Спочатку:
На сторінку книги
Я зрозуміла, що з нашими побаченнями щось пішло не так, коли почала чекати на них.
Не просто згадувати, що в календарі є ще одне фіктивне побачення.
Не думати про те, що потрібно зняти нове відео.
Не переживати через перегляди.
Я чекала саме на нього.
На Теодора.
І це було дуже незручно визнавати навіть самій собі.
Особливо після того, як ми вчора сиділи в бібліотеці й люди навколо вже дивилися на нас так, ніби ми були парою щонайменше кілька місяців.
Я відкрила шафу й хвилин десять дивилася на одяг.
— Просто побачення, — пробурмотіла я.
Взяла одну сукню.
Поклала назад.
Взяла іншу.
Знову поклала.
— Фіктивне.
Ще одну.
— Абсолютно фіктивне.
Я подивилася на себе в дзеркало.
— Тоді чому ти так довго вибираєш?
Я не мала відповіді.
Телефон завібрував.
Теодор:
О сьомій будь готова.
Я:
А куди ми йдемо?
Він:
У ресторан.
Я:
Який?
Сюрприз.
Ти можеш хоча б сказати, як вдягатися?
Відповідь прийшла через кілька секунд.
Гарно.
Я насупилася.
Це дуже неконкретно.
Ти завжди гарно виглядаєш.
Я втупилася в екран.
— Ні.
Поклала телефон.
Через три секунди взяла назад.
Перечитала.
Усміхнулася.
— Ні, Елеоноро. Заспокойся.
О сьомій без десяти я вже стояла біля дзеркала.
На мені була проста світла сукня, волосся спадало на плечі, а в руках я крутила маленьку сумочку.
Я ще раз подивилася на себе.
— Нормально.
Телефон завібрував.
Я внизу.
Серце чомусь зробило маленький стрибок.
Я швидко вийшла.
Теодор стояв біля машини.
І цього разу він виглядав зовсім інакше.
Темні штани, біла сорочка, піджак.
Я зупинилася.
Він подивився на мене.
І теж на кілька секунд замовк.
— Привіт, — сказала я.
— Привіт.
— Ти…
Я замовкла.
— Що?
— Нічого.
— Хотіла сказати, що я гарно виглядаю?
— Ні.
— Шкода.
— Я хотіла сказати, що ти сьогодні дуже серйозний.
Він усміхнувся.
— А ти сьогодні дуже гарна.
Я опустила погляд.
— Дякую.
— Ти знову почервоніла.
— Я не почервоніла.
— Почервоніла.
— Це через холод.
— На вулиці тепло.
— Теодоре.
— Добре.
Він відчинив дверцята.
— Прошу.
Я сіла.
— Ти сьогодні надто ввічливий.
— А що?
— Нічого. Просто незвично.
— Може, сьогодні я вирішив поводитися як джентльмен.
— На четвертому побаченні?
— Треба ж колись починати.
Я посміхнулася.
— Подивимося.
Ресторан виявився невеликим і дуже затишним.
Не тим місцем, де все блищить настільки, що страшно торкатися виделки.
Тут були теплі лампи, дерев'яні столи, великі вікна й тиха музика.
Я оглянулася.
— Тут красиво.
— Я знав, що тобі сподобається.
— Звідки?
— Я слухаю, коли ти говориш.
Я подивилася на нього.
— Коли я це казала?
— Тиждень тому.
— Ти пам'ятаєш?
— Пам'ятаю.
Ми сіли за столик.
Я відкрила меню.
— Тут усе дуже дороге.
— Не дивись на ціни.
— Я завжди дивлюся на ціни.
— Сьогодні ні.
— Теодоре…
— Сьогодні я запросив тебе.
— Але…
— Без «але».
Я зітхнула.
— Добре.
Офіціант підійшов.
Ми замовили пасту, салат і напої.
Коли він пішов, я подивилася на Теодора.
— Чому саме ресторан?
— Хотів нормально з тобою поговорити.
— Ми й так багато говоримо.
— Не так.
— А як?
Він трохи помовчав.
— Без камери.
Я завмерла.
— Ти не хочеш знімати?
— Сьогодні ні.
— Але блог…
— Блог переживе один вечір.
Я усміхнулася.
— Це каже хлопець, який учора змусив мене зробити десять фотографій.
— Ті фотографії були хороші.
— Ти просто хотів перегляди.
— І отримав.
— Самовпевнений.
— Ти ж знала.
Їжа приїхала досить швидко.
