Раді Вас бачити!

Цього вечора Бертран нікого не піймав. Він довго блукав Доклендом, проте все здавалося звичайним. В голові сильно паморочилось, тому він повернувся додому. Маленька, брудна і майже непридатна для життя квартира зустріла його жовтуватим світлом і приємним запахом їжі. Невже це його сусід, Джон, розжився чимось на вечерю? Джон взагалі зрідка з’являвся вдома через велику зайнятість у Скотленд-Ярді і ще більшу зайнятість в лікарні. 

— Щасливий випадок застати тебе вдома! — голос Бертрана аж лоснився радістю. Це, певно, перша ніч за два тижні, коли він не буде самотньо мерзнути у квартирі.

— Прихопи з собою мітлу, коли йтимеш на кухню. — почувся з-за шафи м’який голос, а потім і гуркіт падаючих пляшок. — Бертране, що за хлів ти тут розвів? Замість відпочинку я тепер змушений це прибирати.

Той аж винувато застиг з мітлою. Неприємно, коли тебе вичитують, але Джон був правий, квартира справді скоріше нагадувала хлів. Скрізь валялися газети, недопалки, пляшки, брудний посуд. Бертран і справді не дуже переймався цим, але Джону була важлива чистота. Він завжди гидував повертатися в їхню квартиру саме тому, що, поки він був на чергуваннях, Бертран примудрявся зробити з неї смітник.

— Пробач, я…

 З-за дверей показався не надто високий, пухленький чоловік з привітним обличчям.

— Ти що?.. — усмішка стала трошки ширшою. — Ні, не відповідай, я сам вгадаю. — Джон легенько постукував пальцем по губах. — Ти знову багато думав. Як там твоє навчання? 

Бертран посилено вивчав брудну засмальцовану підлогу. Він уже декілька місяців не з’являвся в університеті. Тож довелося пробурчати собі під носа:

— Нормально. Я піду за водою, щоб вимити підлогу.

І простягнув мітлу Джону.

— Кинь це, вже пізно. — Джон подивився на годинник. — Вже майже північ. Зараз трошки зметем сміття на кухні, щоб поїсти по-людськи. З підлогою розберемось завтра, я якраз вихідний. Ти ж теж, здається?

— Так, — пригнічено відповів Бертран. — Я завтра ж все вимию з милом. І розгребу всі завали, які створив.

— Бертране… Не варто так перейматися, я допоможу. Все гаразд. — почав Джон, легенько похлопавши друга по плечу. — Я приготував вечерю, ходім приберемся і смачно поїмо.

Кухня виглядала значно краще за холл. Схоже, Джон, аби приготувати вечерю, уже виніс більшість сміття. Здебільшого треба було підмести підлогу та вимити стіл, що вони і зробили. Джон швидко впорався зі своєю частиною і вже накривав на стіл, доки Бертран возився з мітлою.

— До речі, я заплатив і твою частину за квартиру. — вкрадливо почав Джон, намагаючись якнайменше зачепити його, проте не втримався від шпильки. — Було б прикро втратити такого сусіда. Може наступний буде гіршим за тебе.

— Не думаю, що існують гірші, — хмикнув Бертран, — хіба такі, як ти. Я... Той… Дякую…

— Пусте. Сідай їсти, бо ти, схоже, сьогодні не їв.

Бертран хотів віджартуватися, проте шлунок зрадницьки скрутило. Тож він плюхнувся за стіл. Джон мав би бути не лікарем, а кухарем, настільки смачною виглядала їжа.

— Я знаю, що це не моя справа, проте так більше продовжуватися не може. — Бертран шумно видихнув, проте Джон зупинятися не збирався. — Ти мусиш знайти собі пристойну роботу. Бо я не можу весь час за тобою наглядати. Тож, якщо ти і цього разу відмовишся, — зазвичай м’який голос став крижаним, — Я напишу твоїм батькам!

