Раді Вас бачити!

Темрява знову заволокла очі Шарлотті. Не така безмежна, але все ж густа, вона огортала, змушувала підкоритися, повірити, що все побачене — сон.

Тіні, що складалися з густого туману, голосом Дуабсех розповідали про те, що Анзу вкрай жорстоко поплатилася за створення вампіра. Від неї відвернулося навіть пекло. Раніше вона керувала стихіями, а тепер не була здатна прочитати навіть примітивне заклинання.

«Усе в цьому світі взаємопов’язане», — говорили тіні. — «Усе має свій початок і свій кінець».

Так магія виростала з віри й підживлювалася численними культами. Анзу знищила культ, якому служила, і більше не було кому вірити в її сили. Але залишалася магія, що живила Зіусудру. Давніша, ніж будь-яка з релігій, вона текла прямо в людських жилах. Але Анзу вона не підкорялася. Скільки б вони не намагалися перетворити її на подібну до нього — нічого не виходило. І все ж Анзу не могла померти.

«Кожне заклинання на чомусь тримається. І зовсім не важливо, що стане якорем. Важливий лише його потенціал», — продовжували духи.

А потім Шарлотту ніби занурили в крижану воду. Туман видінь розсіявся: не було ані старенької, що читала глиняні таблички в пустелі, ані самих подій, вибитих клинописом. Вона більше не була безтілесною. Під спиною відчувалася тверда глинобитна підлога, а в ніздрі проникав задушливий запах мирри, ладану та ще якихось трав, але вона не могла розібрати, яких саме. Якби підлога була зручнішою, вона проспала б ще кілька годин, щоб дізнатися, чим закінчився цей дивний сон. Шарлотта різко розплющила очі. Реальність насувалася на неї неминучим валом.

— Що ти бачила, дитино? — зморшкувате обличчя Дуайбсех з непідробним виразом страху на кілька секунд зависло над нею. Але Лотта не могла відповісти, все ще вражена видінням зіккурата, що зникав під водою. Хто наважиться знищити ціле місто заради порятунку одного життя? Яким чудовиськом треба бути, щоб власноруч знищити всю свою родину? Інстинктивно вона почала відповзати від Дуайбсех, ніби могла врятуватися. Стара одразу ж відступила. — Отже, ти все бачила. Дозволь мені пояснити.

Вона простягнула до Шарлотти руку, щоб допомогти підвестися, але та несамовито закричала й притиснулася до кам’яної стіни. Очікувана реакція. Дуайбсех насилу дошкутильгала до табурета й сіла.

— Створивши зло Шуруппаку, Анзу випустила на волю ще більше зла. Ніхто не попередив, що вона буде проклята блукати по землі і спостерігати за жахливими діяннями Зіусудри. — Стара почала розкурювати почорнілу від вогню й часу люльку. – Баал, як і будь-який бог, не розповів їй усіх подробиць. Він не розповів їй про баланс. Щоб магія діяла, має зберегтися баланс. За життя платять життям, здобуваючи силу — прирікають когось на слабкість. Допомагаючи Зіусудрі вижити, вона прокляла всі наступні покоління гинути від його зубів.

— Х-хто він такий? — ледь чутно пролепетала Шарлотта. Хоч вона й була налякана до напівсмерті, але цікавість взяла гору. Чарльз міг би й пишатися.

— У Східній Європі їх називають вампірами. Тобі вони можуть бути відомі як кровопивці Ши. Анзу назвала його Лілу. На честь матері — Ліліт. — Дуайбсех гірко посміхнулася. — Роми називають його мулло. Якщо підбити підсумок, то він — живий мрець, що п’є кров, аби жити.

Все так само притиснувшись до стіни, Лотта слухала подальшу історію першого з вампірів. Хотілося втекти куди очі дивляться, але вона не могла й рушити з місця. Хто знає, що може вчинити ця божевільна стара? Одного разу вона вже винищила ціле місто, тож для неї знищити ще одне життя — дрібниця. Ні, тікати треба пізніше, коли її увага притупиться, коли вона не буде зачинена.

