Раді Вас бачити!

У будинку яскраво горіло світло, з кухні смачно пахло сільськими та девонширськими пирогами. Батька й братів явно ще не було вдома. А отже, Елізабет встигне переодягнутися до вечері, не змушуючи її чекати, і навіть зможе допомогти матері. Акуратно розшнурувавши туфлі, Ліз швидко перевзулася в домашнє взуття й попрямувала на другий поверх. У батька, власника крамниці, вистачало коштів на оренду всього таунхауса, а не просто квартири чи кімнати. І все ж цього було недостатньо, щоб його доньки могли безтурботно допомагати матері по господарству.

Життя й суспільство доставляли чимало клопоту, нав’язуючи купу умовностей. Чоловіки після робочого дня могли сміливо піти в паб або ще кудись, куди Елізабет не знала; дівчатам заборонялося розпитувати під страхом заробити репутацію розпусної. Жінкам належало після роботи відразу ж іти додому й готувати вечерю. Винятками були свята або ярмарки. Звісно, у дівчат було дещо більше свободи, ніж у заміжніх дам. Так, випросивши дозвіл у батька, Елізабет могла вільно піти до музею чи театру після роботи. Мати ж могла собі таке дозволити в компанії свого чоловіка.

У родині Куперів, як і в багатьох інших, жінки повністю дбали про побут. І найбільше це ображало Елізабет — найстаршу. З чотирьох сестер їй випало народитися першою, одразу після Ітана — первістка Куперів. Потім народилися ще три брати, і лише після цього — ще три дівчинки. Це її дратувало. У дитинстві, поки інші дівчатка з Літл Вітком, їхнього рідного містечка, могли гратися з сестрами, Лілібет задовольнялася товариством хлопчаків. А коли нарешті з’явилися сестри, її відправили до пансіону, де вона провела довгих дев’ять років, аж до свого шістнадцятиріччя.

За вісім років багато чого змінилося: Елізабет повернулася не в Літл Вітком — вона приїхала до Лондона, де її родина оселилася. Містер Купер, влаштувавши старших дітей у найкращі школи, які тільки міг собі дозволити, продав свою крамницю в Глостерширі й перевіз свою родину до столиці. Така зміна обстановки не була його миттєвою примхою: у місіс Купер померла тітонька, яка не мала інших спадкоємців, тому весь її скромний спадок у півтори тисячі фунтів дістався Мередіт. У зв’язку з цим і було прийнято рішення поліпшити добробут родини в заможнішому Лондоні. І він справді покращувався, однак не так швидко, як цього хотів Джонатан Купер. Слідом за Ітаном та Елізабет до школи довелося відправити молодших синів, і так рік за роком він витрачав і витрачав свій статок на навчання нащадків. Іноді навіть жертвуючи поїздкою на курорт для своєї дружини.

Але з часом усе почало налагоджуватися: Ітан повернувся, вступив до університету (як же пишалися ним батьки) і став допомагати батькові в крамниці. Через рік навчання закінчила й Елізабет. І тепер саме на її плечі повністю лягла допомога матері по господарству, а це означало, що виставки, театри та ярмарки майже завжди були для неї закриті.

Годинник у вітальні пробив дев’яту, коли Ліз переступила поріг своєї кімнати. На дотик знайшла лампу й запалила її. тьмяне жовте світло замиготіло, відкидаючи тіні від меблів на стіни з жахливими шпалерами, вкритими трояндами. Елізабет усією душею ненавиділа ці шпалери, як, втім, і ті болотно-зелені, що вкривали стіни холу. Їй подобалися ті чудові китайські шовкові полотна, що висіли в будинку у міс Хілл, сповнені райських садів і птахів. Вузьке дубове ліжко ніби закликало лягти й відпочити, відкинувшись на подушки, що пахли лавандою. Тут завжди пахло лавандою. Ці квіти були всюди: у подушках, разом з іншими ароматичними травами, у вазонах, у парфумах Елізабет. Відновлення, очищення, свіжість. Саме останнього бракувало в її житті. Не було нічого свіжого, п’янкого, гострого. Лише нудна трясовина повсякденних обов’язків.

