Раді Вас бачити!

Прокинулась Олеся, коли сонце вже піднялося височенько й гралося серед пухнастих хмар. Дівчина солодко потягнулася й радісно пригадала, що вони з Русланом робили пів ночі серед шовкових трав.

Потім схопила телефон і побачила вранішнє привітання: «Вітаю з сонячним ранком! Кохаю ту, що довіку моя.»

– От дивак! – розсміялася щаслива дівчина й відписала: «Так, я твоя довіку!»

Вона зробила собі бутерброда, зварила кави й раптом пригадала:

– Халепа! Я ж повинна була завезти якісь папери до адміністрації.

Швиденько начепила джинси, яскраву футболку, попестила щіткою русяві коси й вийшла надвір. Там все було як завжди: бабусі вигулювали собак, а двірник тягав газоном косарку.

Олеся заїхала до спорткомплексу, взяла звіти та пішла до ресторану попити ще кави. Їхній бармен за юною красою просто млів.

– Привіт, Вадику! Що вчора знову твої клієнти до ранку тут зависали? Чи чому ти такий сонний? – з посмішкою натякнула дівчина на його нічні заробітки.

Офіційно заклад працював до 24.00, але власники дивилися крізь пальці на забави заможних клієнтів, а Вадик їх обслуговував та трохи підробляв.

– Ой, лялечко, та пішли вони! Більше не буду залишатися. Понализуються, мов ті свині. Вчора ледве не почали одне в одного з травматів палити. І мені навіть половини не дали того, що обіцяли, – обурено жалівся «заробітчанин».

– А ти з них наперед бери! – порадила й щасливо розсміялась Олеся.

В цей час за столиком, у кутку, її сріблястий сміх почув сивий незнайомець. До цього чоловік похмуро розглядав папери, а Тарас Земляничний сидів в очікуванні вердикту про фінансову допомогу. Ось дід примружив старечий погляд і запитав:

– Це хто у вас на барі такий веселий зранку? Новенька офіціантка?

– Ні, то дочка нашої адміністраторки. Було таке мале, а тепер зробилася на диво красива дівчинка, – замріяно ляпнув Тарас, без будь-якого підтексту.

– А познайом мене з тим чарівним створінням, друже, – запалати жагою з-під зморщок очі дідугана.

– Пане Ярославський, а може спочатку підпишемо контракт? – цікавився лише своїми питаннями Земляничний.

– Як познайомиш, тоді й підпишемо. Може! – красномовно підморгнув меценат.

Через свій нерівний і сумний шлюб Тарас не дуже полюбляв подібні знайомства. Він ще й досі пам’ятав, як Ілона побачила його гру на корті та причепилася, мов реп’ях. І наразі він почувався звідником.

«От морока! І навіщо вона приперлася сюди зранку? Адже цей вампір тепер не відчепиться. Он як старечі очі хіттю горять. Ще й мені полізло на язик похвалити дівчину» - відверто шкодував у голові співвласник кортів про те, що вже не спинити.

– Олесю, дівчинко! А підійди-но сюди, – привітно покликав її Тарас.

– Доброго ранку, пане Тарасе! Слухаю Вас уважно, – після шаленої ночі на юному личку не було й тіні втоми. Навпаки, дівча аж пританцьовувало від задоволення й спогадів, як вони з Русланом кохалися серед густої трави.

– Це диво зблизька ще чарівніше! – почув Земляничний і підсвідомо обома руками протер обличчя та представив:

– Пан Ярославський, мільярдер і наш меценат. А це донька адміністраторки Журбіної - Олеся.

– Яких тільки чудес не робить світ! – здавалося дід забув про навколишній світ та жадібно поглинав тендітний стан юної красуні. Тепер він нагадував збудженого бульдога, тільки що слину не пускав.

– Вітаю, пане, в наших «Афінах»! – солодко промовила нещасна й навіть жартома схилилася в реверансі.

«О, Господи! Дитино, що ж ти робиш? Я вже й контракту не радий...» - знову спілкувався сам з собою в безрадісних думках Земляничний.

– Маленька, а хочеш чогось попоїсти? – солодко запитав дивний пан, пам’ятаючи про свою могутність.

– Ні, дякую. Я вдома поснідала. Не смію заважати вашим справам. Можна я піду, пане Тарасе? – запитала Олеся у Земляничного й тим самим намагалася припинити старечий екстаз.