Батько Бертрана геть не схвалював його способу життя. А якщо він дізнається про те, що той місяцями не буває в університеті, то взагалі забере його з Лондона і зачинить десь у котеджі в шотландських горах. Що ж, Джон вмів вибивати ґрунт з-під ніг. Бертран порожнім поглядом дивився на страви на маленькому столі. Чи варто було б повернутися до Шотландії і забути про свого візаві? Чи він хотів лишитися тут? Але чи це було бажання варте того, щоб стати констеблем у Скотленд-Ярді? Знадобилось більше хвилини, щоб вирішити.

 — Гаразд, але чи можу я бути помічником коронера?

— Гм… — Джон подивився на Бертрана зі складним виразом обличчя, накладаючи йому пиріг з нирками. — Я не думаю, що зможу про це домовитися. Зрештою, ти не маєш медичної освіти. 

Бертран колупав свій шматок пирога. Що ж, це не буде такою вже проблемою. Це частина його обов’язків.

— Я сходжу післязавтра. — сказав він з набитим ротом. — Цікавий смак. Нові спеції?

Джон лише усміхнувся:

— Так, дуже особливі. Спробуй ще паштету!

Решта вечері пройшла доволі легко. Джон, домігшись свого і заманивши Бертрана на «пристойну» роботу, більше говорив про свою медичну практику і роботу патологоанатома. Так Бертран дізнався, що деякі з жертв Джека, яких він ховав власноруч, були знайдені. Проте Скотленд-Ярду не вистачило клепки, щоб зрозуміти, що це справа рук однієї людини. 

 Зрештою, за два дні Бертран Тін став констеблем і отримав синю форму. Через два місяці він, використовуючи свої знання про жителів Вайтчепела, потрапив на очі серу Воррену і увійшов до кримінального відділу. Джон пишався ним безмірно і навіть завжди ночував вдома.

***

Весна і початок літа пролетіли майже непомітно. Елізабет, яка допомагала місс Хілл з найцікавішою частиною світського сезону, ледь помічала, коли закінчувався один день і починався інший. Зараз, в серпні, коли майже всі роз’їхалися в Бат, у заміські маєтки чи закордон, Елізабет нарешті могла перепочити. Літо в Лондоні не найприємніший час: спекотно, від Темзи жахливо несе і майже нічого робити. Проте Ліз любила саме цей період, бо можна було майже увесь час пропадати з Мері у парках. І влаштовувати там пікніки. Втім, вони також ходили у музеї чи до кафе. Інколи вони тинялися спорожнілою Белгравією, уявляючи, як стануть господинями в поважному домі. Порожні мрії, проте такі приємні.

Саме під час одного з пікніків вони познайомились з молодим високим констеблем. Елізабет не запам’ятала його ім’я, проте була рада, коли він зрідка приєднувався до них вдень. Він розказував чудові історії, які ніколи не дозволяли слухати батьки: про вбивства, грабунок і те, як ловлять злочинців.

Проте вечори були нудними.

Елізабет уже вкотре позіхнула, чекаючи на Мері в підворітті біля її будинку. Звісно, було б набагато зручніше сидіти на ганку, але ризик того, що батьки подруги можуть застати її саму, змушував її тулитися щільніше до стіни будинку щоразу, коли чувся цокіт підборів або скрип дверей. Нехай вона зникне разом зі своїм залицяльником, настільки таємничим, що ніхто з їхніх знайомих ніколи його не бачив. Перші кілька тижнів Ліззі, як і решта, думала, що Мері бреше, щоб раніше піти від них або взагалі не приходити на зустрічі. Але коли подруга вперше попросила допомогти їй приховати нічні побачення, Елізабет переконалася в правдивості її слів. Звісно, підглядати було верхом аморальності й непристойності, але вона не могла втриматися. 

Безумовно, цей чоловік був гарний, хоча обличчя їй так і не вдалося розгледіти. Не надто високий зріст не псував його, навпаки, надаючи його тілу певної атлетичності. А те, з яким запалом він цілував Мері, взагалі змушувало Ліз сором’язливо відвертатися, хай і ненадовго. Цього разу вона так захопилася спробами почути, що ж він шепоче їй між поцілунками, що навіть вийшла під світло ліхтаря. Лише на мить, але, схоже, цього вистачило, щоб Артур, або Арчі — Ліззі так і не змогла запам’ятати його імені — помітив її. Або їй здалося, що він помітив. Від страху вона не могла точно сказати, чи блиснуло його око, яке уважно дивилося на неї, чи це був просто відблиск сережки. Елізабет подобалося думати, що це була сережка, адже в будь-якому разі вона не завадила закоханим, які ще добру чверть години обмінювалися ласками.