— На чому я зупинилася? Ах так…

Глибокий, трохи хрипкий голос старої поніс їх далі. Після смерті Шуруппака у водах Євфрату Анзу відвезла їх на острів Дільмун. Зіусудра збудував нове царство, яке вже не залежало від користолюбних царів Шумеру. Ніхто й ніщо більше не обмежувало його. Не страшною стала й смерть. Вічність наздогнала його. Він став героєм легенд, безсмертним правителем. Він навіть зустрів свого нащадка — Гільгамеша. І лише підступність Анзу завадила йому перетворити його на собі подібного «бога». Лише тоді вона вперше усвідомила, що накоїла. Анзу спробувала зв’язати силу Зіусудри, але сил не вистачило навіть на виклик демона. Магія, яка була їй знайома, тепер була недоступною. Боги відвернулися від неї. Тож довелося шукати інші способи, звертаючись до різних народів.

Першими на її заклик відгукнулися маги з Мелуххи. Ніколи більше Анзу не доводилося бачити подібних ритуалів. Вони черпали магію звідусіль: з води, вітру, землі, вогню, тварин. Іноді здавалося, що шувані, як вони себе називали, самі є магією. Але при всій їхній силі був один величезний недолік — відсутність будь-якої системи. І Анзу поклялася, що, якщо їй допоможуть опанувати чари, вона допоможе їх систематизувати й доповнити храмовими обрядами.

Щоб завершити заклинання, їй знадобилося понад століття. Понад століття, щоб осягнути всю складність устрою їхнього світу. Жерці черпали магію від богів, приносячи людські жертви. Шувані ж залишалися незалежними. У них не було господаря, який покарав би їх за непослух. І Анзу довелося несолодко, переробляючи обряди на інший лад. І все ж у неї вийшло.

***

Для виконання ритуалу Анзу довелося відвести Зіусудру у далекий дикий край. Багато днів вони рухалися разом з усією свитою на північ, крізь рідні краї, казкову Аратту і високі гори, поки не досягли безкрайого степу. Ще в Аратті вона чула про це місце від торговців. Саме тут північні варвари проводили свої ритуали, це було місце збору всіх їхніх племен. І саме його вона збиралася використати для своїх цілей.

На деякий час вони оселилися поруч з величезним кам’яним пагорбом, поки Анзу і шувані, підкупивши місцевих жерців, наносили свої знаки на гроти. Це мала бути вічна пастка для всіх породжень Зіусудри, не фізична, проте енергетична.

І от настав призначений день, що припав на сонцестояння. Зіусудра, давно байдужий до культу і ритуалів, за два дні відправився на полювання, а Анзу і її свита оточили пагорб, відігнавши кочовиків подалі. Цього року їм не пощастить. Байдуже, адже її місія важливіша.

Накресливши складні лінії на піску, Анзу піднялася на вершину пагорба і почала ритуал. Перша кам’яна чаша наповнилась кров’ю на світанку і перший шувані зайняв своє місце у колі. Друга і третя наповнилися ще до того, як сонце піднялося достатньо високо, і ще двоє шувані уже стояли на сторожі. Четверта, п’ята і шоста чаші наповнилися впродовж дня. Коли сонце досягло зеніту, Анзу наповнила останню сьому чашу на вершині пагорба і сама облилася кров’ю. Тоді ж останній сьомий шувані зайняв своє місце у колі.

Ритуал розпочався у цілковитій тиші. Не чути було навіть легенького вітерця, все немов завмерло, очікуючи найгіршого. І тут з пагорба долетів крик:

—Їх семеро! Їх семеро!

У глибині океану — семеро вони,

у висотах небес — семеро вони.

Вони виросли в глибинах океану,

в потаємних місцях вони постали.

Вони розкидаються, мов пастки.

Не чоловіки вони,

не жінки вони.

