Раді Вас бачити!

– Куди це ти намилилася? – суворо запитала Анжела, знімаючи з голови перуку.

– Хліб закінчився і чай також. Я думала збігаю швиденько, – вже на виході з прихистку зупинилася молодша втікачка.

– А ти чого більше хочеш: чаю чи в тюрму? – коротко пояснила їй помилку досвідчена жінка.

– Але ж нас тут ніхто не знає, – здивувалась Олеся.

– У Вроцлаві? Та тут українців більше, ніж самих поляків. І наші фейси в телефоні кожного поліціянта точно є, – стирала перед дзеркалом занадто насичений макіяж Анжела.

– І що ж робити? – розгубилася мала Журбіна.

– Чекати! От визволять твого хлопчину й поїдеш додому, заміж за нього виходити, а я розтану так, наче й не було ніколи. Мені тепер на Батьківщину - зась.

– Що ніколи-ніколи? А як же святкування дня Незалежності та феєрверки над Дніпром? – пригадала Олеся безтурботні шкільні роки і її оченята стали вогкими.

– Нічого. В Лос-Анджелесі, в Мехіко та й в Боготі бувають феєрверки... Буду дивитися на них. Ні, так не стирається, треба вмитися, – знайшла як сховати свою тугу чарівна вбивця й рвонула до ванної кімнати.

А як заспокоїлася й повернулась до кухоньки, рішуче сказала:

– Немає чаю, будемо пити каву. Нам, маленька, прощатися скоро. Тобі додому збиратися час, а мені поліція ось-ось на хвіст сяде. Я тут з інтернет-кафе деякі папери відправила, твоєму Руслану повинні допомогти. Сподіваюся ризик був того вартий, Семену вони необхідні.

– Якому Семену? – не зрозуміла Олеся.

– Неперевершеному! Якби не він, один хороший чоловік уже давно б на світі не жив. А так сидить, керує зоною й невинним хлопцям допомагає. І твій під його крило потрапив. Тепер будете жити довго й щасливо.

– Зажди, я нічогісінько не втямлю. Як ти звідси все знаєш про тих, хто залишився вдома та ще й у тюрмі? – насупила брівки дівчина.

– А ти поживи з моє серед тварюк, не дай Боже, звісно! Тепер слухай мене уважно. Сьогодні ще переночуємо тут, а завтра розпрощаємося. Ось дивися на карті. Підеш цією вулицею прямо, потім повернеш в бік амбасади й скажеш охороні, що тебе викрали. Ти втекла і просиш притулку. Там почнуть ставити питання, але як правильно відповідати - я навчу. Головне аби посадили в київський потяг, бажано з охороною чи в дипломатичний вагон. Ну, це вже як пощастить. Розумієш, пекельний маніяк здох, а накази скасувати не встиг. І взагалі вони люблять кінці рубати. А ти - «кінець» ласий. Можеш багато розповісти. Хоча довічний термін Ярославському вже не світить, бо він його має. Та не трясись, якось доїдеш. Ось, жуй бери! – вправно складала сендвічі Анжела.

Тим часом адвокат Семен Рубінський, отримавши від Анжели необхідну інформацію й документи, працював майже цілодобово. У своїй справі цей чоловік нагадував голодного вовка, що настирливо й хитро прямує по сліду своєї здобичі. А в даному випадку талановитий юрист виконував завдання Одіссея й готувався вщент розбити обвинувачення, сфабриковані проти невинно засудженого Руслана Приходька.

Тепер на Руслана чекали нові слідчі дії й допити, звісно під протокол та лише в присутності Рубінського. І хоч сам Отаман поки не дуже вірив у торжество справедливості та допомогу Одіссея цінував і мовчки виконував вказівки правничої системи. Що справа зрушила з місця засуджений зрозумів, коли призначили день повторного слухання.

Той день був холодний, але яскравий. Зима насипала багато снігу. Олеся йшла з посмішкою на вустах, бо зранку вже поспілкувалася телефоном зі своїм Русланом і тепер залишалося тільки молитися, аби в суді все склалося добре. На засідання їй звісно не потрапити, але вірити й чекати вона звикла.

Коли втікачка Журбіна зробила все, як її навчила рятівниця Анжела, то до Києва повернулася без пригод. Ось тільки додому вона не пішла, а з торбинкою повною обновок, постала на порозі п’ятиповерхівки тітки Таїсії. А та страшенно зраділа й прийняла її, як рідну.

Чому Олеся не повернулася додому? А тому, що ще в потязі вона так яскраво поговорила з рідною матір’ю, що бачити її не могла. Тому дві найрідніші Русланові жінки чекали на результат слухання, з завмираючим серцем вдома.