Я накрутила пасту на виделку й уже хотіла спробувати, коли помітила, що Теодор дивиться на мене.
— Що?
— Нічого.
— Ти сьогодні часто кажеш «нічого».
— Я просто дивлюся.
— На що?
— На тебе.
— Навіщо?
— Не знаю.
Я посміхнулася.
— Дуже переконливо.
— А ти хочеш, щоб я придумав причину?
— Ні.
— Тоді не питай.
Я похитала головою.
— Ти неможливий.
— Але ти тут.
— На жаль.
— Неправда.
Я вже хотіла відповісти, коли помітила, що він перестав їсти.
— Що сталося?
— Нічого.
— Знову?
Він усміхнувся.
— Просто подумав.
— Про що?
— Про те, що ти завжди спочатку кажеш, що тобі нічого не треба, а потім забуваєш поїсти.
Я нахмурилася.
— Я не забуваю.
— Минулого разу ти з'їла половину солодкої вати й сказала, що це вечеря.
— То було в парку.
— Саме тому.
Він посунув до мене тарілку із салатом.
— Їж.
Я подивилася на нього.
— Ти зараз серйозно?
— Так.
— Ти що, моя мама?
— Ні.
— Тоді не командуй.
— Я не командую.
— А що це?
— Турбота.
Одне слово.
Просте.
Але я чомусь замовкла.
Теодор теж нічого не сказав.
Просто продовжив їсти.
А я дивилася на нього й раптом зрозуміла, що це був зовсім не той хлопець, якого я знала на початку.
Той Теодор любив підколювати мене.
Любив вигравати суперечки.
Любив робити вигляд, що його нічого не хвилює.
А цей…
Цей помічав, чи я поїла.
Пам'ятав, що я люблю.
Знав, що мені подобається.
І чомусь це лякало більше, ніж усі його жарти.
— До речі, — сказала я, щоб не думати про це, — у мене є питання.
— Яке?
— Твоя двоюрідна сестра.
Він одразу посміхнувся.
— Що з нею?
— Нічого.
— Ти впевнена?
— Так.
— Ти ж не ревнуєш?
Я мало не вдавилася водою.
— Ні!
— Я просто запитав.
— Не починай.
— Не починаю.
— І взагалі, це було один раз.
— Один раз чого?
— Нічого.
Він засміявся.
— Ти дуже смішна, коли виправдовуєшся.
— Я не виправдовуюся.
— Звичайно.
— Теодоре.
— Добре.
Я кинула на нього погляд.
Він усміхнувся.
— Знаєш, вона питала про тебе.
— Що?
— Моя сестра.
— Про мене?
— Так.
— Що саме?
— Чи ти справді моя дівчина.
Я завмерла.
— І що ти сказав?
Він дивився на мене кілька секунд.
— Що поки що ти моя фіктивна дівчина.
Я відчула дивний укол десь під ребрами.
— «Поки що»?
— Обмовка.
— Звичайно.
— Елеонора.
— Що?
— Не думай про це.
— Я й не думаю.
— Брешеш.
— Ти теж.
— Можливо.
Ми вже майже закінчили вечерю, коли я почула знайомий голос.
— Елеонора?
Я повернулася.
Біля входу стояли Беатріс, Натан і ще кілька наших друзів.
Я закрила очі.
— Ні.
Теодор повернувся.
— Що?
— Вони.
— Хто?
— Друзі.
Він подивився на них.
— О.
— Не «о».
Беатріс уже махала нам рукою.
— ЕЛЕОНОРО!
Я прошепотіла:
— Я зараз провалюся крізь підлогу.
Теодор тихо засміявся.
— Не переживай.
— Легко тобі казати.
Друзі підійшли до нашого столика.
Беатріс подивилася на мене.
Потім на Теодора.
Потім знову на мене.
— Ви тут?
— Як бачиш.
Натан усміхнувся.
— Самі?
Теодор підняв брову.
— Ні. З нами ще невидимий третій.
Натан розсміявся.
Беатріс сіла на сусідній стілець.
— Так-так. Фіктивне побачення.
— Саме так, — швидко сказала я.
— Звичайно, — протягнула вона.
Я вже знала цей тон.
— Не починай.
— Я нічого.
Теодор посміхнувся.
— Це її улюблена фраза.
— Не смій.
— Що?
— Змовлятися з нею проти мене.
Беатріс засміялася.
— Я просто дивлюся.
Натан нахилився до Теодора.
— Брате, ти пропав.
— Замовкни.
