Раді Вас бачити!

Сирий лондонський туман повільно заповнював вулиці міста. Зовсім скоро повз його схованку пройде ліхтарник, і на Понлер-стріт то тут, то там замиготять тьмяні жовті плями, що перетворюють туман на густий гороховий суп. У шлунку детектива неприємно заурчало. Він знову забув поїсти, захопившись черговим полюванням. Недоїдання було частим супутником життя цього високого чоловіка, як і борги за квартиру. Господиня квартири часто казала, що він схожий на смерть зі своєю надзвичайною худорбою. Втім, у її словах була частка правди: Бертран міг би стати причиною смерті деяких мешканців Вайтчепела. Тих мешканців, які раніше привернули його увагу, і тих, чиї таємниці він уже знав.

Але не лише голод був частим супутником — Тіна мучила самотність. Якщо він не полював, то годинами грав на скрипці або розмовляв із черепом, який незрозуміло як опинився у нього. І це вважалося хорошим днем. У погані ж дні Бертран сам вигадував собі злочини, можливо, й скоював їх. Але частіше він проводив час у засідках, спостерігаючи за людьми. Таким чином він вивчив частину населення Вайтчепела. З квітня по листопад ліхтарник о сьомій вечора починає свій шлях біля річки й рухається вглиб кварталів у бік Кембриджа. О дев’ятій Філітіарн Фіцпатрік, дочекавшись для певності години після заходу сонця, відкриє свій заклад. І тоді вулиці Вайтчепела, немов за помахом пальців, наповнять нічні мешканці: повії, кишенькові злодії, п’яниці, революціонери, поліцейські та ті, чиїх імен він не знає. Та й не хоче знати. Бетрану достатньо знати, що в темряві він не один. Не він один знає про їхнє існування, є ще дві тіні. Такі самі мисливці, як і він, тільки здобич інша. А ще вночі, у світлі вогнів пабу «Захмілілий лепрекон», обов’язково з’явиться ВІН. Бертран не знає його імені, не знає його професії, не знає нічого, крім того, що, як тільки ця тінь промайне повз вікна, у місті знову загинуть люди. Найчастіше — жінки. Бертран знає лише, як вони вмирають і куди зникають після цього. Він сам топить їх у річці або скидає в каналізацію, іноді віддає бродячим псам. Тін не хоче, щоб ЙОГО знайшли інші, він сам має розгадати загадку.

***

Чарльз Воррен спокійно пив чай у своїй вітальні на Кромвель-роуд. Проблеми таких районів, як Вайтчепел чи Сент-Джайлс, його мало хвилювали. Не турбували його й трупи, які постійно знаходили то тут, то там: це турботи лондонської поліції та пліткарів. Не могли в ньому пробудити інтересу й таємні товариства, до яких належали багато його знайомих. Здавалося, Воррен уже давно перетворився на одну з римських статуй — таким же холодним і вічним він був зі своїм гордим профілем, гідним Цезаря. Може, він і сам уже був Цезарем?

Сам Чарльз таким себе не вважав, як і не уявляв себе статуєю. Ось уже тринадцять років Чарльз турбувався лише про свої знання. Він холодно сприйняв зникнення доньки. Поки його дружина Фанні оббігала всі пороги в надії пришвидшити пошуки доньки, Воррен корпів над щоденниками, скрупульозно вносячи туди дані, здобуті в Палестині. Відомості, які могли б зруйнувати життя багатьох, особливо «друзів» Бертрана, що полюють там, у темряві. Втім, ділитися з кимось Чарльз не збирався, так само як і спалювати всі свої записи. Це зробила його дружина.

З моменту зникнення їхньої спільної доньки Шарлотти минуло трохи більше трьох місяців, коли в такий самий спокійний вечір двері до його кабінету ледь не вибили. Збита горем Фанні в сотий раз отримала записку з банальним «вибачте, місіс Воррен, але поки що нічого нового сказати не можемо». Уже три місяці вона не бачила доньку, три довгі місяці мати шукала свою дитину. А чим був зайнятий Чарльз? Він писав! І писав не листи королеві, начальнику Скотланд-Ярду чи, хоча б, детективам із проханнями відшукати Шарлотту. Ні, її чоловік писав мемуари. І ця записка від рядового клерка, та навіть не записка, а проста відписка, яку пишуть усі клерки всім матерям зниклих дітей, остаточно розладнала й без того розхитані нерви місіс Воррен. І тоді вона увірвалася до кабінету Чарльза в надії, що він хоча б зараз покаже, наскільки йому важлива їхня дочка. Але розмови не вийшло. Усі ридання Фанні зустріли могильною тишею, здавалося, йому все одно. І тоді Фанні пішла на відчайдушний крок. Вона, яка ніколи не суперечила чоловікові, схопила з його столу щоденник і кинула прямо у полум’я каміна. І ось тоді розігралася буря, що закінчилася тим, що місіс Воррен тепер мешкала в заміському маєтку, а Чарльз сидів і пив свій чай зі спокоєм римської статуї.

