Раді Вас бачити!

– Чого ти така перелякана, наче ганявся хтось? – здивовано запитала мати.

– Нічого. Йди доповідай, я галерею тобі перекинула, – промовила Олеся й не бажала більше сперечатися. Вона вже зрозуміла, що та біситься через ін’єкції краси.

Дівчата з салону навідріз відмовлялися колоти нову порцію, через терміни. А розлючена адміністраторка навіть обіцяла позвільняти непокірних. Тільки краще вже бути звільненій, ніж сидіти в тюрмі, якщо клієнтка раптом від передозу скопититься.

«Невже я буду такою в сорок?» - думала Олеся, набираючи свого Отамана. Це дивно, але Руслан їй чомусь не відповідав. Дівчина натискала ще і ще та кляту техніку наче заклинило. Не почути її він не міг. Хлопець завжди тримає телефон у верхній кишені робочого комбінезона. 

Та не встигла Олеся розхвилюватися ще більше, як до адміністраторської забіг сантехнік Степан. Його роба була вся заляпана іржавими плямами. В руках дядько тримав великого ключа й репетував:

– Мала, де твоя мати? Потоп у душовій! Воду я перекрив, але ж кілька високих панів сидять в кабінках, спінені й голі. Ото краса буде, як прокурор з депутатами повилазять назовні в чім мати народила... Та я тут ні до чого. Сто разів казав, що труби старі, але ж Трохимовича ніхто не чує!

Тепер Олеся згадала про штори й навіть посміхнулася. Ну, так! Навіщо думати про діряві труби, коли Ілоні лізуть до голови одні ганчірки? А ще гучні банкети кожної неділі... Додумати дівчині не дав телефон. Вона схопила й чекала, що то Руслан, але не пощастило. Контакт «адміністратор» означав, що їй телефонує мати.

– Мамо, де ти ходиш? Швидше йди сюди. Потоп у підвалі, а там гості в душових, – натякала донька, що адміністраторці наразі треба забути про ін’єкції краси й зайнятися прямими обов’язками.

– Ой, Лесько! Шкода, що ти сидиш у цій склянці. Там внизу так весело. Голі дядьки в милі бігають коридором і смаковито матюкаються... Я в спорті тисячу років, але такого розмаїття слів ще зроду не чув. Тримай! Я відпрацював, – весело розповідав старший тренер Дерев’янко, залишаючи ключі на вахті.

Через деякий час з душових повернулася мати. Її вузька спідниця була мокра й брудна.

– Ні, ну це ж треба таке? Як я додому поїду? Люди засміють! – поглядала пані Журбіна на свій не дуже охайний вигляд.

– Мамо, не переживай! Ти завжди чарівна й до того ж у шафці залишилася твоя сукня, з Ілониних іменин. А я пішла, мені терміново треба, – виручила розгублену матір Олеся, а душа в самої була геть не на місці.

Ще з маршрутки вона побачила біля заправки купу людей і погане передчуття, через повернення за телефоном, тепер підтвердилося. Спецавтомобілі розтягнулися вздовж дороги й серце бідолашної калаталося, наче вже було в центрі подій.

– Дядю, Ви тут по колу мотаєтеся. Не знаєте, що там у них? – схвильовано запитала Олеся у водія маршрутки.

– Та кажуть, хлопця молодого зарізали... – спокійно відповів той.

Тепер Олеся відчула адреналін десь біля горла. Дихати геть не було чим. Вона вискочила майже на ходу й почула зі спини:

– Куди ж ти прешся, дурнувата? Головою довбанешся, а мені відповідати!

– ...Олесю! Не ходи туди, – почула раптом голос старшого заправника дівчина й повернулася на голос. Поки він відволік її увагу, на ношах під блискучою плівкою, понесли до фургончика щось важке.

– Тимуре! А що тут сталося? – тривожно запитала вона.

– Біда, Олесю! Руслана твого пов’язали менти. Сказали, що він Цигана замочив, – відповів співробітник станції.