— Ні, серйозно. Ти на неї дивишся так, ніби вона остання паста в цьому ресторані.
Я не витримала й засміялася.
Теодор кинув на нього погляд.
— Натан.
— Все, все.
Беатріс підняла телефон.
— Я хочу фото.
— Ні, — сказала я.
— Так.
— Беатріс.
— Для історії.
— Ні.
Теодор раптом сказав:
— Давай.
Я подивилася на нього.
— Ти серйозно?
— Так.
— Навіщо?
— Буде багато переглядів.
Я засміялася.
— Ти вже заразився.
— Від тебе.
Беатріс уже тримала телефон.
— Станьте ближче.
— Ми й так близько, — сказала я.
— Ближче.
Теодор пересунувся.
Наші плечі торкнулися.
— Усміхніться.
Клац.
— Ще.
Клац.
— А тепер подивіться одне на одного.
Я повернула голову.
Теодор уже дивився на мене.
Я усміхнулася.
Клац.
Беатріс опустила телефон.
— Оце.
— Що? — запитала я.
— Нічого.
— Покажи.
Вона повернула екран.
Я подивилася.
І замовкла.
На фотографії ми не виглядали як двоє людей, які грають закоханих.
Ми виглядали як двоє людей, яким добре разом.
І це було набагато страшніше.
Друзі ще кілька хвилин сиділи з нами.
А потім Беатріс раптом сказала:
— Добре, ми підемо.
— Так швидко? — запитав Теодор.
— Не хочу заважати вашому…
Вона зробила паузу.
— …фіктивному побаченню.
— Дуже смішно, — сказала я.
Вони пішли.
Я видихнула.
— Нарешті.
Теодор подивився на мене.
— Вони все зрозуміли.
— Що саме?
— Що ти мені подобаєшся.
Я застигла.
— Що?
Він не відвів погляду.
— Я сказав, що вони це зрозуміли.
— А ти?
— Що я?
— Тобі…
Я не договорила.
Він нахилився трохи ближче.
— Ти хочеш почути відповідь?
Я кивнула.
— Так.
Він усміхнувся.
— Тоді не сьогодні.
— Теодоре!
Він засміявся.
— Я знав, що ти розсердишся.
— Ти жахливий.
— Але ти усміхаєшся.
Я зрозуміла, що він має рацію.
Я справді усміхалася.
Коли ми вийшли з ресторану, було вже прохолодно.
Я обійняла себе руками.
Теодор одразу помітив.
— Холодно?
— Трохи.
Він зняв піджак і накинув мені на плечі.
— Не треба.
— Треба.
— А ти?
— Я нормально.
— Ти завжди так кажеш.
— Бо це правда.
Я подивилася на нього.
— Ти сьогодні якийсь…
— Який?
— Інший.
— Погано?
Я похитала головою.
— Ні.
— Тоді добре.
Ми пішли поруч.
Без камери.
Без фотографій.
Без необхідності щось комусь доводити.
І раптом я подумала, що саме такі моменти мені подобалися найбільше.
Не ті, де ми сміялися перед камерою.
Не ті, де збирали тисячі переглядів.
А ті, де він просто мовчки накидав на мене свій піджак.
Де пам'ятав, що я не люблю холод.
Де дивився, чи я поїла.
Де не намагався бути зухвалим.
Просто був поруч.
— Теодоре?
— Мм?
— Дякую.
— За що?
— За сьогодні.
Він подивився на мене.
— Я радий.
— Чому?
— Бо сьогодні ти сміялася більше, ніж зазвичай.
Я усміхнулася.
— Може, через тебе.
Він зупинився.
— Що?
Я теж зупинилася.
— Нічого.
— Ні. Ти це сказала.
— Забудь.
— Не забуду.
Я засміялася.
— Ходімо вже.
Він пішов поруч.
Через кілька секунд його рука легенько торкнулася моєї.
Я не відсмикнула її.
Він теж.
Ми так і йшли далі.
І десь позаду, за вікном ресторану, Беатріс саме дивилася на нас.
Вона підняла телефон і написала в наш чат:
Беатріс:
Вони або геніальні актори, або ми зараз спостерігаємо початок справжньої катастрофи.
Натан відповів:
Вони закохалися.
Беатріс:
Не кажи Елеонорі.
Натан:
Чому?
Беатріс:
Бо вона ще сама цього не зрозуміла.
А я в цей момент ішла поруч із Теодором і навіть не здогадувалася, що наші друзі вже давно перестали вірити в слово «фіктивні».
