Раді Вас бачити!

Вікман, якого зараз наполегливо тягли у провулок, мало що усвідомлював. Напиватися сьогодні він почав ще в обід, щойно закінчив обробляти тушу в м’ясній крамниці, і до вечора ледь тримався на ногах. Тому, коли його окликнув чоловік у чорному, Вікман навіть не був у змозі зрозуміти, чого від нього хочуть. Начебто комусь зле. Треба ж допомогти. Такі правила. Чому йому не байдуже?

Дійсно, алкоголь пробуджує в нас найгірше і вбиває людяність. Містер Вікман міг вважати себе шанованим громадянином, міг вірити, що любить свою сім’ю, і навіть допомагати нужденним. Але це лише доти, доки він не приступав до віскі чи будь-якого іншого алкоголю. Тоді весь ореол благочестя зникав. І Вікман із певною байдужістю констатував, що йому огидні дружина й діти, що робота й громадська думка — нічого не значать, що він хоче лише більше випивки й зовсім інших жінок.

То чому ж він пішов за цією людиною в чорному? Що змусило його підкоритися залізній хватці? Вікман не знав. Лише розумів, що від неї виходила наполовину містична сила, ніби це сам Шахат спустився на землю, щоб зібрати врожай.

— Ви м’ясник?

Питання прозвучало дивно, але не для Джека, який уже три хвилини вів діалог у своїй голові.

— Що, вибачте?

— У вас фартух у крові. Тож я припустив, що ви м’ясник. Або хірург. Або вбивця. Що, втім, практично одне й те саме.

Він тихо розсміявся, вводячи містера Вікмана в ще більший ступор.

— То ви м’ясник?

Треба було щось відповісти. І спочатку Вікман мав намір саркастично зауважити, що він клерк, а блукати Лондоном у закривавленому одязі — його хобі, але холодний, колючий погляд чоловіка в чорному зупинив його.

— Т-так, я м’ясник. Працюю в крамниці на Чалман-стріт.

Бідний, бідний Єремія, він почувався наче на допиті в Скотланд-Ярді. Щоправда, інспектор Абберлайн, при всій його суворості й професіоналізмі, не зміг би зрівнятися з цим чоловіком. Погляд, яким він дивився на Вікмана, немов проникав у його душу й вишукував там найтемніші й найбрудніші закутки. Він змушував розповідати про все без приховувань. Змушував підкорятися.

Чоловіки все далі віддалялися в темні провулки, в яких полюбляли усамітнюватися повії. І не було жодної ознаки, що комусь погано: ніхто не кректав, не стогнав, не кликав на допомогу. У голові Єремії крутилася думка, що тут щось нечисто. Щось не так. Але під час їхнього короткого діалогу він не наважився поставити запитання.

Світла ставало дедалі менше, ніби його супутник шукав затишніше місце. Тривога почала потроху охоплювати Вікмана, витісняючи алкогольний дурман. Страх хвилями розходився по тілу. У горлі пересохло. Хотілося пити й кричати.

— В-ви казали, що комусь погано, але ми пройшли вже близько кварталу й нікого не зустріли.

Такого Джек точно не очікував. Зазвичай жертви йшли за ним слухняно, немов ягнята на забій. Це було навіть цікаво.

— Ви коли-небудь чули, як помирає людина? — у голосі Джека чулася мрійлива ніжність. — Чули, як душа покидає його тіло? Я чув, але ніяк не можу зрозуміти цей феномен. Я щоразу сподіваюся, що зможу розгадати цю загадку, але ніяк не можу знайти потрібну мелодію!

З кожним словом мрійливість зникала, і до кінця короткої промови Джек ледь не викрикнув від люті. Його дратували невдачі, його дратувало, що він не може знайти музику. Дратувало, що він не чує ту, найважливішу, деталь.

— Ви ненормальний!

Гримаса люті спотворила риси обличчя Джека.

— А що ви вважаєте більш нормальним? Бажання вбити дружину й трахнути власну дочку? Потік лицемірства щодня? Що з цього більш нормально?

Він все ближче й ближче підходив до Вікмана, аж поки не навис над його повним тілом.

- Welches davon ist normaler, Jude?*

Погляд випалював Єремію дотла. Він не міг відповісти на ці запитання. Усе водночас здавалося йому ненормальним і, водночас, цілком природним. Але те, про що говорив незнайомець, про музику смерті, явно було ненормальним. І від таких ненормальних треба триматися подалі.

- Я… Нічого з цього не є ненормальним, містере. Якщо…, — Вікман запнувся, намагаючись відвести погляд від очей, що наповнювалися кров’ю, — якщо нікому допомога не потрібна, я піду.

 І в цю мить вони обоє вже точно знали, що нікуди Вікман не піде. Джек нахилився в його бік і жорстко схопив Єремію за обличчя. У ніс одразу вдарив важкий солодкуватий запах. Він душив і викликав блювотні позиви. Вікман чудово його пам’ятав. Так пахне зіпсоване м’ясо. Це неминучий запах розкладу.

— То звідки ти взяв, що я ненормальний?

— Я… Ви…

Але Джеку вже не було цікаво слухати жертву.