– Кого? – затремтіла бідолашна.

– Та братана свого - Івана!

– Ні! Ви щось плутаєте. Хлопці ж наче рідня з дитинства... – зблідла Олеся й світ захитався перед очима, а потім зник.

– Гей, служиві! Тут людині зле, – вигукнув Тимур до лікарів, що без діла стояли біля швидкої.

Далі Олеся відчула під носиком гидкий аромат аміаку. Вона сиділа на тумбочці в швидкій, а в голові ще паморочилось.

– Що сталося? Скажіть, будь ласка, хто загинув? – перше що запитала вона, коли прийшла до тями, але лікарі наче води в рот понабирали.

– Пішли, посидиш в нашому магазині. Там прохолодно, кондиціонер... – підвів її Тимур і повів у бік заправки.

– Я нічогісінько не розумію. Як це все пояснити? Руслан ближчого друга на світі е мав. Такого просто не може бути! – ридала не криючись Олеся. – А Ви не знаєте: куди Русика повезли?

– Ну, зараз ти його точно не побачиш. Якщо вже взяли, то до підвалу затягнуть, а потім митаритимуть слідаки. Хіба ж мені не знати? Я сам у хазяїна кілька років гостював... Та не рюмсай! Це не допомагає, – по своєму заспокоював її Тимур, розкриваючи майбутнє Руслана.

Олеся попила запропонованої води і втямивши, що тут їй вже нічого шукати, побрела вздовж дороги, в бік дому. До маршрутки сідати не хотіла. Їй необхідно зрозуміти, як її неперевершений Руслан, після стількох років вірної дружби міг підняти руку на Іванка? Що це за марення взагалі?

А сонце схилялося до горизонту й денний вітер майже стих. Олеся йшла повз аптеку та ліків проти її біди там не продавали! Так і допленталася додому, а там на неї напосілась мати:

– Чому це ти така нещасна? З іншою застукала свого коханця?

Олеся в гніві підхопила капця й жбурнула в бік матусі:

– Згинь! Ти наче той шакал, що полюбляє живе доїдати...

– Ого! Мабуть не догодив, – розсміялася Журбіна, а дочка занурилася в подушки й плакала.

Тим часом Руслан Приходько сидів на твердій і холодній лавці, в поліційному відділенні, куди його напередодні привезли в кайданках. Так само як Олеся він нічогісінько не розумів, але намагався аналізувати.

Перед обідом він від’їхав, на мотоциклі, десь хвилин на двадцять. Купив всім піцу, а коли повертався - від заправки рвонула стара іржава Шкода. Він ще подумав, що хлопці відмовилися рятувати той жбан, але в ангарі не було жодної душі.

Тільки Руслан припаркував мотоцикла, як почув стогін з глибини... Він пішов на звук і побачив страшну картину: на підлозі лежав Циган, а в його грудях стирчав ніж. Ясно, що виймати його не можна було, але й залишати також не сила. Руслан спробував підійняти голову товариша та Іванко прохрипів:

– Не треба, Русю! Вже марно допомагати...

– Господи, що сталося? Хто це зробив? Ті, що наразі промчали? І за що? – намагався зрозуміти свої наступні дії Руслан.

– Не знаю, братику, не казали. Та я любитиму тебе і з неба...

І все... Помер.

Тепер добрі очі Отамана наповнилися сльозами. Ні, він не думав про підставу, навіть про Олесю. Іванка було страшенно жаль! Він же життя своє проживав, наче пісню співав. Навіть, коли билися на районі за правду, Циган ніколи першим не нападав.

«Господи! Візьми до себе його світлу душу...» - думав Руслан, обхопивши коліна руками і щось тихо шепотів. Він знав лише одну молитву і вона була для Вані.

Скоро підозрюваного Приходька доставили на перший допит. Молодий слідчий тільки почав стажування, але амбіції й плани щодо кар’єри у нього були великі. Та й грошей на життя у молоді завжди не вистачає. Тому працював лейтенант плідно й аморально.