Елізабет присіла на пуф навпроти туалетного столика й почала вдивлятися в дзеркало. За спиною, біля підніжжя ліжка, виднілася скриня з її акуратно розкладеними сукнями. Біля вікна стояв затишне крісло, в якому так добре читалося у вільний час.

Там, у кутку, біля столика, стояв чудовий фікус, тіні його товстих і м’ясистих листів просочувалися в її периферійний зір. Немов кажучи: «Я теж тут, не забудь про мене». Елізабет ніколи не забувала про фікус. Вдень він був немов великим і грізним охоронцем її кімнати, вночі просто височів темною купою. А іноді, коли над Лондоном розгорталася страшна буря, фікус здавався їй якимось чудовиськом, що вибралося з глибин Темзи. Але зазвичай у горщику від рослини Елізабет зберігала частину своїх скромних заощаджень.

Світло, і без того тьмяне, тьмяніло в міру того, як вона переводила погляд з одного предмета на інший. А потім і зовсім згасло, залишивши після себе струмінь диму й запах гару.

— Гас закінчився.

Елізабет зітхнула й уже збиралася йти заправляти лампу, але передумала: ще треба було накрити стіл. Було шкода, що світло так швидко згасло, не давши їй відпочити й переодягнутися.

Мередіт Купер якраз закінчувала готувати гарнір, коли дочка увійшла до кухні. Квадратне обличчя Елізабет виглядало сумним і втомленим. Темні кола, що залягли під мигдалеподібними зеленими очима, псували її молочно-білу шкіру.

— Люба, щось сталося?

У голосі матері звучала легка тривога. Так часто буває з батьками, які люблять своїх дітей. Вони ніби відчувають усе задовго до того, як їм скажуть правду.

— Усе гаразд, мені просто треба буде поговорити з батьком, коли він повернеться.

Елізабет спритно взяла сільський пиріг, що приголомшливо пахнув тушкованим м’ясом та овочами, а також вустерський соус, який зазвичай подають до нього. Їй не хотілося турбувати матір фінансовими питаннями, а тому найкращий спосіб уникнути розмови — зайняти її чимось іншим.

— Ви ж знаєте, як я втомлююся у міс Хілл. А сьогодні вона без кінця повторювала, як для неї важливий завтрашній пікнік. Довелося приміряти близько десятка суконь, а їй вони всі не подобалися. Сказала, що погладшала щонайменше на сім фунтів і тому всі сукні тепер сидять на ній жахливо. – Елізабет хихикнула, ставлячи посуд з їжею на стіл. – Звісно, вона не погладшала. Просто на пікніку, як кажуть, буде кілька юних лордів. Ось вона й хоче показати себе в найкращому світлі.

Якщо мати й не повірила, що з нею все гаразд, то вже на розповідь про вихід у світ точно відволіклася. Іскорка пустощів спалахнула в її очах.

— Ти теж їдеш завтра з міс Хілл?

— Ні, матусю. Навіть якби й хотіла, то не поїхала б. У мене просто немає суконь для такого приводу. — Елізабет педантично розставляла тарілки, прагнучи приховати роздратування. — Але зате я чула, що завтра ярмарок, і хотіла сходити на нього після того, як закінчу з міс Хілл…

Її перервав стукіт у двері: повернулися чоловіки. Мати суворо наказувала кожному з них помити руки перед їжею.

Вечеря проходила, як завжди, весело. Кожному не терпілося розповісти свою новину або свіжу плітку. Але незабаром пироги й соуси були з’їдені, і настав час відпочинку від щоденної рутини. Брати зібралися й пішли до бару. Батько пішов читати до вітальні, а їм із матір’ю належало прибрати зі столу й вимити посуд.