— Навіть якщо це й так. Скільки людей у Лондоні здатні вловити цей звук? Я б посперечався, що, крім мене, існує лише одна людина з таким самим слухом, — він поглянув на Єремію. — Але я б не назвав нас божевільними. Ми вчені, ми мислителі, ми — майбутнє. А ви — лише збіговисько дурнів, позбавлених уяви. — Джек бачив, як по щоці м’ясника скотилася перша сльоза. — Ви жалюгідні лицеміри, що ховають свої справжні наміри під маскою благочестя. Ви боїтеся смерті й бажаєте її іншим. Ось ти. Ти ж щодня забирав життя інших. Чим ти кращий за мене? Чи вважаєш, що твій звук буде чистішим, ніж у свині?

Джек практично впав у екстаз. Які ж мелодії може породжувати жах, змішаний з огидою. Глухі удари серця змішуються зі збитим диханням. Він буквально міг відчути, як кров шумить у вухах жертви. Це було краще за Вагнера, краще за будь-який із вальсів Штрауса. Ця музика була його і тільки його. Тільки він міг нею керувати. Не стримавшись, Джек відкинув голову з напівзітханням-напівстогоном. Але Єремії вистачило й цієї миті, щоб нарешті почати щось робити.

Він ударив під дих. Джек, якого на секунду засліпив біль, послабив хватку. Вікман рвонув убік і спробував добігти до освітленої вулиці. Важкі кроки луною розносилися в порожнечі провулку. Дихання остаточно збилося, і тепер із горла виривалися лише хрипи. Але як би Єремія не намагався втекти, його короткі повні ноги не змогли впоратися із завданням. Усього за кілька метрів від Вайтчепел-роуд Джек наздогнав його.

Він затиснув Вікману рот, щоб той не почав кричати й не привернув до них зайвої уваги.

— Я не дозволю тобі зруйнувати мою музику.

Ніж блискавично перерізав горло. Вікман почав опускатися на підлогу з огидним булькаючим звуком. І все ж він ще був живий. Джек майстерно орудував своїми «музичними» інструментами. Не можна позбавляти себе такого акомпанементу надто швидко. Прикривши очі, він диригував горлом кілька секунд. Джек майже міг чути, як поступово слабшає серце, як з кожною краплею крові шум у вухах стає тихішим, як настає вічна тиша.

— Подивимося, що у нас тут цікавого. Ви ж не раз розрізали животи своїм жертвам? — іронічно запитав Джек у Вікмана.

Не надто переймаючись одягом, він розірвав тканину сорочки. Ґудзики з гучним стуком впали на землю, оголюючи пухке повне тіло. Вікман востаннє здригнувся й зм’як. Можна було приступати до створення справжньої симфонії.

Натиснувши на сонячне сплетіння вістрям ножа, Джек врізався в плоть, розсікаючи її акуратно й точно. Тіло Вікмана видало ще один булькаючий звук: із покійника вийшли залишки повітря. Показалися кишки, що віддалено нагадували Джеку обліплену слизом гірлянду, хоча він так само міг погодитися з тим, що це схоже на клубок змій. Зараз міркувати й милуватися не було часу. Він насолодиться цими картинами пізніше, вдома в ліжку.

Джек підняв вологі, огидно хлюпаючі й вкриті тонким шаром жиру кишки, а потім поклав їх на землю. Навіть цього мізерного освітлення йому вистачило, щоб розгледіти порожнину й ліву нирку. Діючи швидко й практично на дотик, Джек перерізав вени та сечовід, що вели до нирки. Її він забере з собою. Вийде чудовий святковий обід. Можна навіть покликати сусідів! Настала черга печінки. Ніж, наче по маслу, пройшов крізь печінкову діафрагму, відокремлюючи частину кривавого, огидного на дотик м’яса.

— Ви, звичайно, не гуска, містере, але з вас вийде чудовий паштет.

Власний жарт так сподобався Джеку, що він, забувши про обережність, видав короткий смішок. І лише справжнє диво завадило перехожому звернути на це увагу. Лише дивом Джеку вдалося продовжити свою справу.

Закінчивши з черевною порожниною, він взявся за грудну клітку. Працювати, не розрізавши її, було незручно, доводилося докладати чимало зусиль, щоб дістатися до серця, не зачепивши ані його, ані легені. Акуратно притримуючи правою рукою легеню, Джек просунув другу руку з ножем, тильною стороною затискаючи ще й ліву. Потягнувши беззбройною рукою серце до себе, він почав намацувати клапани й перерізати їх. Джек відчував м’яку, податливу плоть, практично бачив, як лезо розрізає вкриті жиром судини. І чув музику, що чимось нагадувала Вагнера.

Спочатку він хотів вирізати ще й легеню, але в останній момент передумав. Це занадто багато, гості можуть і не оцінити. Вийнявши серце й загорнувши органи у шматок сорочки жертви, Джек акуратно поклав кишки на місце й навіть трохи поправив їх, щоб лежали красивіше.

Насолодившись видовищем своїх трудів, він забрав свою вечерю і, сховавши її за поділ пальто, пішов додому. Завтра у нього буде званий обід.

*Яке з них більш звичне, єврею?

***

— Хантер чекає на вас. Він більше не бажає отримувати накази через мене і твердо налаштований розмовляти лише з вами.