***

Поки все місто засинало, Філітіарн Фіцпатрік лише розгортав свою бурхливу діяльність. Зазвичай він вставав близько восьмої вечора, присвячуючи годину до відкриття пабу нагальним справам: зустрічі зі своєю правою рукою, розрахункам із постачальниками; дуже рідко він з’являвся в іншому кінці Лондона біля армійських складів. Ніхто, навіть Бертран ТІн, не знав, що приводить туди Фіцпатріка. Але так чи інакше, Філітіарн проводив там близько години й зникав, ніби розчинявся в сутінках, що густішали.

Отже, о дев’ятій вечора «Захмілілий лепрекон» радо відчинив свої двері для місцевих відвідувачів. Барна стійка швидко наповнювалася порожніми стопками, а «відвідувачі» набивалися у тісне приміщення. Важко було сказати, що приваблює в цьому місці більше: завжди веселий власник, який ще й працює барменом, симпатичні офіціантки (одному тільки Богу відомо, де Фіцпатрік міг набирати таких співробітниць у занедбаний паб) чи ж дешеве ірландське пиво. Напевно, все разом. Але були такі відвідувачі, яких нічого з цього не цікавило. Зазвичай вони забивалися в найтемніші кутки пабу або в супроводі невисокого й енергійного Філітіарна зникали десь у глибині будівлі. Іноді це були запеклі злодії й вбивці, іноді палкі революціонери, але серед них ніколи не було жінок. У житті Фіцпатріка взагалі не було місця жінкам, принаймні так здавалося з боку. Не раз з ним намагалися фліртувати офіціантки, не раз досить вродливі панянки з певною репутацією пропонували йому свої послуги — всі отримували стриману відмову або не дуже пристойний жарт. Тож у Вайтчепелі почали говорити, що Фіцпатрік сумує за своєю коханою, яка раптово померла від тифу, дехто вважав, що він має нетрадиційну сексуальну орієнтацію, а були й такі, хто взагалі стверджував, що все це маячня і що вони особисто щоночі бачать Філітіарна в товаристві різних жінок. І жодне з припущень не було правильним. Звісно, колись він страждав від кохання, але подібні почуття згасли в ньому надто давно, Філ жив революцією та своїм пабом. Та й його кохана не хворіла на тиф. Вона взагалі нічим не хворіла і тим більше не вмирала, принаймні Фіцпатрік дуже на це сподівався. Ірландець не відчував потягу до чоловіків, принаймні в романтичному сенсі. І назвати його запеклим ловеласом було складно. Звісно, він не був ханжею чи незайманим, іноді траплялися інтрижки, про які знали лише Філітіарн і його кохані. Правда, всі вони гинули: когось загриз звір, кому відрубали голову, хтось просто зникав. Цікаво, чи не на Фіцпатріка полював наш детектив?

***

Елізабет Купер того року виповнилося вісімнадцять років. І все, що вона твердо знала в житті, було закладено в неї батьком. Крім одного: якщо наречений, обраний для неї батьками, буде некрасивим — вона втече разом із першим військовим, який запропонує їй руку й серце. Думку про те, що цей військовий може виявитися гіршим за передбачуваного нареченого, Елізабет рішуче відкидала, адже в романах, які вона читала, воїни були лицарями без страху й докору. Від суворої реальності ж її захищав батько, який вважав, що подібні речі не для жіночих очей і вух.

Звісно, вона чула про випадки ганьби дівчат, які наважилися на таку втечу. Кілька таких випадків навіть трапилися в їхньому пансіоні. Але, поклавши руку на серце, Елізабет вважала, що ті дівчата самі винні, бо загравали з чоловіками. З нею ж такого ніяк не могло статися.

