Спочатку:
На сторінку книги
Якщо чесно, я не знала, що саме мене більше нервує: перше фіктивне побачення чи те, що Теодор Блеквуд поводився так, ніби це найзвичайніша річ у світі.
Я стояла біля кав'ярні й уже втретє перевіряла себе у фронтальній камері телефона.
Волосся на місці.
Макіяж нормальний.
Сорочка не пом'ята.
Виглядала я цілком пристойно.
Тільки от вираз обличчя нагадував людину, яку зараз ведуть на допит.
— Чудово, — пробурмотіла я. — Просто чудово.
— Ти завжди розмовляєш сама з собою?
Я різко обернулася.
Теодор.
Звичайно.
Високий, у темній сорочці й джинсах, з волоссям, яке виглядало так, ніби він щойно прокинувся, але якимось дивним чином це йому пасувало.
— Я не розмовляла сама з собою.
— Я чув.
— Ти підслуховував.
— Ти стояла просто посеред тротуару.
— Це не означає, що треба слухати.
— А якщо ти говориш щось цікаве?
— Наприклад?
— Наприклад, як сильно нервуєш через наше побачення.
Я звузила очі.
— Я не нервую.
— Тоді чому ти тримаєш телефон догори ногами?
Я подивилася на телефон.
Він справді був догори ногами.
Я швидко перевернула його.
— Перевіряла камеру.
— Камера теж була догори ногами?
— Теодоре.
— Елеоноро.
— Не починай.
— Я ще навіть не почав.
Я важко зітхнула.
— Ходімо.
— Після вас.
Він відчинив двері кав'ярні.
Я зупинилася.
— Ти що, вихований?
— Іноді.
— Неочікувано.
— Не звикай.
Я зайшла першою.
— І не думай, що це справжнє побачення.
— Не думаю.
— Добре.
— Я знаю.
— Що саме?
— Що ти намагаєшся переконати в цьому себе.
Я повернулася до нього.
— Ти неймовірно дратуєш.
— А ти дуже передбачувана.
— Я зараз піду.
— Ні.
— Чому?
— Бо ти залишила камеру в машині.
Я завмерла.
— Що?
Він показав на мою сумку.
— Вона в тебе.
Я опустила очі.
Камера справді була в сумці.
— Я це знала.
— Звичайно.
— Я просто перевіряла тебе.
— І як?
— Тест провалено.
— Чудово. Тоді я можу розслабитися.
Я закотила очі.
Ми сіли біля вікна.
Я поставила камеру на столі.
— Готовий?
— До чого?
— До першого запису.
— Можемо.
Я натиснула кнопку.
— Привіт усім. Сьогодні починається наш семиденний челендж. Сім побачень із Теодором Блеквудом.
— Привіт, усім, — сказав він.
Я глянула на нього.
— Ти можеш бути трохи романтичнішим?
— Ми прийшли пити каву.
— Це побачення.
— Фіктивне.
Я вимкнула камеру.
— Я тебе зараз ударю.
— А це буде добре для переглядів.
— Ти неможливий.
— Зате чесний.
Я знову ввімкнула камеру.
— Теодор, скажи щось миле.
Він подивився прямо в об'єктив.
— Вона дуже красива, коли злиться.
Я завмерла.
— Це не…
Він усміхнувся.
— Що?
— Ти це спеціально.
— Звичайно.
Я вимкнула запис.
— Все. Перша сцена закінчена.
— А мені сподобалося.
— Мені — ні.
— Ти почервоніла.
— Тут жарко.
— Надворі прохолодно.
— У тебе є інші жарти?
— Є.
— Не хочу чути.
До нас підійшла офіціантка.
— Що будете замовляти?
— Американо, — сказала я.
— Капучино, — одночасно сказав Теодор.
Ми подивилися одне на одного.
— Я п'ю американо, — пояснила я.
— А я капучино.
— Ти завжди п'єш капучино?
— Ні.
— А сьогодні?
— Сьогодні хочу.
— Чому?
— Бо ти п'єш американо.
Я насупилася.
— Це не має сенсу.
— Саме тому.
Офіціантка ледве стримувала усмішку.
— Два напої?
— Так, — одночасно відповіли ми.
Вона пішла.
Я схрестила руки.
— Ти навмисно мене дратуєш.
— Мені подобається твоя реакція.
— Яка?
— Ти завжди спочатку злишся, а потім усміхаєшся.
— Я не усміхаюся.