Джонатан Купер уже дрімав у своєму кріслі, коли до нього підійшла дочка. Зазвичай саме вона відправляла втомленого батька спати. Зараз від Елізабет пахло гасом, очевидно, вона заправляла лампу. Вона нервово метушилася, переступаючи з ноги на ногу, ніби збиралася сказати щось важливе й не наважувалася.

— Щось сталося, люба?

Елізабет прикусила губу, обмірковуючи, як би правильно подати інформацію. Вона весь вечір думала, але так і не змогла знайти потрібних слів. Зараз або ніколи. Ліз заплющила очі й на одному диханні випалила:

— Тату, мені потрібно, щоб ви позичили мені чотири гінеї. Міс Хілл знову зажадала, щоб у мене були нові сукні. Моїх заощаджень не вистачить.

Джонатан ледь стримував сміх. Зараз його донька як ніколи була схожа на совеня з цими зеленими очима, що округлилися від шоку, і трохи гачкуватим носом. Невже вона настільки боїться його?

Звісно, містер Купер не схвалював такої марнотратної політики роботодавців Елізабет. Але зате він завжди міг гордо розповідати, не кривлячи душею, як досить заможні джентльмени просять у нього дозволу залицятися до доньки. І тому щоразу давав їй грошей на нові наряди, вважаючи це своєрідною угодою зі своєю совістю: чим більше в неї гарного одягу, тим частіше Елізабет буває в багатих будинках. Чим частіше вона буває у багатіїв, тим більше шансів вдало видати її заміж.

Але щоразу їхня розмова мала однаковий результат: Ліз боялася розповідати про проблему, а Джонатан дорікав їй і обіцяв більше не давати грошей.

— Гаразд, я дам тобі п’ять гіней. Але наступного разу, коли ти попросиш у мене грошей, клянуся Богом і Її Величністю — я видам тебе заміж!

***

У будинку не горіло світло. Усі слуги спали. Сер Чарльз, немов сомнамбула, блукав темним маєтком, не вмикаючи світла й навіть не взявши свічку.

Коридор, сходи, ще коридор, бібліотека. Назад до холу. Пройти там чотири кола, знову піднятися сходами. Заглянути в кожну спальню. Що ти шукаєш, Чарльзе? Кого ти боїшся?

Знову забіг будинком.

Тиша. Лише звук кроків і тихе «тік-так, тік-так» порушують спокій сплячої будівлі.

Її немає. Шарлотти тут немає.

Чарльз завжди знав, що рано чи пізно вона піде з дому. Він знав це ще з моменту її народження. Він знав, що вона заплатить за його знання. Знав і все одно зважився на цей крок.

Ще одне коло темним холом.

Та божевільна відьма не збрехала. Він знайшов те, чого хотів від нього верховний магістр. Шарлотта справді поплатилася за це. Вона з самого раннього дитинства була дивною, а тепер і зовсім втекла.

Знову перевірити всі кімнати.

Невже він не міг відмовитися від своїх амбіцій? Ні, не міг. Це його призначення. Так мало бути. Він був зобов’язаний зробити відкриття.

Тільки чому так боляче без доньки? Чому так погано без часом нав’язливої уваги дружини?

Сьогодні, здається, давали оперу. Фанні б це оцінила. Вона дуже любить оперу.

Щось у його голові кричало: «Їдь негайно за місто, привези сім’ю назад. Поверни доньку додому. Ти ж прекрасно знаєш, де вона». Але Чарльз продовжував носитися порожнім будинком. Він усе вирішив багато років тому. Його сім’я заплатить призначену ціну. Він її заплатить.

Годинник гучно пробив третю. Ось і все. Тепер можна спати.

Воррен поплентався спати. Вже сидячи на ліжку, він розтріпав коротко стрижене чорне волосся. Тепер він більше нагадував Понтія Пілата, який шкодував, що стратив Ісуса. 