Екберт став поруч із Фіцпатріком біля столу. Високий і худий, він здавався зовсім тендітним у цьому чорному костюмі. Але йому й не потрібна була фізична сила, на кшталт тієї, що була притаманна кремезному Філітіарну чи ж Хантеру. Сильною стороною й головною зброєю Шульца був розум. Саме за це його цінував Фіцпатрік, саме тому він був його правою рукою й єдиним подобою сім’ї.

— Містере Фіц, я думаю, що ми маємо прийняти його точку зору. Навіть якщо вона особисто вам не до вподоби.

Реакція Філітіарна була блискавичною. Ледь Екберт встиг договорити, як його притиснули до столу руками, стиснутими на горлі. Фіцпатрік щоразу виходив із себе, коли мова заходила про ту частину бізнесу, яку він усіляко заперечував.

— Ти чудово знаєш, що я не погоджуся, — Філ відпустив консільєра. — Навіть якщо я частково згоден на притони, то з повіями я ніколи не матиму справи! Скільки б Хантер не розпинався.

У Філітіарна було золоте правило: його організація займається чим завгодно, крім плотських втіх. І наркотики були для нього схожі на проституцію. А тому всі пропозиції ще одного свого вихованця Фіцпатріка він усіляко відкидав, підігріваючи в собі злість.

— Повернемося до справ. Вони повідомили наступну дату поставки?

Екберт потирав шию, намагаючись віддихатися. Хватка Філітіарна була залізною, завтра, напевно, шкіра вкриється ліловими синцями. А тепер до шуму у вухах додалася й нова проблема: як дипломатичніше сказати босові, що все йде не за планом.

Ще в дитинстві він усвідомив, що Фіцпатрік не терпить, коли щось йде не за планом. Будь то гра в крикет чи постачання зброї. Усе має бути виконано вчасно. У всього має бути ідеально відточений механізм. Шульц і був цим механізмом.

— Повідомили. Але виникли певні труднощі. — Екберт замовк, чекаючи на реакцію співрозмовника. Хоч у Філа в очах і танцював вогонь злості, а крила носа роздувалися, наче ковальські міхи, він все одно подав знак рукою, що консільєрі може продовжувати. І Шульц, намагаючись не випалити нічого зайвого, продовжив: — Полковник готовий поставити зброю вже до середини травня. Але Колум передав мені листа, що фенії не зможуть пригнати корабель раніше липня. Але… — Екберт ще раз зупинився, щоб оцінити, чи вистачить у голови організації витримки дослухати його до кінця. Той сліпо дивився у свій келих з віскі й, судячи з усього, старанно вдавав спокій. — Але полковник не зможе тримати партію так довго на складах. – Повз його вухо пролетів келих і розбився, вдарившись об стіну. — Ми заберемо зброю в травні, як і просить наш друг, а потім перевеземо її в Тілбері до доків, що будуються. І в липні Колум забере обидві партії там.

Філ крутив у руці канцелярський ніж. За роки боротьби Колум, його повірений у справах ірландської частини угруповання, розлінився й часто ставав причиною зволікань, яких Фіцпатрік якраз і не терпів.

— Вантаж виїде в травні. І крапка.

— Але Колум, містере Фіц, він не надішле…

Обличчя Філітіарна почервоніло від злості, і він підхопився на ноги.

— Мені байдуже, чого не зробить цей ідіот! Вантаж буде відправлено в травні! І ти поїдеш разом із ним! — Філ кричав, надриваючи голос і тикаючи в Екберта вказівним пальцем. — Саме ти наведеш там лад! А якщо Колум захоче оскаржити мої рішення, він може особисто приїхати до мене в Лондон!

Шульц стояв, прикривши очі, і відчував себе так, ніби йому знову десять років і він, загравшись із сільськими дітлахами, забув про всі уроки. Так, ніби це його вина.

— Я зроблю все, як ви накажете.

Фіцпатрік пирхнув, посміхаючись.

— Я не сумнівався в тобі, Екберте. — Він нахилився через стіл і взяв того за комір сорочки, змушуючи так само нахилитися. А потім прошепотів на вухо. — Ти знищиш усіх, хто сумнівався в мені чи в Ірландії. Або я знищу тебе. — Закінчивши, він відштовхнув Шульца. — Ти можеш іти.

Екберт вклонився й швидкою енергійною ходою попрямував до виходу. Усе пройшло набагато краще, ніж він міг би розраховувати, і все ж він не хотів їхати до Ірландії. Ця країна завжди здавалася йому наполовину дикою, і як би Фіцпатрік не мріяв про неї, Шульц полюбити її не зміг.

— І, Екберте, — уже біля дверей окликнув його Філ. — Запроси Хантера. Мені пора побачити й другого сина.

— Буде зроблено, містере Фіц.

І Шульц зник за дверима.

Тепер можна було й поміркувати. Справи, як в Ірландії, так і тут, у Лондоні, йшли не дуже добре. Відтоді як у травні минулого, вісімдесят другого року, в Дубліні вбили намісника Кавендіша, суди й страти прокотилися країною, забираючи життя феніанських братів одне за одним. І, на думку Філітіартна, у цьому винен був Колум.

На що ж перетворилася його родина, на кого виродилися горді захисники Ірландії Фіцпатріки. Ні, нащадки королів не могли стати такими, тільки не ця родина. І хоча він точно знав, що Колум був його родичем, він не міг визнати, що той був чистокровним ірландцем. І, тим більше, не бажав визнавати в ньому революціонера. І саме тому зараз там потрібніші розум і кмітливість його сина, нехай той і був лише німецьким вихованцем. Все, чого зараз хотів Філітіарн, — щоб революція жила, щоб рух не задихнувся в репресіях.

