Спочатку:
На сторінку книги
У моєму житті було три речі, у яких я була впевнена на сто відсотків.
Перше — кава без цукру краща за каву з цукром.
Друге — понеділки придумали люди, які ненавиділи людство.
І третє — я чудово розуміюся на коханні.
Принаймні так думали мої підписники.
— Елеонора, ти зараз серйозно? — Беатріс дивилася на мене поверх екрана свого телефону.
— Абсолютно.
— Ти щойно сказала дівчині, що якщо хлопець не відповідає протягом двох годин, то він або зайнятий, або «емоційно незрілий».
— Ну?
— Він працює в лікарні.
Я завмерла.
— Звідки ти знаєш?
— Бо вона це написала в коментарях. Двічі.
Я повільно опустила телефон.
— Ну тоді він… зайнятий.
— Ти щойно врятувала свою репутацію.
— Дякую.
— Я не закінчила. Він ще й хірург.
— Ще краще. Значить, у нього буквально немає часу на дурниці.
Беатріс пирхнула.
Ми сиділи в маленькій кав'ярні навпроти університету. За вікном серпневий день повільно втрачав літню яскравість. Людей на вулиці ставало менше, а повітря вже мало ту особливу прохолоду, яка нагадувала: осінь зовсім близько.
Я любила цей час.
Нове навчання. Нові історії. Нові ідеї для блогу.
Принаймні раніше.
Я поставила телефон на стіл і ще раз відкрила статистику.
12 481 перегляд.
Учора було 18 700.
Тиждень тому — майже 30 тисяч.
Я насупилася.
— Це нормально, — сказала Беатріс.
— Ні.
— Елеонора…
— Ні, Беатріс. Для мене це ненормально.
Я завела цей блог два роки тому, коли ще була першокурсницею і вважала, що найбільша проблема у стосунках — це зрозуміти, чому людина прочитала повідомлення й не відповіла.
Тепер у мене було понад сто тисяч підписників.
Мене впізнавали в університеті.
Дівчата писали мені про свої перші побачення.
Хлопці просили пояснити, чому їхні дівчата ображаються через «нічого».
А я відповідала.
Впевнено.
Красиво.
Іноді навіть правильно.
Проблема була лише в одному.
Я сама ніколи не була закохана.
Жодного справжнього побачення.
Жодного хлопця, через якого я не могла б заснути.
Жодного «метелика в животі».
Мабуть, саме тому я так добре могла говорити про кохання.
Бо не мала власного досвіду, який міг би все зіпсувати.
— Тобі треба щось нове, — сказала Беатріс.
— Наприклад?
— Скандал.
— Ні.
— Побачення наживо.
— Тим більше ні.
— Тоді хлопець.
Я підняла на неї погляд.
— Беатріс.
— Що?
— Я не заводжу хлопця заради переглядів.
— А шкода. Це був би хороший контент.
Я засміялася.
— Мені потрібна ідея.
— Тоді знайди когось цікавого.
— Університет переповнений цікавими людьми.
— Ні, — Беатріс усміхнулася. — Я маю на увазі когось, кого всі знають.
Я вже хотіла відповісти, але за її спиною хтось зайшов до кав'ярні.
І я одразу зрозуміла, кого вона має на увазі.
Теодор Блеквуд.
Навіть якби я не знала його імені, все одно зрозуміла б, що це саме він.
Високий, з темним трохи розпатланим волоссям, яке виглядало так, ніби він щоранку спеціально намагався зробити його неслухняним. Темні очі, чіткі риси обличчя й та сама нахабна напівусмішка, через яку половина дівчат університету забувала, що взагалі хотіла сказати.
На ньому була чорна футболка, темні джинси та світла куртка, недбало накинута на плечі.
Він ішов так, ніби весь університет належав йому.
І, що найгірше, здавався цілком задоволеним цим фактом.
— Ні, — одразу сказала я.
Беатріс усміхнулася.
— Я ще нічого не сказала.
— Ти подумала достатньо голосно.
Теодор замовив каву й відійшов убік, очікуючи на своє замовлення.
Я намагалася не дивитися.
Не вийшло.
— Це він, — прошепотіла Беатріс.
— Я знаю.
— Теодор Блеквуд. Третій курс. Паралельний факультет.
— Я знаю.
— Популярний.
— Знаю.
— Красивий.
— Беатріс.
— Що?
— Я зараз почну кидатися серветками.
Вона засміялася.
Теодор раптом повернув голову.
Наші погляди зустрілися.
Він кілька секунд дивився прямо на мене.
Потім ледь підняв брову.
І усміхнувся.
Я відразу відвела погляд.
— Він тобі усміхнувся, — прошепотіла Беатріс.
— Можливо, він просто ввічливий.
— Теодор Блеквуд і ввічливість в одному реченні? Цікаво.
— Замовкни.
— Ти почервоніла.
— Тут жарко.
— На вулиці двадцять градусів.
— Каву гарячу п'ю.
— Ти її ще навіть не торкалася.
Я хотіла відповісти, але мій телефон завібрував.
Нове повідомлення.
Коментар під останнім відео:
«Елеонора, ти так багато говориш про стосунки. А ти сама хоч раз була закохана?»
Я завмерла.
Потім з'явився ще один.
«Чи легко давати поради, коли сама не знаєш, як це — кохати?»
А потім ще десятки.
Я прокрутила екран.
Підписники почали ставити те саме питання.
Беатріс заглянула через моє плече.
— Ой.
— Саме так.
— Ну…
— Не кажи «я ж казала».
— Я не казала.
— Але подумала.
Вона замовкла.
Я дивилася на екран і відчувала, як у грудях наростає неприємне хвилювання.
Мій блог справді втрачав популярність.
І, здається, люди нарешті почали помічати те, що я так довго приховувала.
Я нічого не знала про справжнє кохання.
Я лише вміла про нього говорити.
— Мені потрібна нова рубрика, — сказала я.
Беатріс повільно посміхнулася.
— О ні.
Я перевела на неї погляд.
— Що?
— Я знаю цей вираз обличчя.
— Який?
— Той, після якого ти робиш щось абсолютно божевільне.
Я подивилася на Теодора.
Він саме забирав свою каву.
Потім знову глянув у наш бік.
І цього разу його усмішка стала ширшою.
Я не знала, чому саме в ту мить у мене в голові народилася ця ідея.
Можливо, через паніку.
Можливо, через статистику.
А можливо, через те, що я вперше за довгий час відчула справжній виклик.
Я відкрила камеру.
— Елеонора, що ти робиш?
— Рятую блог.
— Як?
Я усміхнулася в камеру.
— Проводжу експеримент.
Беатріс зблідла.
— Який ще експеримент?
Я подивилася просто в об'єктив.
— Сім побачень за сім днів із хлопцем, якого я ніколи не обрала б сама.
Беатріс ледь не вдавилася кавою.
— Елеонора…
Я вже не могла зупинитися.
— І першим кандидатом буде…
Я повернула камеру в бік Теодора.
Він саме стояв біля виходу.
— Теодор Блеквуд.
Тиша.
Я опустила телефон.
Беатріс дивилася на мене так, ніби я щойно підпалила університет.
А Теодор…
Теодор почув своє ім'я.
Повільно повернувся.
Подивився на мене.
І посміхнувся.
— Схоже, — сказав він, — ми з тобою маємо про що поговорити.
Я закрила очі.
От і врятувала блог.
Або остаточно його знищила.