Дружин вони не мають,

дітей їм не народжують.

Разом загриміли барабани, закричали люди. Навіть сама земля прийшла у рух, разом з сімома шувані, які кружляли, як дзиґи. Голос з вершини продовжував, зливаючись з какофонією:

— Порядку вони не знають,

милосердя не знають.

Молитви й благання вони не чують.

Вони — породження гір,

вороги богів.

Вони — носії престолів богів.

На дорогах вони сидять

і роблять їх небезпечними.

Демони! Демони!

Їх семеро, їх семеро,

семеро вони!

Пісок, весь розкреслений символами, почав закипати. Шувані кружляли все швидше. Але повітря наче застигло, мигаючи південним маревом. Анзу, розвівши широко руки, продовжувала:

Дух Неба — нехай буде їхньою клятвою!

Дух Землі — нехай буде їхньою клятвою!

Руїнні бурі — вони,

злі вітри — вони,

буря, що передує лихій бурі.

Могутні діти, могутні сини — вони, вісники смерті

Носії престолів Ліліт — вони.

Грім розірвав небо, змішуючись з биттям барабанів і виттям сурм. Скляна сітка, що утворилася з піску, легенько коливалась, злегка піднявшись над землею, поки шувані шалено кружляли. Анзу не зупинялась і на мить:

—Вони — повінь, що несеться землею.

Сім богів широкої землі — вони,

сім богів-грабіжників — вони,

сім богів великої сили — вони,

сім злих богів — вони,

сім злих демонів — вони,

сім лютих і злих демонів — вони,

семеро на небі, семеро на землі.

Зіусудра, що якраз встромив зуби в свою жертву, відчув коливання магії. І хоча він більше не був жерцем і не міг чаклувати, таке не пройшло б повз нього. Невже з’явився хтось сильніший за нього і Анзу? Миттєво оцінивши загрозу, він зірвався у напрямку, де пульсувала сила. Тим часом голос з пагорба лунав уже нелюдськими інтонаціями:

—Духи, що виснажують небеса й землю,

духи, що виснажують землю,

духи великої сили,

великої сили й велетенської ходи.

Демони, мов скажені бики,

великі привиди,

привиди, що вриваються до кожного дому,

демони, що не знають сорому.

Їх семеро!

Скляна сітка складних магічних символів злетіла вгору і тепер кружляла над пагорбом, виблискуючи на сонці. Шувані уже неможливо було розгледіти в їхньому танці. Вони повністю злились з повітрям, позбувшись людської подоби. Барабани і сурми звучали все голосніше. Анзу, вже в личині Ліліт, продовжувала:

—Безтурботні до людського горя,

вони перемелюють землю, мов зерно.

Милосердя вони не знають,

на людей вони шаленіють.

Кров їхня проливається, мов дощ,

вони пожирають плоть

і висмоктують жили.

І світ на секунду зупинився. Шувані застигли в півоберті. Величезні колотушки застигли над барабанами. Скляна сітка зблиснула кривавим і продовжила свій шалений оберт, змушуючи світ продовжити рух.

—Серед семи один — південний вітер,

що має подобу дракона.

Другий — дракон із роззявленою пащею.

Третій — лютий леопард.

Четвертий — величезна гадюка.

П'ятий — скажений лев,

від стрибка якого неможливо ухилитися.

Шостий — повінь, що долає богів і царів.

Сьомий — вихор, що несе помсту.

Яким би швидким не був Зіусудра, він запізнився. Анзу закінчила ритуал зв’язування шувані. Скляна сітка тепер куполом оберталася над пагорбом, схожим на велетенський кам’яний курган. Шувані припинили обертатися і тепер засклілим поглядом дивилися на верх пагорбу. Кочівники, які спочатку спостерігали за ритуалом, почали тікати. Сурмачі розступилися, пропускаючи Зіусудру в коло.