Неспокійний сон накрив Чарльза, щойно його голова торкнулася подушки. Йому снилися спекотні, схожі на пекло, дні на Близькому Сході. Снилися нескінченні піски Палестини й стара божевільна відьма, яка кричала:

«Ти заплатиш своєю дочкою за ці знання. Зупинись. Ти заплатиш своєю дочкою!»

***

Він повертався додому. Злий, голодний, із промоклими чоботами та костюмом, наполовину подертим терном.

Половину ночі Абрахам витратив на те, щоб знайти клятий терн у лондонських парках. Хто б міг подумати, що цей оспіваний кущ такий рідкісний. Ні, звичайно, можна було спробувати пошукати ту тварюку серед заростей братчиків, але йому, Абрахаму, категорично не пощастило з порою року: у квітні огидні квіти майже не відрізниш від трави, особливо вночі.

Кожної ночі, проведеної на полюванні, Абрахам щиро шкодував, що взагалі колись погодився взятися за цю справу. Рік за роком він ненавидів цю роботу дедалі сильніше. Спочатку полювання забирало в нього наукову діяльність на кафедрі теології, потім почало забирати сім’ю й особисте життя. І все ж Ван Гельсінг ішов, продираючись крізь сотні монстрів: кодрилів, вампірів, народ Ши у всіх його проявах, полтергейстів, перевертнів та іншу нечисть. Абрахам зміг стати не просто мисливцем, він очолив управління Ордену. І все ж він ненавидів свою роботу.

Сьогодні його супротивником був «ласкавий коханець». Спочатку ці феї жили лише в гущавинах, але урбанізація виманювала їх із лісів, змушувала переселятися ближче до людських осель, адже інакше люди самі вторглися б у їхні домівки. І Абрахам бачив, як чарівний народ ставав дедалі злішим. Ганконери славилися тим, що зваблювали жінок і зникали безслідно. У народу Ши були витівки й гірші, ніж смерть пари-трійки недалеких дівчат. Але зараз «ласкаві коханці» почали з’являтися набагато частіше й ставали агресивнішими. Кілька з них мисливці бачили навіть на вулицях Лондона. На щастя, відрізнити ганконера від звичайного вуличного музиканта чи просто вродливого чоловіка було легко: жінки йшли за його мелодією чи голосом, як щури за Гамельнським щуроловом.

Можливо, Абрахам і не вбивав би їх. Йому загалом було байдуже, як дівчата згорають від кохання до міфічних істот. Але Орден, точніше його рада, вважали ситуацію загрозою для себе та суспільства. Ван Гельсінг міг заперечити, що якби це саме суспільство перестало втручатися в чужі домівки, то Ши, безперечно, перестали б у такій кількості нападати на людей. Але подібні міркування не були в пошані, і тому Абрахам, як вірний солдат, блукав усю ніч парками та болотами.

І лише зараз, наприкінці ночі, він знайшов його посеред тернового куща. Ганконер сидів й тихо грав на флейті. У темряві було важко сказати, наскільки правдивими є легенди про красу Ши. Треба було привернути до себе увагу. Звісно, якби Абрахам був у нормальному настрої й не блукав усю ніч, то він би звернувся з усією належною ввічливістю, але зараз він випалив найневідповідніші слова:

— Гадаю, так ти заманеш лише мисливця. Невже мешканці Чарівної країни настільки отупіли?

Музика стихла.

І разом із нею замовк весь парк, ніби ганконер висмоктав усі звуки. Настирливий жіночий голос повторював у голові: «Вітаю, зараз ти натрапив на неприємності». І у Ван Гельсінга не було причин йому не довіряти. Ще хвилину тому безтурботний, зараз Ши виглядав по-справжньому злим. Уся вишуканість людської зовнішності зникла: обличчя й вуха стали гострішими, шкіра відливала ліловим світлом, а роззявлений рот виблискував гострими, як бритва, зубами.