Двері з гуркотом розчинилися, і до кімнати увійшов високий чоловік у франтовому одязі денді. Таке саме, як у Шульца, довге й вузьке обличчя, але риси більш згладжені, приємні для ока. Він не був кремезнішим і вищим за консільєрі. І, нарешті, їхня головна відмінність полягала в характерах: спокійний і зібраний Екберт проти галасливого й безладного Йозефа.

— Ти мене викликав?

Філітіарн, який потирав очі рукою, навіть не ворухнувся, лише підсунув злощасні фотографії до краю столу.

— Я думав, ти залишив хлоп’ячі жарти в минулому.

Легкою котячою ходою Хантер підійшов до столу. Він не виглядав як бешкетний хлопчисько, а скоріше був схожий на кота, що наївся вершків.

— А я думав, що ти давно перестав сумувати за, як її там звали? Анна? Кетрін? Чи якось на «Ла»? — Філітіарн підвівся з крісла, готовий накинутися на нього. — Невже ти не оцінив моїх жартів? Гаразд, більше не приноситиму фотографії. — Йозеф схопив зі столу стопку й почав швидко їх перебирати, поки не дістав одне з фото й не показав Філу. — Але погодся, ця дівчина дуже навіть непогана. Шкода, що померла.

Фіцпатрік щосили намагався тримати себе в руках. На сьогодні він вичерпав свій ліміт емоцій.

— Лаоїз, — ледь чутно буркнув Філ. — Ти досі вважаєш трупи красивими?

— Усі люди вважають смерть красивою. Що в цьому такого?

У голосі Йозефа проглядала насмішка. Лише двоє, крім Філітіарна, знали його історію, і тільки один Хантер наважувався раз по раз бити в саме серце.

- Але від запаху смерті й тління тебе нудить.

Вони обоє вправно влучали в ціль. Йозеф справді не міг терпіти, коли доводилося возитися з трупами. Максимум, на що він був здатний, — постріл у голову. Хантер хотів відповісти, але Філ, втомлений безглуздістю цього вечора, зупинив його:

— Досить. Екберт сказав, що тебе більше не влаштовує його посередництво. Наскільки я пам’ятаю, ти сам просив мене про це, бо не витримуєш моєї компанії.

— Не можу повірити, що він знову побіг скаржитися татусеві. — Йозеф трагічно заламав руки. — Пробач мене великодушно, я не знав, що він так сприйме моє прохання відправитися до диявола.

Філітіарн ніяк не відреагував на цю виставу. Він знав, що ця ворожнеча була удаваною й використовувалася лише в тих випадках, коли Хантер втомлювався від наказів.

— Ну, раз Екберт збрехав, значить у травні на вас чекає захоплива подорож. Ти заміниш Колума на його посаді.

Йозеф стояв, немов уражений громом. Він очікував на все: покарання, чергову максимально криваву справу, але аж ніяк не підвищення.

— Що ж такого зробив Колум, що ти усуваєш його на мою користь? Хіба не ти казав, що я не підходжу на керівні посади?

І це було правдою. Палкий характер і відсутність стримуючих факторів робили його огидним керівником. Але Ірландії зараз і потрібна була людина, готова приймати гарячі й блискавичні рішення. Для решти там буде Екберт.

— Ти жахливий у фінансах і довгострокових планах, це так. Але ти ж з дитинства мріяв очолити армію. Колум надто боягузливий для такого.

У голові Йозефа вирував рій думок. Він і радів такій перспективі, і боявся, що саме ця подорож остаточно його згубить. Фіцпатрік ніколи не давав завдань без підступу, завжди вимагав чогось на межі неможливого. І, звісно, цього разу не могло бути інакше.

— І що ж я маю дати натомість?

Філ сидів, підперши підборіддя кулаками, і спостерігав за сином. Він бачив, як емоції змінюють одна одну на вузькому обличчі, і дедалі більше переконувався у своєму виборі.

— Перемогу Ірландії, — нарешті з усмішкою сказав Філітіарн. — І Колума на додачу. Його я хочу бачити на першому кораблі.

— Ціна невелика, як для такої посади.

— Ти просто не усвідомив усю тяжкість влади, Джо. Ти наведеш лад в організації. Поки не почнуться активні дії, ти повністю підконтрольний Екберту. Потім він відправиться до Лондона, а ти залишишся керувати. Раджу тобі знайти хорошого керуючого. Я не пробачу тобі помилок.

І лише зараз Йозеф усвідомив весь масштаб відповідальності, люб’язно покладеної на нього «батьком». І навіть тут він зміг розгледіти можливість.

— І ти не будеш набридати мені вказівками?

— Ні, поки все йде за планом.

— Я зможу вести справи так, як мені зручно?

Це був найнебезпечніший момент за всю розмову. Обидва вони пішли ва-банк. І тепер важливо було, хто поступиться. Хантер боявся відмови, боявся згнити в Лондоні на другорядних ролях, залишитися звичайним кілером. Фіцпатрік боявся, що йому доведеться залишити в Ірландії Шульца, а отже — взяти в радники людину, нездатну організувати все без збоїв. Філітіарн здогадувався, що стоїть за цим «як мені зручно», і все ж він боявся втратити Ірландію більше, ніж поступитися принципами. Зрештою Екберт зробить усе, щоб Йозеф не міг самовільно чинити. І тому він поступився.

