Раді Вас бачити!

– Русланчику, а що ти хочеш собі на день народження? – запитала Олеся, коли до днюхи Отамана залишалися лічені дні.

– Тебе! Нікого й нічого мені більше не потрібно, – закружляв її над собою Руслан.

– Але ж хлопці прийдуть? – згадала, що необхідно зібрати щедрий стіл для друзів Олеся.

– Та ще й з дівчатами! – розсміявся Отаман.

– А де ми наберемо стільки їжі? – розхвилювалася господарочка.

– Я вже замовив у експрес-доставці. А за випивкою заїдемо до тітки в магазин, – ніколи й нічого не забував зробити Руслан.

Заїхати він збирався на старому мотоциклі. Отаман слідкував за своїм залізним коником дуже якісно. А ще вони з Олесею частенько ганяли на ньому вітер околицями столиці. Дівчина не боялася швидкості, бо чіплялася за міцний стан свого керманича і могла їхати так куди завгодно.

До речі, тітка Руслана була на сьогодні його єдиною ріднею. Звісно у маленького хлопчика колись були батьки. Та одного разу їх хата загорілась. Він гостював тоді у тітки Таїсії. А пара Приходьків пішла на небо так більше й не побачивши п’ятирічного сина. З тої пори Руслан жив під опікою маминої сестри. Він страшенно любив її пироги, рубав дрова біля хати, лазив по деревах саду, отримував трійки з усіх предметів у школі, а ще безмежно кохав красиву дівчинку Олесю й не бажав для себе кращої долі.

– Ні, тьотю Тасю, цього я не візьму. Нехай багатії купують, – відставив Руслан з коробки дорогущий джин і коньяки.

– Бери, кому сказала! То дівчата, скинулися тобі на свято. Оцю всю коробку забирай, – скомандувала Таїсія.

У тітчиній хрущівці для святкування було мало місця й тому Олеся молила Бога й метеорологів, щоб обійшлося без дощу. Тоді пікнік на озері вийде на славу. Господь її щирі мрії почув і подарував яскравий день та теплий вечір.

На свято до Отамана зібралося з пів випускного класу. Адже коли людина щира й завзята, то не треба пишних столів в ресторанах, з іноземними назвами. Достатньо високого неба, густої трави й купи сердечних друзів.

Руслан терпляче слухав тости, поблажливо всміхався та зрідка смикав непокірний чуб, а ще блаженно притискав за плече ту, що довіку прийматиме його гостей. Лише коли хтось хмільний вигукнув: «Гірко!» Отаман його зупинив:

– Е ні, брате! Це залишимо до весілля. Цигане, краще заспівай нашу улюблену!

Іванко взяв свою гітару, погуляв пальцями по струнах і дуже вправно заговорив словами пісні славетного гурту «Антитіла», що стала саундтреком до серіалу «Одинак». Хлопці підспівували й мелодія здіймалася кудись до зірок, що висипали на небі.

Свято вдалося й парочки розбрелися по кущах, а Руслан з Олесею прибралися трохи й почали нарізати торт. Коли дівчина розставляла тарілочки з десертом, вона запитала:

– Русику, ти чого так на мене дивишся?

– Тому, що я кохаю тебе більше за життя. А ще ти неймовірно красива... – тільки й сказав Руслан та не договорив, бо й досі чув оте «Гірко». Як би він хотів, щоб це були їх заручини або весілля!

– І я кохаю тебе! Ти не сумуй, Отамане, це просто день такий, – подарувала йому лагідний погляд Олеся.

Пізніше були танці на піску, а ще запливи на швидкість. Урочистість закінчилася десь опівночі й парочки пішли по домівках, тихо та мирно. Інакше й бути не могло, бо серед друзів Руслана п’яниці чи бешкетники зроду не водилися.

– Русю, я зморилася, – зітхнула дівчина, коли вони поскладали все в мішки й завантажили до мотоцикла.

– Вже їдемо. Тільки, прошу тебе, не покидай мене сьогодні до ранку, – притримав її за руку Руслан.

Олеся кинулася йому на груди й прошепотіла:

– Я б не кидала тебе ніколи. А мати пиляє: навіщо Він тобі? Знаєш, коли Назар заволав оте «гірко», я ледве не заплакала. Чому нам поки не можна бути разом?

– Мовчи. Просто поїхали, – насупив брови Отаман.

– Куди? Бездомні ми з тобою, милий! – надулася дівчина, а потім покірно притулилася до Його спини й просто притримувала мішки.