Серце глухо билося в грудях. Раз, два, три…

Звуки повернулися у світ, а разом із ними рушив і ганконер. Він кинувся на Абрахама, немов розлючений ведмідь. Удар, ще один удар. І він впав на землю. Перекинувшись, ледь встиг ухилитися. Підніжка, люб’язно підставлена мисливцем, сповільнила чудовисько. Щоправда, зовсім ненадовго. Після чого шквали ударів стали лише сильнішими. Ван Гельсінг не поступався. Він обрушував град ударів на супротивника. Істота, викрутившись, схопила Абрахама поперек тіла й кинулася з ним у терновий чагарник.

Пролунав хрускіт гілок, одягу і, можливо, ребер. Лише зараз Ван Гельсінг зрозумів, який він дурень. З ним не було кілка. Цей бій ні до чого. Він загубив кілок. Ідіот!

Чудовисько з тихим риком розривало його ребра на шматки, б’ючи по них. З рота Абрахама бризнула кров. Такою була безславна смерть Абрахама Ван Гельсінга — найбездарнішого мисливця на нечисть. Поки залишки свідомості малювали картини загибелі, тіло намагалося вижити. Поки права рука стримувала, точніше намагалася стримати натиск Ши, ліва рука намацувала землю у пошуках товстішої гілки. Так, ймовірно, він не вб’є ганконера, зате зможе, хай і повзком, але вибратися з парку. Незабаром гулку було знайдено.

Задихаючись від болю, Абрахам стиснув ганконера в обіймах і перекотився, опинившись зверху. Зволікати не можна було, і він почав наносити удари, доки гілка з хрускотом не зламалася на три частини. Лише тоді Ван Гельсінг зупинився. Ши лежав мертвим.

Встати вдалося з третьої спроби. Голова паморочилася, вся грудна клітка нила. Абрахам сплюнув кров’ю, здається, він зламав ще один зуб. Додому, треба додому. Тут він точно помре. Там є шанс, що покоївка викличе лікаря, який працює з Орденом.

І ось він стояв на порозі свого будинку, що, як і раніше, непривітно дивився на нього темними очницями вікон. Бетсі, його покоївка, бозна-якого чорта бродила по першому поверху.

— Містере Ван Гельсінг!

Набагато голосніше, ніж було потрібно, пропищала жінка, ледь побачивши господаря будинку. Її крик сильно вдарив по голові, ніби ганконер досі бив нею об землю.

— Містере Ван Гельсінг, що з вами?

Абрахам ледь тримався на ногах, тримаючись за ниючик кор.

- Все пройшло не так, як я розраховував, Бетсі, поклич лікаря. Швидше.

Але та й не ворухнулася, ніби ще не все сказала й зробила тут.

— Ну ж бо, Бетсі, мені потрібен лікар. Терміново!

Йому було байдуже на власне життя. Особисто йому воно було зовсім не потрібне, але там, нагорі, спав його син. Ось цій маленькій людині було принципово важливо мати батька. І тільки через це Ван Гельсінг взагалі намагався щось робити.

— Містере, Ван Гельсінг!

Голос застав його вже посередині сходів.

— Вночі до будинку вдерлася жінка й зачинилася в кімнаті з дитиною. Я намагалася її прогнати, але не змогла…

Більше він нічого не чув. Зовсім забувши про зламані ребра, Абрахам як вихор помчав до дитячої. Скільки б він не казав цій ідіотці не відчиняти двері — все марно. Що він скаже Лаурі, якщо з сином щось сталося? Що він робитиме сам?

Ван Гельсінг завмер у дверях. Лаура спала, притулившись чолом до колиски. Акуратна зачіска розпалася, і світле волосся тепер закривало обличчя. Але Абрахам міг би з пам’яті сказати, що, коли вона спить, то злегка морщить свій дещо грубуватий прямий ніс. Міг би обвести її витончений правильний овал обличчя. Знав, що її губи, щільно стиснуті вдень, уві сні стають пухкішими.

