руслана ніжками, а він впився губами в її ротик та раптом відчув щасливу мить, коли його невгамовна стрімко запульсувала й виштовхнула з себе палку вологу. В такі хвилини блаженний коханець притихав і милувався Нею, мов загіпнозований.

– Божевільно кохаю тебе! – тихо шепоче їй на вушко й легенько покусує мочку. А Олеся продовжує зітхати й просить:

– Русику, ти дуже солодкий! Не спиняйся, мені так добре. Відчуй те саме в мені.

– Ти ж знаєш, що я не можу! Як повернуся - тоді. А поки будемо мріяти й чекати, коли робитимемо це цілодобово, – зі стогоном зісковзує він з дівчини й пульсує струменями до трави.

Пізніше парочка лежить, тримаючись за руки і мовчки дивиться на зорі. Але як тільки хтось зітхає чи починає рухатися, все починається знову. Тільки ближче до ранку насичений блаженством Отаман супроводжує кохану дівчину додому.

Олеся нишком крадеться до своєї кімнати та раптом яскраве світло сліпить очі й дівчина бачить, що мати підіймається з її ліжка й суворо каже:

– Горе-горе! На тебе чекає наука, а ти трешся з тим розбійником по кущах. А як завагітнієш, у нього ж навіть на аліменти грошей немає. Яка ти все-таки дурна!

– Не бійся, мамо. Руслан мені відмовив. Сказав, що зробить мене щасливою, як повернеться з війська. А поки між нами лише солодка гра, – сумно пояснює Олеся самотній матері й відчуває у її словах відверту заздрість.

– Ти віриш тому лобуряці? Це він зараз янгол, а як зробить дитя, тоді шукай вітра в полі! – продовжує нагнітати Журбіна.

– Мамо, чому ти так упереджено ставишся до Руслана? Адже він працює на заправці й водієм інколи підробляє. Ти це прекрасно знаєш. Тому йди краще спати, бо знову посваримося, – насупилась Олеся і старшій нічого не залишалося, як послухатися дочки та йти досипати ніч у своїй кімнаті.