Хоча Ліз не розуміла такого відкритого прояву почуттів, навчена завжди тримати себе в руках, вона ніколи не поспішала томним шепотом у вітальнях переказувати подробиці побаченого, смакуючи, як руйнується чужа репутація. Втім, не було в ній і великодушності, щоб заступатися за тих, хто виявляв більше сміливості, ніж вона. Якщо дівчині не вистачало розуму чи передбачливості, щоб її нестриманість не стала предметом обговорень, то й співчувати їй не варто.

Зрештою, парочка розпрощалася і Елізабет змогла не тільки вийти на світло, а і виговоритись.

— Клянуся, Мері, одного дня ти знайдеш тут моє заклякле тіло, і тобі буде дуже соромно! — просичала Елізабет. — До того ж мені зовсім не подобається проводити час біля сміттєвої купи. 

— То посиділа б на ґанку, там і пахне приємніше. — Мері піднесла пальця до припухлих губ, усміхаючись. — О, Ліззі, Артур він такий… У нього немає недоліків…

— Я думаю, що є, — різко обірвала Елізабет, — і багато. І, дякую, сидіти на ґанку я не буду. Втім, як і покривати вас. Мені обридло, є багато кращих способів проводити час. Добраніч.

Елізабет розвернулася, щоб піти собі геть. Недоліків він не має! Як же, такий непристойний, такий до огидного сміливий. Так поводиться з дівчиною з хорошої родини! І Мері ще. Дурне дитя, хіба вона не розуміє яким скандалом вийде така їх поведінка? Від таких думок аж почали тремтіти руки, а туфлі на невеличких підборах гучно стукали об бруківку.

— Стій!... Стій же ти!.. — задихаючись на бігу, кричала Мері. — Ліз, я не можу так швидко бігати, пожалій мене хоч трохи.

Елізабет закотила очі, але зупинилась. Біляве пасмо волосся випало з зачіски і тепер трохи заважало. 

 — Судячи з ваших попередніх вправ і не скажеш, що у тебе слабкі легені. — куточок її губ презирливо поповз вгору.

Мері, яка стояла, спершись на коліна, аж сіпнулась. Який болючий удар.

— А ти заздриш, що у тебе таких почуттів ніколи не буде, бо ти холодна, як той камінь? — і без того червоні щоки запашіли ще сильніше.

— Так, завжди мріяла щоб мене пожирали, наче восьминіг. Яке ж це кохання? Більше схоже на жахіття!

Мері приснула зі сміху. Невже це саме так і виглядало? 

— Ходімо, я розкажу тобі жахастики погірше. — Мері вчепилася у рукав сукні Елізабет. — Ти не повіриш по яких місцях він мене водить…

— Якщо я пообіцяю з тобою піти, ти припиниш говорити про нього? — Ліз з силою намагалася розтиснути пальці подруги. — Бо мене нудить уже від кількості цього чоловіка в моєму житті.

Явно домогшись свого, Мері трохи закусила нижню губу і активно закивала: — Клянуся, більше ніякого Артура. Альфред тобі щось писав?

***

З моменту, як Екберт і Йозеф поїхали до Ірландії, щоб навести там лад, пройшло вже три місяці. Листи здавалися обнадійливими. Йозеф, якому, схоже, не вистачало повітря у Лондоні, в Дубліні розквіт. Він більше не влаштовував сцен, не витрачав гроші дарма та ще й налякав феніїв своєю прискіпливістю. Шульцу просто було нічого там робити, тому Філітіарн відкликав його назад додому. 

Справи у лондонській частині також йшли добре. Проте щодня він, підпираючи обличчя рукою, ледь стримувався від позіхання, а потім давав чергові розпорядження. Пабу він уникав. Цілий місяць він, відкриваючи заклад, починав чути задушливий бридкий запах лаванди, який переслідував його аж до ранку. Тому Філ просто перестав приходити туди. Правду кажуть, що лаванда здатна пробуджувати спогади. А ті спогади були ні до чого. 