Навіщо вона приїхала? Адже вони домовлялися, що не наражатимуть одне одного на такий ризик. І все ж Ван Гельсінг був радий, що Лаура була тут. Він був радий, що вночі прийшла саме вона, а не хтось із тисяч монстрів.

— Люба, час прокидатися.

І одразу ж знепритомнів.

***

— Мері, моя незрівнянна Мері, — томно шепотів на вухо дівчині Фіцпатрік.

Сьогодні він провів у своєму пабі годину. А потім, намагаючись позбутися жахливого запаху лаванди, що нагадував про минуле, втік до грального будинку. Відпрацьована схема не підвела й сьогодні. У кишені приємно хрустіли триста фунтів.

Потім був опіумний притон, у якому Філ не тільки досхочу накурився, а й зміг підчепити якусь дівчину.

Вона не була схожа на повію — у цьому Фіцпатрік знався на ділі — і не була типовою відвідувачкою подібних місць. Але з нею, у будь-якому разі, можна було непогано розважитися.

Секс із цими дурненькими мало приваблював Філітіарна, але можливість принизити всю благочестиву англійську родину приємно лоскотала нерви. До того ж ця ще й не була страшна як смерть. Тонкі правильні риси обличчя, темне волосся. Вона, мабуть, навіть у його смаку. Віддалено нагадує… Ні, такі порівняння ні до чого, занадто велика спокуса задушити її.

Вони прогулялися від притону до Тауера. Спустилися до самого краю води. Філ старанно вдавав, що йому цікаві її порожні розповіді, і періодично шепотів їй на вухо всякі романтичні дурниці.

— Мері, ми побачимося завтра?

Було щось гіпнотичне в його погляді, щось, що спонукало відповісти «так». І вона не могла позбутися цього бажання. Наскільки Мері могла судити: він був гарний. Гордовитий профіль вимальовувався у світлі ліхтаря, м’які повні губи викликали масу непристойних бажань. А глибокий оксамитовий голос підкорював.

— Т-так, містере… — Мері ніяк не могла згадати його ім’я.

— Ми ж домовилися, що ти будеш називати мене Артуром, без жодних «містерів».

Усі думки вивітрилися з її голови.

— Так, Артуре. А о котрій?

— Близько пів на десяту вас влаштує?

Хоча це й звучало як запитання, але Мері, дивлячись прямо в блакитні очі, сприймала все як наказ.

- Я-я домовилася піти з подругою в театр, але зміню плани. Я згодна.

Це було навіть занадто легко. Мабуть, не варто було все-таки використовувати здібності.

- Ні-ні, моя прекрасна Мері, якщо ви хочете провести вечір із подругою, то я не буду вам заважати. Домовимося на інший день.

Але Мері вже не хотіла іншого дня. Плювати, що вона обіцяла похід до театру, плювати, що бачить цього чоловіка вперше — вона хотіла завтра піти з ним.

— Містере… Артуре, я буду дуже засмучена, якщо не проведу цей вечір з вами. Впевнена, Ліззі все зрозуміє. То о пів на десяту?

На обличчі Фіцпатріка розквітла хижа посмішка. І, якби Мері не була так зачарована його очима, які вабили її, то така усмішка змусила б її відсторонитися й втекти подалі. Але вона нічого не помічала й лише міцніше притискалася до нього в обіймах.

— Я заїду за вами. Зараз уже пізно, міледі, я зобов’язаний провести вас додому.

Мері лише кивнула. Дорога від Тауера до її дому ледь зайняла більше п’ятнадцяти хвилин, які вони провели в тиші. Цю тишу більш романтичні люди могли б розцінити як любовною тугою, але для Фіцпатріка це було не більше, ніж черговий прийом, легкий спосіб маніпуляції.

У повітрі пахло квітучими деревами. Цей задушливий запах майже витіснив звичні аромати Вайтчепела: річки, бруду, відходів людського життя. У такі ночі хочеться кохати, хочеться бути безрозсудним.