І коли обвинувачення констатувало, що нових доказів у справі немає, слово взяв радник юстиції Семен Рубінський. Цього пана уважно слухали на будь-якому засіданні, бо кожне слово адвоката було підкріплене фактами й документами. Його промови били в ціль, наче безвідмовна зброя. Ось і тепер суддя вислухав оправдальну промову без заперечень і оголосив про зняття звинувачень та звільнення Руслана Приходька прямо в залі суду.

Вже в авто, коли Рубінський віз клієнта в бік дому, він відзвітував роботодавцю й передав слухавку Русланові.

– Вітаю, Одіссею! Дякую тобі за мою волю й повернення до звичайного життя, але маю одне запитання. Батька у мене рано забрав Господь. Дозволиш, заради шани, тебе називати батьком? – урочисто вимовив окрилений Отаман.

– Я радий, хлопче, що ми перемогли. Власне в Семенові я й не сумнівався. А щодо батька? Не гоже так робити, нехай твій тато покоїться з миром. Мені ж достатньо, що ти на волі. А мене клич Павлом Петровичем та будь обачнішим на майбутнє. Хто знає, скільки мені залишилося рятувати вас таких. Бережи свою Олесю й будьте щасливі! – наче прощався законник Одіссей.

– Що ж, благословенним будь, Павле Петровичу! Тоді я присягну, в присутності шанованого адвоката, що первістка свого назву Павлом, а якщо народиться дівчинка - Павлінкою. На твою честь, пане.

У трубці зашаруділо щось...

– Даруй, клятий апарат звалився, – почув Руслан і зрозумів, що дід від хвилювання впустив телефон або заслаб ненароком та все-таки доповнив: – Дякую, Отамане! Ти правильний чоловік, хоча й зовсім молодий. Захочеш бачити, ласкаво прошу!

Блискавична посмішка промайнула чолом Руслана:

– Туди я більше ніколи б заходити не хотів, але до тебе з Олесею точно заїдемо. Наразі здоровий будь, Павле Петровичу-Одіссей. Хай береже тебе Господь!

Подякувавши ще раз адвокату, Руслан піднявся до тітки на третій поверх. Вона відкрила й лише зойкнула, як Олеся кинулася йому на груди та залилася щасливими сльозами й тулилася, наче востаннє у житті.

Руслан обійняв її всю й від болю та радощів прикрив очі. А тітка пригорнулася до них і розуміла, що зайва при цій зустрічі. Вона взялася за сумку й промовила:

– Все, діточки! Мені пора на роботу. Ви тут господарюйте без мене. Русику, я неймовірно рада... Та що це з тими сльозами - лізуть і лізуть!

Двері замкнулися самі, а Руслан з Олесею так і стояли в коридорі, наче боялися прокинутись. Вони ще й досі не могли повірити, що все закінчилося. Що вони разом, живі й немає вже ні тюрми, ні паскудного діда, котрий намагався знищити їх заради свого збоченого задоволення.

До речі ніякої зміни в супермаркеті у тітки Таїсії сьогодні не було. Просто вона домовилася заночувати у подруги, щоб не заважати розділити дітям найщасливіші миті. Хіба ж вона не жінка?

Руслан довго вдихав аромат коханої голівки, а потім прийшов до тями й прошепотів:

– Ну, здрастуй, щастя-горечко моє єдине! Я читав твої думки, коли мене звинуватили на суді. Кожне словечко чув та бачив, як тобі було боляче відриватися від мене, тільки зробити нічого не міг...

– Русику, ти поруч! Боже мій, знову твоє щире серденько шепоче мені найсолодші слова. Прошу тебе: не випускай мене з рук більше ніколи, бо без тебе я жити не зможу. Як тільки віддаляєшся - чую нестерпний біль! – між сльозами промовляла Олеся.

– Не випущу! Будеш моєю, як обіцяла, довіку. Але я також пообіцяв тому могутньому дядькові одну річ. Підтримаєш мене? – пестив долонями її мокре личко Отаман і не міг надивитися.

– Що ми повинні зробити? Все, що скажеш. Тільки нікуди не йди... – не звертала уваги на сльози дівчина.

– Ні, розлучатися не потрібно. Навпаки, цю справу будемо робити разом. Він не вимагав, я сам так хочу. Коли у нас народиться хлопчик - ми назвемо його іменем і дівчинку також. На це ти згодна, моя тендітна і сильна половинко?

– Так. А як кличуть нашого рятівника?

– Павлом, – підхопив її на руки Руслан, бо коли вже зайшла мова про нащадків, більше терпіти не міг.

– Не бачу жодного сенсу й на хвилинку відкладати виконання твоєї обіцянки. У нас взагалі дуже багато справ. Ми й Іванка повинні повернути в родину, щоб завжди з нами був, – солодко посміхнулась Олеся.

– Яка ж ти в мене неймовірна. Кохати тебе - найбільше щастя на землі! – обережно схилився над дівчиною Руслан і вони започаткували першу сторінку свого спільного, насиченого простими людськими радощами, життя.