Ось вони довезли сміття до найближчих баків, скинули туди й тепер Руслан загадково посміхнувся та показав своїй красуні ключі:

– Циган сьогодні ночує у Даринки. А ми поїдемо до нього...

– Чому ж ти відразу не сказав, вреднючий? – загорілися щастям очі дівчини.

– Хотів зробити сюрприз! А ще думав, що ти будеш проти.

– Так, я не в захваті від чужої оселі, але з тобою мені милі будь-які кущі. Русику, а в нього вдома точно нікого? – обережно перепитала.

– Чому ж? Бабуся й батьки... Олесенько, ну не будь наївною. Якщо Циган щось робить, то завжди впевнений у собі. Його старі всі на дачі й ми можемо прожити цю ніч в обіймах, – зірвався з місця Отаман та помчав містом. У нього до ранку було заплановано стільки справ, що не можна було гаяти й хвилинки.

Вони розпрощалися, як сонце вставало з-за хмар. Олеся вчора випросила у неба гарний день, а сьогодні воно обіцяло грозу.

– Ну, як погуляли? Бачу, ніч була продуктивною. Під очима такі синці, наче й не лягала. Хоча ні. Думаю, що лягала безупинно, – такими словами Журбіна зустріла вдома доньку.

– Мамо, яке тобі діло? Ми з Русланом дорослі люди. Захочемо побратися, скажемо тобі. Або не скажемо? – не витримала дорікань дійсно зморена дівчина.

– Навіть так? А як же навчання і його служба? Ти нормальна взагалі? Доконати мене вирішила? – від подібних зізнань скипіла мати. – Чи ти вже вагітна?

– О, Боже, мамо! Сама сходи до лікаря, може порадить щось надійне. Бо геть з котушок їдеш. Ти ж не була такою до «Афін». Все, я спати! – кивнула Олесі й зникла.

Десь о десятій її розбудив дзвінок Руслана:

– Виспалась, сонечко моє?

– Привіт, коханий! Так, а ти вже на роботі? – солодко потягнулася в постелі дівчина.

– Звісно. Тільки щось на пиво тягне. Але до вечора я ні-ні. Спочатку підемо погуляти... – натякав Руслан на новий чарівний вечір.

– Гаразд. Чекатиму, мій хороший!

Сьогодні в Олесі не було жодного бажання пхатися до матері на роботу. Але ж вона обіцяла допомагати і своє слово тримала завжди. Вже вийшла з будинку й зрозуміла, що залишила вдома телефон. Вертатися не любила, але без зв’язку неможливо! І як тільки сіла до маршрутки, відразу з’явився виклик мамці.

– Ти де? Ще спиш? – почула невдоволений голос та зрозуміла, що настрій у матері не покращився.

– Ні, їду до «Афін», – зітхнула дочка.

– Сюди не треба. Заїдь в одне місце, я тобі адресу скинула. Це салон штор. Назнімаєш, що сподобається, а я потім покажу Земляничній. Не знаю навіщо, та вона хоче поміняти в адмінкорпусі всі ганчірки. Як на мене, просто б пластикові фіранки повісила і все. Хто з наших відвідувачів звертає увагу на таке? – бурмотіла з трубки адміністраторка Журбіна.

– Добре, вже поїхала, – зітхнула Олеся.

В салоні на Антоновича висіли сотні різнопланових тканин. Олеся все зробила, як мати попросила й хотіла вже йти, як хтось нахабно вчепився в її руку:

– Вітаю, крихітко, в моїй царині!

Олеся здригнулася, бо вже чула той гидкий голос. І вона не помилилася, адже скрипучий бас вперше прозвучав для неї в ресторані «Афін», коли Тарас Земляничний познайомив з меценатом...

– Добридень, пане Ярославський! Салон у Вас розкішний, – сказала перше, що прийшло до голови.

А дід схилився до її руки й гидко приліпився холодним ротом. Потім ще наблизився своїм незграбним станом і сказав:

– Дякую, чарівна дитинко! Я оце пообідати збирався. Складеш мені компанію?

– Я б з радістю, але до мами поспішаю, – намагалася триматись нормально дівчина, бо він ще й досі не відпускав її руки.

– Та мама нас пробачить. Я зараз наберу її, – палали хіттю жахливі очі Ярославського.

– Перепрошую, дуже треба бігти! – висмикнула долоньку перелякана Олеся й опам’яталася лише в метро. Вагони мчали її у бік домівки, але перед очима бідолашної ще стояв моторошний дід.