Набагато більше, ніж заміжжя, міс Купер хвилювало фінансове питання: грошей, які вона заробляла як покоївка, категорично не вистачало. Важко було сказати, чи винна в цьому її особиста марнотратність, чи вимоги, висунуті її роботодавцем. Справа була в тому, що Елізабет мала виконувати не лише роль покоївки, а й супроводжувати молоду міс як компаньйонка всюди. І міс Хілл днями зажадала, щоб сукні її служниці нічим не поступалися за якістю її власним.

Тепер перед Елізабет стояло складне завдання: роздобути близько восьми гіней⃰ на новий одяг. Чотири фунти й шість шилінгів їй все ж вдалося назбирати, а решту суми треба було просити в батьків. І саме ця обставина пригнічувала її.

Виснажена похмурими думками та важким днем Ліз повільно блукала по Вайтчепел-роуд. Туман і темрява поглинули вулиці міста, лише зрідка розганяючись тьмяним світлом газових ліхтарів. Ці самі ліхтарі залишали рудуватий відблиск у білявому волоссі, коли Елізабет проходила повз. За її підрахунками, було близько дев’ятої вечора. Саме в цей час відкривався паб, що стояв на розі з Сетлс-стріт .

Зраховуючи бруківку під ногами, міс Купер не помітила, як натрапила на невисокого темноволосого чоловіка, найімовірніше, працівника пабу.

— П-пробачте, сер, я така незграб…, — Елізабет навіть не встигла вибачитися, як той, лише презирливо хмикнувши, зник за дверима. — Що ж, мої вибачення вам явно ні до чого.

Невесело хмикнувши, Ліз продовжила свій шлях, але вже не рахуючи камінці. Через якихось десять хвилин вона вже була вдома.

***

Леді Лаура Хемптон-Льюїс була справді унікальною жінкою. І справа була навіть не в прекрасному обличчі, гідному пензля Леонардо, не в батькові — маркізі Норманбі. Можливо, такою її робив стійкий, схожий на чоловічий, характер або її невичерпний оптимізм. Але леді Лаура залишалася в пам’яті кожного, хто був з нею знайомий. І тим складніше було приховувати її відсутність весь останній рік: занадто багатьох цікавило, де вона зникала.

Сьогодні в Альберт-холі ставили оперу, і тому леді Гемптон-Льюїс не придумала кращого приводу повернутися у вир світського життя. Треба було починати все спочатку. І ось зараз вона пурхала по фойє, раз у раз підходячи до груп своїх численних знайомих. Усім треба було приділити увагу, з усіма треба було побіжно обговорити найскандальніші плітки за останній рік. Пролунало вже два дзвінки, коли Лаура нарешті змушена була закінчити свій марафон пліток. Вона стояла в коридорі, так і не наважуючись увійти до ложі, ніби там була клітка з голодними хижаками. Вдих. Видих. Це просто люди, які не можуть заподіяти шкоди. Вдих…

— Я думав, ви будете зі своїм вчителем, — ззаду пролунав вкрадливий голос. Лаура одразу ж впізнала, кому він належить. Містер Ласк — нахабний, самозакоханий вискочка. Звісно, він був тут.

— Містере Ласк, яка приємна зустріч! — натягнувши одну зі своїх найкращих посмішок, привітала леді Хемптон-Льюїс . — Я не знала, що його теж запросили.

Джорджа Ласка не так легко було обдурити кліпанням вій. Вони обоє чудово знали, що таких людей не запрошують до королівської опери. І що леді можуть зустрічатися зі своїми наставниками лише в рамках свого навчання. І що цього навчання не мало бути взагалі. Не цього, і не її. Але перший раунд залишився за леді Гемптон-Льюїс. Світська розмова тривала.

— Де ж ви пропадали весь минулий рік? Ми всі сумували за вашим незрівнянним товариством.

Якщо цей випад і зачепив Лауру, то вона цього не показала, освоївши цю гру ще в глибокому дитинстві. Ласк явно щось знав. Або підозрював. Залишалося тільки підіграти йому.

— В Італії, ви ж напевно чули від містера Гемптон-Льюїса про слабкість моїх легенів. Сімейний лікар мого papa* люб’язно порадив мені змінити вологий клімат Лондона на тосканське повітря. І ось за рік моє здоров’я достатньо зміцніло, щоб я могла повернутися до чоловіка та своїх обов’язків.

Звісно, це була нахабна брехня. І ці двоє чудово це розуміли. Але Ласк ніколи б не ризикнув публічно поставити цю брехню під сумнів, так само як і не ризикнув би сказати прямо, що Лаура бреше. Це був бар’єр пристойності, що кам’яною стіною захищав жінок від подібних нападів чоловіків, які особливо стояли нижче за них на соціальних сходах. Джордж розіграв усі свої карти, і йому вже не було чим прикритися. Ще дві хвилини співрозмовники мовчки дивилися один на одного, поки третій дзвінок не розвів їх по ложах Альберт-холу.