— Так, ти можеш розпоряджатися кланом так, як хочеш. Тільки не забувай про першочергове завдання.

Він не міг повірити своєму щастю. Ніколи ще Філітіарн не поступався йому, навіть якщо вони сперечалися годинами. Завжди відступав він, Йозеф. І зараз усе вирішилося так просто. Небо справді благоволило до нього. І зараз він був готовий пообіцяти все, що завгодно.

— Я принесу тобі корону Ірландії на блюді, отче.

***

Вельс — суворий край, і люди в ньому такі самі. Так здавалося Шарлотті в дитинстві. Зараз вона не бачила жодної різниці між валлійцями та лондонською публікою. Але як її, англійську троянду, занесло в цей гірський край? Міс Воррен вважала подібні питання нісенітницею. Ніхто у Вельсі не називав її справжнім ім’ям. Шарлотта з легкої руки своєї наставниці перетворилася на Астрід. А Астрід стала онукою місцевої знахарки. І всіх у околицях Радра це влаштовувало.

У дитинстві Шарлотта була розпещеною дитиною і зараз мало що вміла. Життя тут, у будиночку на болотах, не було схоже ні на що з того, що їй було відомо. Вдома її оточували гувернантки й люблячі батьки. У пансіоні порядки, нехай і були суворішими за домашні, не могли зрівнятися з місцевими звичаями.

О п’ятій ранку Шарлотта, ледь вмившись крижаною водою, збиралася й ішла до лісу по хмиз. Потім — швидкий і легкий сніданок. А ближче до сьомої ранку вона разом із Дуайбсех, своєю наставницею, вирушала збирати трави або ставити пастки. У їхній хатинці завжди пахло дивною сумішшю трав і крові. Раз на тиждень або два до дверей хатинки стукала якась дівчина чи жінка. Усі вони приходили зі схожими проблемами: пологи або позбавлення від плоду. У такі дні Шарлотта хотіла кинути все й втекти. Їй, зовсім юній п’ятнадцятирічній дівчинці, було складно спостерігати за діями старої цілительки й слухати крики нещасних. Їй було огидно потім відмивати кров і слиз, що залишалися після маніпуляцій. І все-таки Шарлотта це робила.

— Підійди до мене, дитино.

Голос, зовсім не старечий, трохи грубуватий, низький, владний, пролунав у хатині. І Шарлотта, яка задивилася у вікно, здригнулася. Поправивши поділ простої сукні, дівчинка підійшла до столу.

Разом ці двоє створювали ідеальну картину контрасту. І зараз, коли Шарлотта сиділа навпроти Дуайбсех, це було особливо добре помітно. Юна, з невинним поглядом сірих вузьких очей, струнка, як очерет, дівчина та повна стара жінка з широко розплющеними карими очима. Зараз Дуайбсех тасувала в руках колоду карт.

— Для чого ти насправді тут, Астрід?

Шарлотта вдивлялася в це грубе обличчя, що більше нагадувало чоловіче. І не знаходила відповіді ні в ньому, ні в собі. Вона втекла лише через сни, лише через те, що Дуайбсех кликала її сюди.

— Я не знаю.

— Знаєш, Астрід. Дивись глибше.

Але Шарлотта не розуміла, чого від неї хочуть. Вчепившись руками в краї столу, вона щосили витріщалася на знахарку. Може, хоч так вона побачить.

— Ти дивишся не туди, Астрід. Відпусти стіл, він тобі ні до чого. – Дуайбсех спостерігала, як тонкі пальці послаблюють хватку. – І перестань витріщати очі. Так ти нічого не побачиш. – Шарлотта підкорилася. – Сядь рівно. Очисти розум і зазирни в себе глибше. Ну ж бо, дівчинко.

Шарлотта намагалася викинути думки з голови, але калейдоскоп картинок, що закрутився під час спроби, збивав її з пантелику. Пансіон, білі скелі Дувра, гувернантка Жизель, яка вчить її французької, мамин суп, коли вона захворіла на скарлатину, Палестина, страшна гроза. Картинки знову й знову змінювали одна одну. Почала боліти голова, а незабаром Шарлотта втратила зір. Темрява. Страшна, безпросвітна, вічна.

— Я нічого не бачу! — її голос тремтів від істерики. — Я нічого не бачу!

— Ще глибше, Астрід, — голос холодний, спокійний.

— Я не бачу!

— Дивись глибше, інакше залишишся сліпою!

— Я не можу! Я хочу повернутися!

Теплі зморшкуваті руки обхопили її обличчя, утримуючи й заспокоюючи. Цей дотик діяв набагато краще за накази. Цей дотик майже змусив її поглянути в очі темряві.

- Давай, Астрід, не бійся. Я тут не для того, щоб нашкодити тобі. Зазирни за завісу і скажи, що ти бачиш.

— Я не можу. — тепер вона просто тихо плакала, спрямувавши сліпий погляд у порожнечу.

— Можеш, Шарлотта. Спробуй. Відсунь цю темряву, вхопися за неї.

