Спочатку:
На сторінку книги
прокинулася від вібрації телефона.
Потім ще однієї.
І ще.
А потім телефон просто перестав замовкати.
— Що за…
Я наосліп потягнулася до тумбочки й ледь не скинула його на підлогу.
Екран світився десятками сповіщень.
+1 204 нових підписники.
Я сіла на ліжку.
— Що?
Ще одне повідомлення.
+3 871 перегляд за останні десять хвилин.
Я відкрила блог.
І завмерла.
Наше вчорашнє відео було всюди.
За ніч воно набрало понад 180 тисяч переглядів.
Я кілька секунд просто дивилася на цифру.
Потім відкрила коментарі.
«Вони точно закохаються».
«Теодор дивиться на неї НЕ ЯК ФІКТИВНИЙ ХЛОПЕЦЬ».
«Хтось поясніть, чому між ними така хімія?»
«Елеонора, ти сама бачиш, як він на тебе дивиться?»
«Побачення №2, будь ласка, негайно».
Я прикрила обличчя руками.
— Це катастрофа.
Телефон знову завібрував.
Беатріс.
Я відповіла на дзвінок.
— Ти вже бачила?
— Бачила.
— Це жах.
— Це успіх.
— Вони всі думають, що ми справжня пара.
— Саме цього ти й хотіла.
— Я хотіла врятувати блог, а не стати головною парою університету.
— Пізно.
— Що означає «пізно»?
— Тебе вже відмічають у мемах.
Я застогнала.
— Чудово.
— І ще дещо.
— Що?
— Теодор прокоментував відео.
Я завмерла.
— Що він написав?
— Читай сама.
Я відкрила коментарі.
Від нього був лише один рядок:
«Вона набагато цікавіша, ніж здається.»
Я перечитала його двічі.
— Це навіщо?
— Для камери.
— Беатріс.
— Що?
— Він же не знає, що я зараз це бачу.
— Він знає, що ти побачиш.
Я замовкла.
Телефон знову завібрував.
Цього разу — особисте повідомлення.
Теодор:
Доброго ранку, зірко блогу.
Я швидко набрала:
Я:
Ти бачив перегляди?
Теодор:
Бачив.
Я:
180 тисяч.
Теодор:
Я вражений.
Я:
Це через тебе.
Теодор:
Неправда.
Я:
Через нас.
Кілька секунд він нічого не відповідав.
Потім:
Теодор:
Обережніше, Вітмор. Так можна подумати, що тобі подобається слово «нас».
Я відклала телефон.
— Ні.
Беатріс, яка все ще була на зв'язку, запитала:
— Що?
— Нічого.
— Він написав?
— Так.
— І?
— Він нестерпний.
— Отже, все добре.
Я засміялася.
— Мені треба записати відео.
— Зараз?
— Так.
— Ти навіть не поснідала.
— Популярність не чекає.
— Твій круасан теж.
— Я виживу.
Через двадцять хвилин я вже сиділа перед камерою.
Волосся зібране.
Кава поруч.
Телефон на штативі.
Я натиснула запис.
— Привіт усім. Я, здається, маю пояснити, що відбувається.
Зупинилася.
— Ні. Це звучить так, ніби я виправдовуюся.
Перезапис.
— Привіт. Так, наше перше відео справді набрало…
Я подивилася на статистику.
— Двісті десять тисяч переглядів?!
Я аж нахилилася ближче до екрана.
— Добре. Спокійно.
Я знову подивилася в камеру.
— Так. Наше відео набрало понад двісті тисяч переглядів. І перш ніж ви почнете вигадувати весілля, дітей і ім'я нашого собаки…
Я зупинилася.
— Хоча ім'я собаки можна обговорити.
Засміялася сама.
— Жартую.
У цей момент телефон завібрував.
Я подивилася на екран.
Теодор:
Я голосую за собаку.
Я мимоволі усміхнулася.
— Ти серйозно?
Я забула, що камера все ще записує.
Потім прочитала наступне повідомлення.
Теодор:
Назвемо його Блеквуд-молодший.
Я засміялася.
— Ні!
Я знову подивилася в камеру.
— Ви це бачили? Він уже планує нам собаку.
Через кілька секунд прийшло ще одне.
Теодор:
Для камери, Вітмор.
Я прочитала повідомлення вголос.
— «Для камери».
Я закотила очі.
— Звичайно. Все тільки для камери.
Я продовжила:
— Отже, офіційно повідомляю: наші стосунки фіктивні. Ми просто виконуємо челендж. У нас сім побачень за сім днів. Жодного кохання. Жодної драми. Жодних…
Я замовкла.
Згадала вчорашній вечір.
Його погляд.
Його повідомлення.
Мені сподобалося.
Я швидко відвела погляд від камери.
— …ну, майже жодної драми.
Відео я виклала через годину.
За перші п'ятнадцять хвилин — двадцять тисяч переглядів.
За годину — сімдесят.
А ввечері цифра вже перевалила за пів мільйона.
Я сиділа на ліжку й оновлювала сторінку кожні тридцять секунд.
— Це ненормально.
Беатріс сиділа поруч.
— Це популярність.
— Це божевілля.
— Ти хотіла врятувати блог.
— Не настільки.
Вона відкрила коментарі.
— Послухай цей.
— Читай.
— «Вони кажуть, що це тільки для камери, але Теодор дивиться на неї так, ніби забуває, що камера взагалі існує».
Я мовчала.
— Є ще один, — сказала Беатріс.
— Не треба.
— «Вона сміється з нього по-справжньому. Це вже не фіктивно».
Я відклала телефон.
— Люди вигадують.
— Можливо.
— Ми граємо роль.
— Можливо.
— Усе це тільки для камери.
Беатріс подивилася на мене.
— Тоді чому ти усміхаєшся щоразу, коли він пише?
Я відкрила рот.
Закрила.
Відповіді не було.
Телефон знову завібрував.
Теодор:
Завтра о шостій.
Я написала:
Де?
Він відповів:
Побачиш.
Це не відповідь.
Тоді вважай, що це сюрприз.
Я посміхнулася.
Не запізнюйся.
Відповідь прийшла майже миттєво.
Я ніколи не запізнююся.
Я згадала нашу першу зустріч.
Ти запізнився на три хвилини.
Ти рахувала?
Я завмерла.
Ні.
Брехня.
Я засміялася.
Беатріс подивилася на мене.
— Знову він?
— Так.
— Що пише?
Я заблокувала телефон.
— Нічого.
— Елеонора.
— Просто дурниці.
Я підвелася й підійшла до вікна.
На вулиці вже починало темніти.
Літо повільно відступало.
Десь там попереду чекали ще шість побачень.
Шість днів.
Шість шансів переконати себе, що це лише гра.
Я тихо сказала:
— Це тільки для камери.
І чомусь, коли я вимовила ці слова вдруге, вони вже не звучали так переконливо.