— Уже.
Я торкнулася губ.
Він мав рацію.
— Ненавиджу тебе.
— Ми знайомі другий день.
— Ти швидко працюєш.
Він засміявся.
Я теж.
І саме це було найгіршим.
Бо мені справді було весело.
Коли принесли каву, Теодор посунув до мене маленьку тарілку.
— Що це?
— Круасан.
— Я бачу.
— Тоді навіщо питаєш?
— Я не замовляла.
— Я замовив.
— Навіщо?
— Ти нічого не їла.
Я подивилася на нього.
— Звідки ти знаєш?
— Вранці ти написала Беатріс.
— Ти читаєш наші повідомлення?
— Вона показала.
Я одразу подивилася в бік Беатріс.
Вона сиділа за кілька столиків від нас і зробила вигляд, що дуже зайнята телефоном.
— Я її вб'ю.
— Не варто.
— Чому?
— Вона корисна.
— Для кого?
— Для нашого блогу.
Я відламала шматочок круасана.
— Ти занадто швидко освоївся.
— Можливо.
— Не звикай.
— Пізно.
Я підняла на нього очі.
Він усміхався.
Я хотіла щось відповісти, але раптом помітила крихту біля його губ.
Не думаючи, потягнулася серветкою.
Витерла.
І завмерла.
Теодор теж.
Моя рука залишилася біля його обличчя на секунду довше, ніж потрібно.
Я швидко відсмикнула її.
— У тебе була крихта.
— Я помітив.
— Тоді чому не сказав?
— Хотів подивитися, чи ти сама помітиш.
— Ти спеціально це зробив?
— Можливо.
— Ти жахливий.
— А ти щойно витерла мені губи.
— Серветкою.
— Але ж витерла.
Я сховала обличчя за чашкою.
— Пий каву.
— Слухаюсь.
За пів години ми встигли посперечатися про музику, фільми, улюблену їжу і навіть про те, чи можна назвати картоплю фрі вечерею.
— Можна, — впевнено сказав Теодор.
— Не можна.
— Чому?
— Бо це гарнір.
— Якщо картоплі багато, це вже вечеря.
— Якщо я з'їм багато шоколаду, це теж не стане вечерею.
— Залежить від кількості шоколаду.
Я засміялася.
— Ти безнадійний.
— Зате щасливий.
— Тобі взагалі все одно?
— На що?
— На те, що це фіктивні стосунки.
Він на мить замовк.
— Ні.
Я здивовано подивилася на нього.
— Чому?
— Бо навіть якщо вони фіктивні, мені подобається проводити з тобою час.
Я не знала, що сказати.
Він теж нічого не додавав.
Просто дивився на мене.
А потім усміхнувся, ніби нічого особливого не сказав.
Я відвела погляд.
— Нам час.
— Уже?
— Так.
Я вимкнула камеру й почала складати речі.
— Завтра друге побачення?
— Ми домовлялися про сім за сім днів.
— Отже, завтра.
— Ти вже вирішив?
— Так.
— А якщо я не захочу?
— Захочеш.
— Самовпевнений.
— Ти сама мене обрала.
— Я не обирала тебе.
— Але назвала в прямому ефірі.
Я не втрималася від сміху.
— Це була помилка.
— Найкраща твоя помилка.
Ми вийшли з кав'ярні.
На вулиці вже сутеніло.
Теодор зупинився біля входу.
— До завтра, Елеоноро.
— До завтра.
Він пішов.
Я дивилася йому вслід, поки Беатріс не підійшла до мене.
— Ну?
— Що?
— Як тобі побачення?
Я зробила вигляд, що думаю.
— Жахливо.
— А чому ти посміхаєшся?
Я одразу перестала.
— Не посміхаюся.
— Елеонора.
— Добре. Трохи.
Беатріс усміхнулася.
— Я ж казала.
— Не починай.
Телефон завібрував.
Нове повідомлення від Теодора.
«Завтра не запізнюйся.»
Я написала:
«Я не запізнююся.»
Відповідь:
«Сьогодні ти прийшла на п'ять хвилин раніше.»
Я усміхнулася.
«І що?»
Через кілька секунд:
«Мені сподобалося.»
Я подивилася на екран.
А потім швидко заблокувала телефон.
Ні.
Це всього лише перше побачення.
Фіктивне.
І я точно не збиралася надавати значення одному короткому повідомленню.
Абсолютно точно.
Ну… майже.