Лотта невпевнено підняла руку, намагаючись вхопитися за повітря. Нічого не виходило. Лише темна порожнеча, немає ніякої тканини, нема чого зривати. Паніка почала охоплювати дівчинку. Стало важко дихати, а серце вилітало з грудей. Нічого немає, лише порожнеча. Зникли навіть запахи. Більше не пахне полином, розмарином і кров’ю. І теплих рук, що тримають обличчя, немає. Немає й стільця, столу, хатини. Все зникло.

Ця відсутність відчуттів вбивала, тиснула непідйомним тягарем. Шарлотта спробувала закричати, але крик застряг десь у горлі. Спробувала ворухнутися, але не змогла, наче її тіло паралізувало. Зробила вдих і не відчула повітря.

Тим часом Дуайбсех робила все можливе, щоб підтримати життя в тілі Шарлотти. Змішувала трави й змушувала дівчинку пити, гучно читала заклинання й навіть дістала зі схованки вельми дивний оберіг.

— Ну ж бо, Астрід, ти мусиш пройти крізь цю завісу. Не дай їм нас виявити.

Але та не могла впоратися зі страхом. І з кожною секундою тиші ставало ще страшніше. Шарлотта благала про найменший звук, і її благання було почуте. Порожнеча почала наповнюватися шумом. Звуки, немов злива, навалилися на неї, оглушаючи. Тіло знову змогло рухатися, і Шарлотта нарешті намацала тканину завіси. І все ж не наважувалася смикнути її.

Ставало дедалі спекотніше, десь кричали люди, чувся стукіт лопат і шум землі, яку пересипали. Воррен смикнула тканину, і яскраве полуденне світло засліпило її.

***

Чарльз відсунув полог намету, і яскраве полуденне світло засліпило його. Спекотне палестинське сонце припікало голову навіть крізь білий корковий шолом. Внизу перед ним розгорталася панорама розкопок. Вона не була такою великою й величною, як у Єрусалимі, і все ж Чарльз відчував благоговіння.

Тут, на півночі цих пустельних земель Палестини, він шукав царя Соломона, вхопившись за соломинку, яку знайшов його напарник Вілсон. Тільки одному Богу відомо, де він відкопав цю глиняну табличку, але дослідники не сумнівалися, що вона справжня. А розшифрувавши уривок тексту, Воррен дійшов висновку, що йдеться про біблійного Соломона. Отримавши дозвіл від капітулу ложі, він вирушив до Тель-Хацора.

Розкопки тривали вже кілька місяців, а жодних натяків на місто біля річки не було. Звісно, можна було копати ще ближче до пагорба, але Чарльз не наважувався. Його головним завданням було знайти передмістя й отримати вже офіційний дозвіл на розкопки. Але він поки що не зміг знайти ані стін, ані хоча б водопроводу, схожого на той, що він виявив у Єрусалимі.

Щодня Чарльз спускався з пагорба й працював нарівні з простими копачами. Він копав, виносив землю, і, якщо вони натрапляли на скупчення каменів, педантично очищав садовою лопаткою та щіткою ділянку, доки не переконувався, що це просто камені, а не кладка стіни чи насип.

В один із таких же спекотних днів до їхньої групи приєдналася стара жінка. Якщо вірити її словам, то вона пішла в пустелю, щоб блукати нею сорок днів заради спокутування гріхів. Так вона й загубилася в пісках. Оскільки вигнати нещасну Чарльзу не дозволяла совість, а послати з нею провідника він не міг, старенька залишилася з ними до кінця розкопок.

— Що ти тут шукаєш, ефенді? — грубий, зовсім не старечий голос вирвав Чарльза зі спогадів. Той здригнувся від несподіванки.

— Я не помітив, як ви підійшли.

Воррен побоювався цю повнувату жінку з грубими рисами обличчя. Здавалося, що з її статурою вона мала б рухатися шумно, але її кроки були немов котячі.

— Так буває, якщо задивитися. То що ти шукаєш, ефенді?

Її карі очі наче дивилися прямо в душу. Чарльзу навіть здавалося, що вона заздалегідь знає відповідь. І, тим не менш, вона чекала, поки той заговорить.

— Місто. Якщо вірити джерелам, тут бував цар Соломон. Я хочу відшукати його сліди.

Здавалося, її розважає така відповідь на запитання. Зараз старенька дивилася на розкопки так, ніби бачила в них лише дитячу гру.

— Якщо ти так прагнеш знайти місто, ефенді, то ти почав копати занадто далеко. Воно на захід від цього місця.

Таке знання місцевості вражало. Але звідки звичайна стара паломниця може взагалі знати про розташування стародавніх міст? Щось тут було нечисто. І все ж він не мав наміру більше слухати її марення, як і розмовляти з нею.

— Якщо хочеш, я покажу тобі, де закінчується водогін, ефенді.

Чарльз, який встиг уже відвернутися й рушити з місця, зупинився й пильно подивився на неї.

— Звідки вам знати, де водопровід міста? Тут навіть поселень немає.

Стара розреготалася.

— Я блукала пустелею понад сорок днів. Невже ти думаєш, що я вперше натрапила на це місце?

Лише через цей діалог Чарльз уже тричі пошкодував, що дозволив цій жінці залишитися. Треба було все-таки відірвати її від своєї крихітної групи провідника й відправити геть. Та все ж він не зміг. Щодо її слів, то цього разу Воррен не повірив жодному з них. І, якщо раніше він намагався ігнорувати факти, то зараз вони не залишали шляхів відступу. Ніхто, провівши понад два місяці в пустелі без їжі, не міг би виглядати настільки здоровим. А навіть якщо у неї й були якісь запаси, то за цей час вони мали б вичерпатися.