– Звісно йди. Це ти до адміністрації зібралася? То не зволікай! Потім скажеш матері нехай зайде до мене, – спеціально аж занадто діловим тоном вимовив Земляничний.

– Так, звичайно. Приємного дня! – кивнула Олеся та вмить забула про недоречне знайомство. Ось тільки Ярославський ще й досі проводжав очима її тендітну фігурку, аж доки не зникла за дверима.

Контракт він підписав на суму, яку Ілона Землянична так вперто прохала. Тільки кровожерливі очиці покровителя навіть приверзлися Тарасу уві сні. Це було щось на кшталт шабашу вампірів, де на золотій таці Ярославському принесли оголену дівчинку... Таких гидких снів колишній тенісист ще зроду не пам’ятав!

Олеся ж виконала завдання та на шляху до спорткомплексу вирішила заглянути на заправку.

– Привіт, Цигане! А де Руслан? – радісно запитала й пурхала, наче пташка.

– На другій ямі. Зажди, я покличу, – облишив лагодити авто механік і пішов вглиб ангару.

Чому Циган? З тієї ж причини, що й Отаман. Весь гурт хлопців, що оточували Руслана, ще зі школи мали особливе ім’я (нік чи поганяло)? Це вже кому як. Та всі вони позвикали відгукуватися на них так, наче ті були записані в паспорті. А цей хлопчина мав чорні очі й смоляні кучері та неперевершено грав на улюбленій шестиструнці. Взагалі-то він був Іваном.

– Дивіться, яке чарівне диво завітало до нас! Просто так, чи скучила? – зірвав рукавиці в мазуті Руслан і притис до себе дівчачий стан.

– Скучила! Повз проїздила... Русю, відпусти! Мені до матері в комплекс ще треба, а ти он який замурзаний, – говорила одне, а сама обома руками вчепилася йому за шию й проникала всередину парубка вогнем закоханих очей.

– Ввечері з ватагою підемо в кіно? – торкався вустами її личка Руслан.

– Добре, як скажеш! Ну, я пішла? – спробувала відірватися від хлопця вона.

– Один поцілунок і йди... – впився шалений звабник в губки красуні й відпустив.

А ввечері юні герої зібралися на майданчику біля літнього кінотеатру й знали, що весь задній ряд знайома касирка завжди залишає для їх компанії. «Банда Отамана» чемно захищала і цей заклад від п’яних чи дурних. За що й котилася слава про них на районі.

Коли достатньо смеркло й на екрані з’явилися перші титри, Олеся лагідно притулилася до грудей Отамана, а він ніжно оповив її обома руками. Хлопці уважно спостерігали за тим, що робиться на екрані й не звертали жодної уваги на збуджену парочку.

– Ні, я точно не зможу дочекатися фіналу. Пішли, хочу відчути твоє серденько у своєму... – прошепотів їй на вушко Отаман, а вголос владно промовив: – Дивіться, пацани, щоб тут все було рівно, а ми пішли!

– Та йдіть собі! Бо від ваших зітхань з екрана нічого не чутно. Ромео, тільки завтра не проспи! – потиснув вірному товаришеві руку Іван і кивав головою, дивлячись як парочка поспішає зникнути.

Окрилені своїм коханням, Руслан і Олеся сьогодні попрямували на берег озера. Рибалки з туристами вже пішли й залишили зорі лише для них. На темній воді сяяла яскрава місячна доріжка. Здавалося нічне світило спеціально кликало їх туди, де немає земних страхіть - меркантильності чи диких розваг старих збоченців.

Закохані кинули одяг на березі й довго плавали та обіймалася у воді, геть голісінькі. Це збуджувало неймовірно й тоді, коли вже більше не виходило тримати рівновагу, вони пішли до найближчих кущів, щоб знову безоглядно віддатися солодкому єднанню.

– Чому ти обрала саме мене? Он скільки навколо гарних хлопців. Наприклад, у тих твоїх «Афінах» купа мажорів крутиться, а ти до мене приліпилася, – пестив її долоньку Руслан, лежачи поруч.

– Ох, любиш ти потішити себе! Добре, я розповім. Бо ти ніжний, вірний і сміливий. Ти для мене все-все на цій землі. А ще я з тобою дуже щаслива! – не відривала очей від мерехтливого небосхилу Олеся.

– Кохатиму єдину цілий вік! – натхненно проковтнув повітря Отаман і знову загубив з Нею лік часу.