***

— Анзу! Що ти робиш? Навіщо тобі знадобилися сім стражників? —кричав Зіусудра, швидко підіймаючись на пагорб.

Проте вона його не чула, повністю поглинена ритуалом. Навіть коли він схопив її за плечі і струсонув, реакції не було. Проте знизу почувся низький утробний голос:

— Південний вітер, що має подобу дракона,

Хай в’яже твою можливість жити під сонцем.

Нехай цей недостойний стане подібним до скорпіона,

Нехай сонце відкидає його,

Нехай земля приймає його лише під покровом ночі.

Сітка зблиснула і стовп золотого світла з’єднав її з першим стражем. Зіусудра заволав від болю. Все його тіло вкрилось величезними червоними пухирями. А Анзу продовжувала стояти, розкинувши руки і утримуючи на собі всю цю конструкцію.

— З-за що? — озлобленим голосом, повним болю, заговорив колишній цар Шуррупака. — Хіба ти не отримала все, чого так жадала?

Відповіддю став голос другої шувані:

— Дракон з роззявленою пащею

Пожере силу, рівну богам,

Зробивши демоном, який приходить з сутінками.

Безтурботні до людського горя,

вони перемелюють землю, мов зерно.

Милосердя вони не знають,

на людей вони шаленіють.

Кров їхня проливається, мов дощ,

вони пожирають плоть

і висмоктують жили.

Перші краплі крові впали на землю зі скляної сітки, поєднавши другу шувані з нею кривавим дощем. Анзу стало важко дихати. Вона і так забагато заклала у цей ритуал. Проте шляху назад не було.

— Лютий леопард пазурами своїми

Позбавить недостойного невразливості.

Боги стануть свідками його і погоничами його,

Буйні трави і міцні дерева – зброєю проти нього.

З-під землі вирвались ліани, швидко зростаючи і переплітаючись. Коли Зіусудра побачив як стара карга з’єдналася з сіткою, він зрозумів, що більше зволікати не можна і поплентався у бік спуску з пагорба. Він загризе всіх її прибічників, а потім розірве і Анзу на шматки. Вона посміла накладати на нього обмеження. І це після того, як сама ж подарувала йому таку свободу. Колись, у минулому житті, він просив лише відвернути смерть, але отримав цілий необмежений світ. І от тепер вона хоче його забрати. Дзуськи, він свою свободу так просто не віддасть. 

— Не так швидко, зятю. — просто з повітря виник його давно померлий тесть. Тепер він став тим, кого зватимуть Анку, передвісник смерті.

Холодні руки залізною хваткою тримали Зіусудру, поки четвертий шувані почав свою частину:

— Величезна гадюка обвиє чари його,

Не підкоряти йому волею його.

Демон, мов скажений бик,

великий привид,

привид, що не вірветься до жодного дому,

демон, що не знає сорому.

Зіусудра, все ще у полоні Анку, спостерігав як з річки виповзали тисячі змій, щоб з’єднати шувані з сіткою. О, тепер він впізнав це заклинання. Таке саме, але значно простіше він сам колись робив, щоб тимчасово полонити духа. Що ж, Анзу перевершила будь-які з очікувань. Ця пастка могла стати вічною, як і його життя. Тож доведеться поборотися за себе. Різко крутанувшись, з криком болю від зідраних опіків, він вирвався з рук Анку. І чимдуж побіг до п’ятого шувані. Він майже вкусив його за горло, коли невідома сила відкинула його, як кошеня.

 — Я ж казав – не так швидко. Сьогодні ти нікого не вб’єш. – повчав Зіусудру колишній тесть під сурми і барабани, що знову зазвучали.

— Одного разу ти вже здох. Подохнеш і вдруге. – виплюнув разом з кров’ю Зіусудра, кидаючись в бій. Він не відступить.

— Скажений лев,

від стрибка якого неможливо ухилитися,

Буде приспаний звуками цих барабанів.