— Завтра вранці провідник відведе вас до найближчого села, — голос Чарльза металічно дзвенів.

— Ні, не відведе, сере Чарльзе. — Усі сліди арабського акценту зникли. Тепер стара жінка говорила чудовою англійською. — Ти прийшов сюди за Атрахасісом, наймудрішим із мудрих. Він не Соломон.

Воррен стояв, немов уражений громом. Ніхто, крім Вікмана та нього, не знав імені з таблички. І навіть якщо Чарлі проговорився, то як про це могла дізнатися звичайна паломниця, якщо вона, звісно, була нею.

— Що? Звідки ви це…

Чарльз не встиг договорити. Його перервав захеканий робітник.

— Ефенді, ефенді, ми знайшли вхід, завалений каменем! Він там, біля східного кордону.

Серце гучно забилося. Невже він знайшов один із таємних тунелів, створених для оборони міста? Забувши про співрозмовницю, про те, що збирався вигнати її в цю ж мить, забувши про палюче сонце й неймовірну спеку, Чарльз помчав з пагорба до східної межі розкопок. Більше не було нічого важливішого. Але якби Воррен обернувся й подивився на стару, то побачив би суміш безвиході й жаху в її погляді. Та Чарльз біг, не озираючись.

Оговтавшись від шоку, вона побігла слідом. Треба було передбачити, що рано чи пізно хтось натрапить на цю бібліотеку. І чорт знає, чому саме в , саме зараз, коли вона зібралася сховати її в іншому місці, тут з’явилися британці. Вона всіляко намагалася вберегти їх від цієї помилки, але не змогла.

— Сер, Воррен. — Голос звучав глухо, приглушено, давалася взнаки пробіжка. Чарльз не озирнувся. — Сер Воррен! — голосніше, у надії, що він хоча б на секунду зупиниться. Нічого. — Зупинись в ім’я Шарлотти Аманди Воррен!

Чарльз завмер біля самого входу в печеру. Занадто пізно. Вона не встигла вчасно. Підбігши до жінки, Воррен струснув її, тримаючи за плечі:

— Звідки ти знаєш ім’я моєї доньки? Відповідай!

— Я знаю багато чого і про багатьох, сере Чарльзе. Якщо ти справді любиш свою дочку, то ніколи не відчинятимеш ці двері.

Але Воррена явно не влаштовувала така відповідь. Він почав трусити її сильніше, повторюючи: «Відповідай!» Але стара відьма мовчала. У якийсь момент Чарльз навіть спіймав себе на думці, що йому хочеться відірвати їй голову, але замість цього він відпустив її.

— Тримайте її подалі від мене й принесіть сюди інструменти, щоб відсунути камінь.

Араби в довгих камісах підхопили під руки жінку, яка встигла впасти. Її відвели подалі й почали щось докірливо говорити арабською. Але що їй було до цієї порожньої балаканини, яка різниця, що сонце припікало короткострижену голову, з якої впала хустка. Вона, немов зачарована, дивилася, як робітники несуть клини, важелі та лопати. Вона дивилася, як Чарльз намагається відсунути камінь. Спокійно реагувала, коли до справи взялися ще кілька людей. Але щойно камінь зрушив з місця, розпечене повітря пронизав крик болю. Не такий, який би видав Вікман, якби Джек дозволив йому кричати. Це був крик відчаю, який можуть відчувати рідні біля могил своїх коханих.

Воррен озирнувся, шукаючи джерело звуку. Їхні погляди знову зустрілися. Вони, як і раніше, дивилися прямо в душу, тільки тепер у них не було гордої впевненості. Зараз там було лише благання. І Чарльз майже піддався, майже наказав припинити. Але все ж відвів погляд, залишаючи стару наодинці з її сподіваннями.

— Ти заплатиш дочкою, якщо відчиниш ці двері, — жінка несамовито кричала, вириваючись з рук арабів, які схопили її одразу ж, щойно вона рушила. — Ти заплатиш своєю дочкою за ці знання. Зупинись. Ти заплатиш своєю дочкою! — Але Воррен уже не чув її.

Камінь, що перегороджував шлях, з гулом відкотили вбік. За ним ховався не тунель, як помилково вважав Чарльз. Лише невеличка кімната, до стелі набита глиняними табличками.

Чарльз ледь не закричав від розчарування. Усі зусилля й надії вмить обернулися на попіл. Та все ж це не було приводом для відчаю. Мозок послужливо засунув усі емоції глибше в надра свідомості. Треба було все обміркувати. І швидко.

Що в пустелі неподалік від стародавнього міста може робити бібліотека? А в тому, що це саме бібліотека, Уоррен не сумнівався. Наскільки пам’ятав Чарльз, Асор не раз зазнавав нападів. Логічно було припустити, що мешканці сховали свої священні тексти неподалік від міста, але так, щоб загарбники не змогли їх знайти. І він вхопився за цю соломинку, не дозволяючи собі впасти у зневіру.

— Обережно перенесіть таблички до намету, а кілька принесіть мені.

Віддавши наказ, Уоррен швидко попрямував до намету. Треба було ще раз усе добре обміркувати.