З тією Мері все було не краще. Кожна зустріч як окремі тортури. З часом вона ставала все більш нав’язливою і все частіше намагалася говорити про майбутнє. Яке там майбутнє? Він би вже втік від неї, аби не звичка доводити все до кінця. Проте все змінилося одного вечора. «

Цю дівчину він помічав уже неодноразово, однак, ніколи не загострював уваги. Здається, подруга Мері, яка покривала її. Типова дівчина з «хорошої» родини. Не надто багата, не надто витончена. Ні-я-ка.

Сьогодні він надто захопився поцілунками з Мері, в сподіванні заглушити її розмови. Від парфумів з англійською трояндою нудило. Навіть лаванда була краща. Перше, що привернуло його увагу — рівно два удари підборів і ледь чутний видих. Він ледь повернув голову і побачив очі. О, які це були очі. Величезні, з легким викликом, схованим за показним соромом. «Хочеш подивитися?» — подумки відповів на погляд Філітіарн. — «Дивись». І почав плавно цілувати Мері все нижче. Він чітко почув «гидота», перш ніж та білявка сховалась у темряву. А вечір тільки переставав бути нудним. 

 Прововтузившись тричі довше, ніж було необхідно, з поцілунками, він нарешті відпустив Мері і побажав гарної ночі. Та, як тільки він відійшов, почувся дзвінкий голос:

— Клянуся, Мері, одного дня ти знайдеш тут моє заклякле тіло, і тобі буде дуже соромно! 

Філ зупинився, прислуховуючись. Така сувора. А з виду і не скажеш. Три удари серця він роздумував, чи не повернутися, щоб піддражнити ту дівчину. Але, тихо розсміявшись, зник у темряві. У нього ще багато справ.

***

— Пане, до вас містер Шульц. 

Рука з паперами лише на мить зупинилась.

— Це терміново?

— Він привіз Колума і чекає розпоряджень.

Лакей поклонився Філу, який уже вилітав з кімнати. Нарешті цей негідник отримає своє. Він може скільки завгодно зневажати самого Філа, красти надлишки, пліткувати і мріяти відділити свій гурток від материнського. Але шкода справі супротиву карається лише одним способом. 

— Чого застиг? Ходімо. — Фіцпатрик різко потягнув на себе Екберта, о тупцював за дверима. — Розкажи мені все, що я мушу знати.

Почувши це «мушу» Екберт зрозумів, що від нього не просять звіту.

— Він чудово, завів друзів. Активно працює над підривом парламенту.

Філ зупинився і скосив погляд на свого консільєрі.

— Він що?

— А що такого? Йозеф же пообіцяв вам корону. — Екберт лише знизав плечима. — Як він пояснив: найкоротший шлях до цього — фізично знищити всіх цих оранжистів.

Обличчя Філітіарна стало неймовірним. За секунду Екберт побачив на ньому подив, злість, захват і навіть легке примирення. Але потім воно стало нечитаємим.

— Ірландія пішла тобі на користь. Ти навіть навчився жартувати. — хмикнув Філ. — Колум уже зізнавався в чомусь?

— З ним трохи поговорив Йозеф ще в Ірландії, але нічого не дізнався.

— Що ж, цікаво якої він заспіває татусю…

***

\їУ доках жахливо смерділо. Приблизно тому Фіцпатрик намагався сюди не навідуватися. Він якраз оглядав Колума, що висів прямо на балці. Колись повнуватий і з червоним обличчям, тепер він висох. Курчаве рудувате волосся злиплось і неохайно стирчало.

Простий жест рукою і на Колума вилили відро води. Очі повільно розплющились і він побачив перед собою людину, яку б волів ніколи не бачити. Філ сидів у кріслі, яке геть не відповідало занедбаному Іст-Енду, і попивав чай. А потім їх погляди зустрілись.

— Чув до мене завітали родичі, — широка усмішка розповзлася на його обличчі. — Екберте, подай гостю чаю.