Двоє стояли біля таунхауса, обійнявшись: вона, не знаходячи сил попрощатися, а він намагався позбутися квіткових ароматів. Йому хотілося втекти в прохолоду дому, до віскі та чужих планів. Але в таку ніч не можна позбавляти дівчину приємних спогадів, особливо якщо не знаєш, чи побачитеся ви ще раз.

— Мері, чи можу я сподіватися вкрасти ваш поцілунок?

Просити двічі не довелося: дівчина, підвівшись на носочки, притиснулася до його губ. Звісно, можна було не псувати момент, а так само цнотливо відповісти, але тоді це був би не Фіцпатрік. Він притиснув Мері до ліхтаря. Поглибив поцілунок і почав повільно піднімати поділ спідниці. Цього вже вистачило, щоб привести її до тями. У тиші ночі пролунав ляпас.

Коли її, здається, синя спідниця зникла за дверима, Фіцпатрік розреготався. Ця дівка точно буде його. Ще жодній не вдавалося забути його поцілунків.

Вийшовши на Сетлс-стріт, він зловив кеб й поїхав до Челсі. Офіційно вважалося, що особняком володіє якийсь Артур Коутс: меценат, галерист і просто чарівний американець. І лише небагато хто з тих, хто бував у лондонських нетрях, міг би впізнати в цій людині Фіцпатріка.

Правда, сам Філітіарн тут майже не жив. Зате в будинку завжди тинявся Екберт Шульц — права рука й агент містера Фіцпатріка/Коутса. Сьогодні, як і завжди, він чекав на господаря в кабінеті.

Філ швидким кроком пройшов через хол, зупинившись лише біля столика з алкоголем, щоб налити собі віскі, і увійшов до кабінету.

У кріслі сидів чоловік із неприємним вузьким обличчям.

— Добрий вечір, містере Фіц. Ваше замовлення сьогодні було виконано. Також хочу повідомити вам, що поставка до Ірландії пройшла успішно.

Екберт встав і вклонився Філітіарну.

— Чудово, Екберте. Було щось, про що мені варто знати?

— Нічого, крім цього, — чоловік вказав на стіл.

Фіцпатрік обійшов кімнату по дузі й завмер біля столу.

— Що це, Шульц?

Фіцпатрік з огидою вказав на закривавлені фотографії «непристойного» змісту.

— Це «подарунок» від Хантера. Приніс буквально через півгодини після вашого від’їзду, містере Фіц.

— І де ж зараз це втілення вселенської вульгарності? Знову напивається в компанії повій?

***

Бертран Тін блукав вулицями й розмірковував. Розмірковував про вогонь. Майже завжди він знаходив трупи біля вогню. І неважливо, чи то було багаття, вікна пабу, відчинені двері будинку — завжди горів вогонь. А що, якби його приваблювали вогники?

Але скільки б він не розмірковував про вибір жертв — логіка опонента завжди була для нього вкрай незрозумілою. Так, абсолютна більшість жертв — жінки. Але між ними не було жодного зв’язку. Хтось беззаперечно був схожий на даму без моральних засад, хтось — на звичайну покоївку. А іноді йому траплялися навіть вельми пристойні матрони. Тож як би Бертран не перебирав дані у своїй голові, він ніяк не міг знайти закономірностей. Якась деталь завжди вислизала від нього.

У своїх роздумах він зайшов на Собачий острів. Тут було темно, сиро й пахло мулом. Навіщо він взагалі сюди прийшлов? Адже тут не було ані натяку на вогонь. Але Бертран наполегливо, як гончак, що винюхав дичину, кружляв по Доклендсу.

Чого він не міг помітити? Що він упускав? Що?

Він аж до болю стискав голову руками, намагаючись скласти мозаїку. Нічого не виходило. Перед очима крутився калейдоскоп: різні жертви, темні провулки, вогні, перерізані горла, розрізані животи. Що він пропускав? Що?