– Ну що, Юдо? Як спалося на нарах? Друган із потойбіччя не приходив? – перше, що запитав у підозрюваного слідчий.

– Це до тебе, мабуть, звідти часто приходять чи чому ти такий зранку смиканий, начальнику? – спокійно посміхнувся Руслан.

– А будеш викаблучуватися ще статтю додам. Чистуху писатимеш, як кореша вбивав? – дивно розмовляв юрист, при виконанні.

– Друга я не вбивав і ти це прекрасно знаєш. От тільки ніяк не втямлю: кому я на волі аж так насолив? – навіть без юридичної освіти, дивився в корінь проблеми Отаман.

– Ясно, а відбитки на ножі говорять про інше. Тобто зізнання писати не будеш? Самі доведемо, інакше за що нам зарплату накидають? – закрив порожню теку лейтенант. – Черговий! Виведи цю мерзоту. А ти готуйся, зараз поїдемо на місце згадувати, як все було.

Та проїхалися вони даремно. Замість ловити справжніх зловмисників, група шукала те, чого немає. Зате Руслан побував на свіжому повітрі, побачив волю й місце, де до нього ще так недавно прибігала Олеся... Як же йому не вистачало її очей і вірного Кохання?

А вона більше не ходила ні до «Афін», ні до супермаркету. Просто лежала вдома, наче мертва й повторювала в думках кожну мить біля Нього. Заплакані очі дівчини спалахували яскравими вогниками, коли пригадувала як Руслан залицявся ще в школі. Проводжав, дарував ромашки й цілував на свята у щічку. Як ганяли полями на старому мотоциклі та якось, втікаючи від патрульного авто, забралися в болото. Потім домовлялися з дядьком-трактористом, за півлітри, щоб витягнув улюблений транспорт Отамана.

А потім одного разу Він сказав:

– Хочу з тобою однією всього на світі! Ділити душу й тіло, відсьогодні й навіки...

На станцію техобслуговування влаштувався аби не байдикувати до призову. Руслан завжди був працьовитим, зроду не байдикував і допомагав тітці по хазяйству. Міг зварити смачненьку кашу, а вже як готував шашлики - таких робити ніхто не вмів! І ще... Так ніжно й гаряче, як Руслан, навряд чи хто вміє кохати. Хоч їй байдуже до всіх. Лише одному вона належатиме в цьому житті й чекатиме скільки скажуть.

На судове засідання Олеся прийшла з єдиною рідною для Руслана людиною, тіткою Таїсією. Коли читали той довгий і страшенно несправедливий вирок, Вона просто дивилася Йому в очі й промовляла: «Кохатиму тебе довіку й чекатиму не три роки, а все життя на землі». І знала, що Він її чує.

Коли дали слово засудженому, Приходько посміхнувся й сказав, що вирок не визнає й виправдовуватися не буде. Так і зник за дверима та залишив своїй Олесі сльози і біль.

Ну, а мати тим часом ставала все дивнішою. Вона приходила після зміни в «Афінах» частенько під шафе. Та донька питань не ставила, бо й так зрозуміло, що доки молодша сумувала за своїм легінем, старша Журбіна знайшла якусь розвагу. Ясно, що той мужик був п’яницею, а мати забула, що розлучилася з батьком Олесі саме через оковиту. Хоч скоро після того татко й помер.

Якось мати припхалася додому зі своїм знайомим. Дивно, та на п’яницю він був геть не схожий. Навпаки, вихований і пристойно вдягнений. Презентував пляшку гарного ігристого, виголосив тост за прекрасних дам і вимагав аби випили.

Жінки випили й майже відразу їх зморив сон. Мати залишилася спати за столом, а доньку чоловік підхопив на руки й виніс надвір. Там ще двоє невідомих чекали його в авто. Сплячу Олесю поклали на сидіння й повезли в невідомому напрямку. На жаль, щоб її захистити Руслана поруч не було.