Духи, що виснажують небеса й землю,

духи, що виснажують землю,

духи великої сили,

великої сили й велетенської ходи

закують цього звіра, відділивши від демона.

Одночасно хруснули кістки і у шувані, і в Зіусудри. Перший почав своє перетворення на звіра, щоб злитися з сіткою. Другому зламали, здається, ребро. Зіусудра певності не мав. Анку щедро, від душі, наносив йому удари, заганяючи назад на пагорб. Зрозумівши, що ритуал не перервати, Зіусудра зробив єдине, що залишалось – спробував вирватися з кола. Вона не замкне його, якщо він фізично не буде тут. Проте коли він вже досяг кола, вийти не зміг. Глуха енергетична стіна не давала зробити і крока за накреслену лінію.

— Повінь, що долає богів і царів,

Хай змиє усі прив’язки, зітре усі борги.

Вони виросли в глибинах океану,

в потаємних місцях вони постали.

Вони розкидаються, мов пастки,

Визнають батька, але коряться лише матері.

Шум барабанів і грім заглушили останню фразу. Небеса розверзлися і на шосту шувані полився зоряний дощ. Якби Зіусудра не боровся так сильно за життя – він би вважав, що це було найпрекрасніше явище, яке він тільки бачив. Але зараз його знесиленого, з сильними опіками і зламаними кістками, волокли на верхівку пагорба до Анзу. Вона стояла напівзігнувшись і задихаючись. Цей ритуал забирав так багато, навіть більше ніж тоді, коли вона знищила ціле місто. Але все ж, вона не виглядала так само погано, як він.

— Анзу, зупинись, - рваний вдих, - я зроблю все, про що тільки попросиш.- Зіусудра спробував виповзти з-під ноги Анку, який міцно притис його до каменю.

— Вона не почує. – тихо, як вирок, вимовив Анку. – Закінчуйте вже, вона довго не витримає! – крикнув він шувані і остання одразу ж почала свій піснеспів.

— Вихор, що несе помсту,

Хай зробить недостойного безплідним.

Не чоловік він,

не жінка він.

Дружин він не має,

дітей йому не народжують.

Сильний вітер закрутив останню шувані, здіймаючись до сітки. Тільки зараз основну роботу було зроблено. Всі елементи зібрані, обмеження накладені. І тут нарешті наче ожила Анзу. Вона руками почала наче стискати сітку, звільнюючи стражів одного за одним. Її голос розлетівся долиною:

—Дух Неба — нехай буде їхньою клятвою!

Дух Землі — нехай буде їхньою клятвою!

Всі замки замкнено, всі ключі сховано.

Ніхто не втече з цих тенет.

Іменем Баала, величнішого з величних,

Іменем Ліліт, матері всіх демонів.

Хай ці тенета назавжди зв’яжуть цього недостойного.

Сітка повністю накрила Зіусудру і зникла. І тільки потім, вже знесилено падаючи, Анзу нечутно додала:

— Я не відмовлюся від тебе — і ти не відпускай мене, нехай узи долі зв’яжуть тебе і мене. Навіть якщо попереду урвище — ми впадемо в нього разом. Добровільно розділяю долю з ним.

І світ в її очах згас.

***

— А що було далі, — спитала Шарлотта, яка слухала цю історію з легкою невірою і сильним захопленням. Вона все ще сиділа, щільно притулившись до стіни, проте вже більш розслаблено.

— Тій клятві не судилося справдитись. Зіусудра не зміг пробачити Анзу свого послаблення. І зрештою, їх пов’язала вічна ненависть. Він руйнував все, до чого вона лише торкалась, вона ж карала тих, хто допомагав йому послабити чари. – з легкою тугою розповідала Дуабсех. Ця дитина і так натерпілась за останні кілька днів, поки блукала міжсвіттям, тому стара вирішила пожаліти її. – Добре, Астрід, відпочивай. Кінцівку цієї історії я розкажу тобі іншим разом.

І, шкутильгаючи на ліву ногу, вийшла з хатини.