Ще один помах рукою десь з темряви і на Колума обрушилися удари. Стало важко дихати. Проте людина в кріслі продовжувала посміхатися. Поступово у затуманений болем розум проникала думка: «Це не може бути Філітіарн Фіцпатрик.» Він просто не може бути тим чоловіком. Він бачив його в живу ще коли йому, Колуму, було 5. Через стільки років цей чоловік просто не міг виглядати молодшим за нього. Проте він був таким самим, як і тоді. Ні, це точно щось не так з зором. Колум примружився, покрутив головою, сплюнув кров і почав викриття:

 — Я не родич тобі, безрідній собаці. Називаєш себе Фіцпатриком? Ха! — як же сильно боліла щелепа при спробі посміхнутися. Тож він знову сплюнув кров. — Філітіарну Фіцпатрику зараз має бути щонайменше сімдесят!

Філ лише хмикнув.

— Вийдіть усі, це сімейна справа. — почувся десь збоку голос Екберта.

І приміщення швидко спорожніло. Їх залишилося троє: Філітіарн на своєму кріслі, Колум на балці і Екберт, який нарешті вийшов з тіні, щоб зайняти своє місце по праву руку від батька.

— Любий племіннику, ти справді дуже умовно можеш вважатися моїм родичем, — Філ зробив останній ковток і поставив чашку на невеличкий столик. — Проте я ціную всіх нащадків мого клану. — він граційно підвівся і підійшов до столу з інструментами. — Навіть таких бездарних, як ти. Бачиш, Колуме, я почав керувати нашою родиною дуже давно. — Філ грався ножем. — Так давно, що уже і не пам’ятаю…

— Ти ж брешеш! Тобі ж ледь тридцять, якщо не менше!

Філ застиг, ніби рахуючи скільки йому.

— Так, приблизно так. — він кружляв навколо Колума. — Проте чи думав ти, що у світі існують ті, хто може не змінюватися століттями?

— Нісенітниці!

Удар, важкий як молот, обрушився прямо у скроню.

— Не перебивай старших! — Філ на секунду закрив очі. — Так от, як голова клану, я прирік тебе до страти. — Колум хотів ще щось сказати, але сильна рука стисла його щелепи, ламаючи зуби. — Ти спочатку дослухаєш. — Філ відпустив обличчя Колума, продовжуючи. — Мало того, що ти підставив свій клан, наразивши на небезпеку не тільки мене, а й інших його членів. Так ти ще й навів лягавих на частину складів, через що постраждали члени братства. — тепер ніж впирався прямо у грудну клітину Колума. — Я міг би пробачити тобі нашу сім’ю, але як мені пробачити тобі інших?

— Навіть якщо б ти і був таким, як ти кажеш, — ледь бурмотів Колум, — коли ти востаннє був в Ірландії? Твої методи застаріли і не працюють! 

Важкий удар покосив його.

— Мої методи, — Філ важко дихав, — дозволили цій боротьбі взагалі відбуватися. 

Проте Колум був правий: його методи уже не були такими ефективними. А сильніше розпалювати полум’я він боявся. Що, як цього разу їх знищать остаточно? Ніж з силою встромився у долоню Колума. І він закричав.

— Тож як мені пробачити тобі те, що ти зробив з твоїми побратимами? — Філ прокручував ніж у рані.

— Мені не потрібне твоє прощення. Кожен з нас заплатить за свої гріхи на суді божому. 

— Дуже добре. 

Кинувши ніж, він вийшов з приміщення. Екберт йшов слідом.

— Переведіть його до лазарету, підлатайте. Я поговорю з ним пізніше. І ще, відправ Мері квіти з карткою, щоб наступного разу вона взяла з собою компаньйонку. 

— Це все?

— І знайдіть мені того, хто передавав інформацію з Ірландії, у наших рядах крот.

***

Щось гучно впало і почувся плач немовля. Стоп. Звідки тут немовля? Її донька вже доросла. Лаура широко розплющила очі. На підлозі лежав закривавлений Абрахам, а дитина голосно кричала, ймовірно злякавшись. Шия затекла і рухи були не такими швидкими. Оглянувши тіло Абрахама, вона швидко знайшла його покоївку і змусила її знайти екіпаж. 