Решта вечора минула напрочуд приємно, і леді Гемптон-Льюїс залишала оперу серед останніх гостей, наостанок розговорившись із баронесою Камойс про її вже дорослих дітей та безліч французьких собачок.

Але й вона незабаром поїхала. Лаура залишилася сама. Їхати додому до чоловіка й дочки зовсім не хотілося, а залишатися тут довше не було ніякої можливості, та й бажання теж. Їй підвели кеб.

Їхати до Белгравії чи… Рішення було прийнято блискавично. Лаура не бачила його вже кілька тижнів. Зараз був ідеальний час для візиту: слуги сплять, чоловік або п’є в салуні, або теж заснув, не дочекавшись її. Ніхто не згадає про леді Хемптон-Льюїс аж до самого ранку. Сівши в карету, Лаура назвала адресу й протягом години дісталася до будинку, що різко контрастував із її смарагдово-зеленою вечірньою сукнею.

У вікнах, що виходили на вулицю, не горіло світло. Сама будівля здавалася занедбаною, мертвою. Але Гемптон-Льюїс точно знала, що в будинку є люди. Підібравши поділ своєї сукні, вона підійшла до дверей і наполегливо постукала важким дверним молотком. Хвилини три за дверима все мовчало, поки нарешті не пролунали обережні шурхотливі кроки. Відчинила жінка років тридцяти.

— Хто ви? Я вас не знаю, — неприємним, дещо писклявим голосом запитала вона.

У Лаури зараз не було часу на довгі ввічливості та сентименти.

— Твій господар вдома чи на роботі?

Ще одна затримка. Значить, він працює або знову зарився в книгах. Грубо відштовхнувши служницю, Лаура увійшла в будинок. Як і раніше, тут панувала пустка: жодних шпалер, меблів і тим більше різних дрібничок. Усі житлові кімнати, такі ж спартанські, розташовувалися на другому поверсі. Піднявшись по скрипучих сходах, Гемптон-Льюїс штовхнула другі двері. За першими точно була спальня господаря будинку.

Світло на мить засліпило її. Лаура примружила очі, щоб звикнути до зміни освітлення. І жахнулася: напівпорожня кімната з каміном, самотній стіл біля вікна, що виходило на задній двір, кушетка, пара стільців, найдешевші шпалери та колиска. Даремно вона сподівалася, що тут проведуть хоча б щось на зразок ремонту й куплять побільше речей для немовляти.

Підійшовши до ліжечка, Лаура ніжно взяла малюка на руки. Миленький, з рожевими щічками та маленьким носиком, схожим на ґудзик, він нагадував янголятко з картин епохи Ренесансу. За спиною пролунали кроки — нарешті нянька зволила піднятися слідом за нею.

— Відпустіть дитину, інакше я покличу поліцію!

Що за ідіотка, невже вона думає, що ті, кого насправді може зацікавити цей малюк, злякаються звичайного констебля?

— Не кричи, ще розбудиш. — Лаура поклала немовля назад так само обережно, як раніше взяла, а потім, схопивши гувернантку за руку, вивела її в коридор. — Ніколи, чуєш мене, ніколи не відчиняй ось так двері вночі: у кращому разі тебе можуть просто зґвалтувати. Завжди питай через двері, хто там. Коли твій господар сказав, що повернеться?

— Я нічого вам не скажу, — мабуть, набравшись сміливості, заявила гувернантка.

Тишу коридору розірвав звук ляпасу. Лаура знайшла на кому виплеснути свій гнів. Три удари вона завдала з такою силою, що руде волосся вибилося з-під чепця жінки.

— Думай, кому і що ти говориш! Коли господар повернеться додому?

— Н-на світанку, — ридаючи, відповіла служниця.

— Іди вниз і чекай на нього там. Щоб я тебе не бачила й не чула. Швидше!

Цього разу пробачати двічі не довелося: тримаючись за побиту щоку, вона, наче куля, злетіла зі сходів і сховалася на першому поверсі. Щойно звук кроків стих, Лаура увійшла до кімнати й присунула стілець до колиски.

— Ось і все, твоя мама поруч. Більше нема про що турбуватися.

Papa(франц.) - тато, батько