Може, він почав не з того? Може, треба зрозуміти, ким ВІН працює? Бертран знову почав перебирати в голові картинки з місць злочинів. «Різав професіонал. Краї рівні, надрізи акуратні. Хто ж ти? Хірург? М’ясник?» — думки билися в його голові. Звісно, він хотів би мати справу з лікарем. Так було б цікавіше. Але й другу версію він не відкидав. 

О, скільки б він віддав, аби зрозуміти об’єкт своїх переслідувань. І все ж Бертран не міг знайти жодного спільного знаменника у всіх цих даних. Він просто втомився. Втомився блукати Лондоном, втомився думати й втомився від самотності. А ще від цих клятих вогнів.

***

Він завжди безпомилково визначав, чи є в людях вогонь. Знав, чим горить кожен із них. І завжди обирав собі найяскравіше світло.

Сьогодні він якраз натрапив на одну таку. Від неї віяло вихованістю, парфумами та досконалою наївністю. Найнудніший із образів. Джек, він любив називати себе Джеком, ледь не випустив її з поля зору, але вона обернулася, і в її очах блиснуло щось невловиме, щось солодко-гріховне. І він пішов за нею.

Вони йшли через весь Лондон: вона кланяючись то ліворуч, то праворуч, притримуючи свій огидний капелюшок на вітрі, а він тихо й майже непомітно у своєму чорному плащі.

Ця дівчина встигла йому набриднути ще на Тауері, але з принципу Джек ішов далі. Він бачив, як вона накинулася на бармена. Чув її обурення і навіть непристойності, які вона вимовила, коли відійшла від пабу.

Джек не помилився. З неї вийшла б чудова розпусниця, варто було лише трохи підняти завісу її вихованості — і вогонь вирвався б з-під контролю. У ній палало не полум’я від свічки чи лампи. Ні, це був вогонь, який міг поглинати все на своєму шляху. Але зараз вона була занадто чистою для його цілей.

Проводивши її додому, Джек поплентався у своїх справах. Цю дівчину він запам’ятає. Він ще повернеться за нею, коли всі кайдани впадуть. Зараз є цікавіші люди.

Кілька годин він блукав вулицями, вишукуючи потрібне обличчя. Щоразу заглядаючи перехожим в очі. Робив він це так, ніби перебував у бібліотеці й оглядав корінці книг на полицях. Але Джек ніяк не міг знайти підходящу.

Стільки очей, стільки вад, стільки історій. Голова паморочилася, наче від хмелю.

Гучно пробив годинник на вежі. Пора було обирати. Пора було знайти нову книгу.

Іноді, зовсім рідко, він дозволяв собі вишукані твори, на кшталт пристойних міських дам, яких роз’їдають внутрішні демони. З ними виходили мелодії не гірші, ніж у Вагнера. Але набагато частіше Джек задовольнявся більш банальними історіями: повіями, робітницями заводів або покоївками.

Можна було хоч зараз забрати будь-яку з повій, але сьогодні хотілося чогось іншого. Хотілося грубішої мелодії. Ось ціла юрба робітників із Доклендса, он якісь роботяги з найближчих заводів. Все не те, занадто просто, невигадливо.

У натовпі промайнув закривавлений фартух. А чому б і ні? Джек кинувся до плями, наче метелик. Повнотілий, із засаленими темними кучерями, за свій короткий шлях перелапав половину повій. Не те, чого б в ідеалі хотів Джек, але це було набагато краще за робітників.

— Гей, містере.

Рука в рукавичці жорстко схопила чоловіка за руку. Той обернувся. Великий ніс, смаглява шкіра та кипа видавали в ньому єврея.

— Містере, допоможіть, там у провулку комусь зле.

Чоловік не ворушився. Ще трохи — і на них звернуть увагу.

— Містере, ходімо. Будь ласка.

Смикнувши єврея до себе, Джек все ж змусив того рухатися. Половина справи була зроблена.