Доктор Браун, як завжди, довго не відчиняв. Цього стариганя давно пора було відправити на пенсію, проте керівництво Ордену було категорично проти. Нарешті двері відчинилися.

— Леді, Гемптон-Льюїс? Щось сталося?

— Швидше, містер Ван Гельсінг в екіпажі. У нього сильне забиття. Можливо зламані ребра. 

— Ч-чому ви у вечірній сукні?

Лаура на мить заціпеніла, дивлячись на нього наче на дурня. Яка різниця у чому вона? Там помирає їх головний мисливець! Його що, зараз хвилюють плітки? 

— Мала справу до нього після зустрічі в опері з містером Ласком. — цей тон не залишав місця для розпитувань або вигадувань. — Як бачите, я нагодилась вчасно.

Доктор Браун вирішив прикусити язика, що зараз вже чверть на третю ночі. Зрештою, це не його справа.

В Абрахама дійсно виявились зламаними три ребра, його внутрішні органи теж були сильно відбиті, і саме тому на Лауру поклали всі його обов’язки в Ордені. Тепер вона тонула у нескінченних паперах стосовно всього: мисливців, Ван Гельсінга, рахунків, замовлень, карток. І ще більше страждала від інтенсивності весняної частини сезону. Майже щодня вихід з дочкою, аби та змогла знайти залицяльника. А після світського рауту – полювання. Після полювання перевірити як дитина і провідати Абрахама. І саме це навантаження ледь не коштувало їй життя.

Наприкінці липня її занесло у Хорнчерч-Марші, пустинну місцину на сході Лондона. Повня уже пройшла, проте серп місяця був ще достатньо великим, щоб бачити ці заплавні місця. Тут періодично зникали тварини і люди. Вампірів і перевертнів науковий відділ відмів швидко: зникнення не прив’язувалися до фаз місяця і так само відбувались вдень. Саме тому цю роботу мали доручити Абрахаму, але, оскільки замість нього була лише вона, з нею збирались послати щонайменше десять чоловік. З величезними труднощами вона відбилась від майже всього конвою, решту просто обдурила, назвавши неправильний час. 

Тож тепер вона самотньо блукала болотами, вдивляючись у чагарники. Час від часу над нею пролітали кажани, а в траві стрекотіли цвіркуни. Це було б навіть красиво, аби не характерний сморід болота. Лаура заглибилась уже достатньо сильно, коли усе навколо стихло. 

— Поганий, поганий знак. — прошепотіла Лаура.

І тут на неї з диким свистом полетів ланцюг, з рясно насадженими яблуками. Лаура ледь встигла ухилитись. Величезне одноноге створіння швидко насувалося на неї, руйнуючи чагарники цепом. Такого напору вона не очікувала, звикши мати справу щонайменше з двоногими чудовиськами. Лаура вистрілила з рушниці майже наосліп, щоб хоч трохи знизити темп. Цеп лише сильніше закружляв, намагаючись вразити її яблуками. 

У голові крутилася фраза Абрахама: «Не знаєш як убити — рубай голову.» Легко сказати. Створіння просто величезне. Ще раз крутнувшись від цепу, Лаура впала у воду. Чудово, тепер цей запах не відмиється тиждень.

Істота тим часом і не думала збавляти темп, мавпуючи її рухи, не даючи Лаурі дістати мачете. Рушницю вона уже десь загубила.

Набравши побільше багнюки, Лаура кинула її прямо в єдине око противника. Цього разу не влучила, але сильніше розлютила. Тепер вони обидвоє кружляли, як дзиґи. Вона намагаючись вхопити цеп, воно намагаючись вбити її. І все ж, вона видихалася швидше. Неподалік показалось достатньо міцне дерево. Якщо вона зможе якось закрутити його, то матиме хоча б шанс. Лаура чимдуж побігла до дерева, проте істота виявилась спритнішою. Перерізавши їй шлях до дерева фахан, як потім дізналася Лаура, з силою ударив по ній цепом. Яблука з противним хрустом вдарились у груди. А мачете, яке вона встигла дістати уже в польоті, цілилося в єдине око.

Світ здригнувся і очі заволокло кров’ю. Десь здалеку чулись людські крики, проте їй було байдуже.