Була вже ніч, а Чарльз так і не зміг пережити розчарування. Близько сьомої робітник заніс тексти до його намету, але Уоррен уперто не хотів ними займатися. Як він міг так прогавити? Чому Господь карає саме його? Та ще й ця стара карка. Чарльз підхопився з кушетки. Точно, ця божевільна щось кричала, коли вони відкрили цю кімнату. Щось про знання та його доньку. Нехай тільки вони виберуться з цього забутого Богом місця, він їй покаже.

Сівши за стіл, він взяв табличку в руки. На вигляд — звичайний клинопис. Подібні тексти він уже бачив. Чарльз взявся за розшифровку, озброївшись матеріалами сера Генрі Роулінсона. Він просидів практично до ранку, намагаючись розшифрувати хоча б одне речення, але нічого не виходило. Жоден із варіантів не виглядав як нормальний текст, а лише як марення психічно хворого. Звісно, можна було б написати серові Генрі й додати переписаний текст, але це занадто довгий шлях, до того ж він міг виявитися марним. А Чарльзу потрібен був швидкий результат. Схрестивши долоні й поклавши на них голову, він думав, хто або що допоможе йому в цій справі. Чи можливо, що вона, знаючи про те, що було заховано в цій кімнаті, зможе прочитати текст? Які шанси, що стара відьма допоможе йому?

Зараз він вирішив піти ва-банк. Або його божевільний план вдасться, або він все ж напише Роулінсону з проханням про допомогу. Взявши табличку, Уоррен вийшов із намету.

Табір спав, лише вартові сиділи біля багаття. Наближаючись до них, Чарльз помітив свого ад’ютанта. Чудово. Містер Гікс якраз позбавить його від потреби висловлюватися арабською.

— Гікс, де стара?

— У маленькому наметі. Сер Чарльз, не можна ж її гнати вночі. Вранці я сам відведу її до найближчого села.

Але Воррен лише відмахнувся від ад’ютанта. Зараз ця стара мала набагато важливіше значення. Розвернувшись, він пішов до найменшого намету, який раніше використовувався для технічних потреб.

— Ти так і не представилася, — ледь пройшовши крізь завісу, почав Чарльз. — Як тебе звати?

— У мене багато імен, сере Чарльзе. Ти можеш називати мене Фатіма, Маргатер, Анзу, Аннукет, Вальбурга чи Марія. За тисячі років ти набуваєш не лише досвіду, а й імен.

Стара виглядала безтурботно, ніби це не вона кричала всього кілька годин тому під палючим палестинським сонцем. І ніби це не вона щойно виголосила безглузді речі. Але зараз Воррен вирішив проігнорувати цей момент.

— То як тебе називати? Обери одне зі своїх імен.

Вона подивилася на нього з саркастичною усмішкою.

— Тоді називай мене Дуайбсех. Так буде легше всім.

— Добре, Дуайбсех. Чому ти кричала, що я розплачуся своєю дочкою за відкриття цієї кімнати?

— Тому що ці знання були надто цінними, щоб залишати їх без захисту.

Чарльз нахмурив брови. Звичайно, він чув розповіді про прокляття, якими єгипетські жерці нібито запечатували гробниці фараонів, але ніколи не чув про таке на цих землях.

— Без захисту?

— Звісно, сере Чарльзе. Ні, вона не схожа на єгипетське. Вона набагато витонченіша. То навіщо ви прийшли сюди? Щоб дізнатися про долю Шарлотти?

Воррен стрімко зблід від страху. Звідки вона може знати, про що він думав? І що вона може зробити з його дитиною? Він і так був покараний тим, що бачив дочку лише один-єдиний раз — у день її народження. А вже наступного дня — двадцять шостого березня — він вирушив сюди, на , на пошуки Ацора — столиці Ханаанського царства. Невже вона настільки жорстока, що заподіє зло немовляті?

— Ні, Чарльзе, ніхто не вб’є твою дитину, і ніхто не вирве її з твоїх рук. Коли настане час, Шарлотта поїде до мене на навчання. Це вся ціна за твої знання.

- На навчання? Чого?

Він абсолютно не розумів, чого Дуайбсех може навчити його дочку. І не хотів цього. Чарльз навіть не був упевнений, що хоче її допомоги з розшифровкою.

— Це не так важливо. Ти згоден заплатити таку ціну за знання, які подарують тобі титул Великого магістра?

Чарльз вагався. Адже Шарлотта ще зовсім крихітна. Він хотів для неї розваг, гідних леді, він хотів, щоб до їхнього дому натовпами приходили кавалери, він мріяв про чудову партію для неї. А що вона отримає від такої угоди? Сумнівні знання від сумнівної вчительки? Але увійти до капітулу ложі й стати Великим магістром було надто привабливо. Це те, заради чого він вступив до масонства. Це було причиною, чому він вирушив до Палестини. Це було справою всього його життя.

— Лотті точно не постраждає?

— Ні. Я не вбивця, сер Чарльзе. Але це змінить і її, і вас. Тож добре поміркуйте, перш ніж відповідати.

Але Чарльза вже було не зупинити.

— Я згоден на твої умови. — Покрутивши трохи табличку в руках, він простягнув її Дуайбсеху. — Ти зможеш прочитати, що тут написано?

- Безумовно.