Спочатку:
На сторінку книги
Ніч була жахлива. Клятий зуб просто дістав. Телефоную шефу, щоб попередити та їду до знайомого стоматолога. Вона знаходить для мене «віконце» і зараз почне катування. Так вважає більшість людей, але мені не страшно. По-перше, я довіряю професіоналу. А по-друге, хочу врешті позбутися тих пекельних мук.
В кабінеті тхне різноманітною медичною гидотою й після анестезії, в моєму роті також. Далі традиційне свердління, видалення нерва, ліки й тимчасова пломба. Прощаємося, призначивши день для завершення справи.
Вже на вулиці плююся кров'ю й сідаю на лавку. Відкриваю сумочку та заглядаю в дзеркало. Чорт! Вона ж мені всю красу спаскудила. Пів щоки не відчуваю, наче контужена. Зате не болить і це вже добре. Трохи гримуюся й підмальовую губенята. Ось тепер значно краще!
Інше питання: чому цієї весни сонце забарилося й не хоче дарувати яскравих променів? Надворі кінець березня, а воно ніяк не вибереться з-за сірих хмар. Через це навколо сумно й похмуро. Та в моєму моднячому пальті доволі затишно. Звичним рухом поправляю шарф і прямую на трамвай.
Бачу, як потрібний мені маршрут наближається до зупинки й поспішаю перетнути нерегульовану «зебру». Кілька жінок чимчикують за мною й автомобілісти виховано зупиняються. Раптом, геть забувши правила, на подвійну осьову вилітає крута тачка й гальмує так, що світ навколо завмирає в очікуванні біди. Та здається обійшлося.
Водії й пішоходи автоматично оцінюють порушника спокою, а він кидає свою власність на аварійці й статечно рухається по розмітці на своїх двох. Голова шизика знизу начисто виголена, а шапкою світлого волосся нагорі грається вітер. Легка куртка - наопашки й з-під тоненької футболки видніються підкачані м’язи грудей.
– Привіт! Не налякав? – запитує весело.
Очманіти! То він до мене так поспішав? Але я бачу цього ненормального вперше у житті. Шукаю слів, щоб інтелігентно послати та не знаходжу. Мабуть, це наслідки стоматологічної агресії.
– Кого, мене? Та Ви пів вулиці налякали, – констатую сухо.
– Щиро перепрошую! – шаліє його збуджений погляд, а рука торкається грудей, наче підкреслює свою шоколадну засмагу. Я байдуже дивлюся повз, бо ненавиджу мажорів, котрі взимку вештаються по соляріях!
– Краще у тієї тітоньки перепросіть. Вона від Вашого каскадерства ледве не впісялася та ще й досі, мов відморожена на узбіччі стоїть, – продовжую вичитувати парубка, а його це страшенно заводить.
– Неймовірна! Як побачив, загальмував підсвідомо. Нічого з собою зробити не міг.
– Тобто в створеній Вами аварійній ситуації я винна? Закінчуйте цей цирк і пропустіть! – намагаюся обійти його, адже мій трамвайчик вже впустив пасажирів та збирається відправлятись, а я тут стовбичу невідомо з ким.
– Не можу! – грайливо перекриває мені рух нахаба.
– Даруйте? – відчуваю, що закипаю.
– Я не можу Вас відпустити! Це сильніше за мене. Мозок стверджує, що Ви моя доля, – далі дуркує блакитноокий.
І тут мене пробиває на здогад! Ми ж стоїмо на тротуарі неподалік відомої психіатричної клініки. Та якщо він звідти, як втрапив за кермо? Звісно в наш час можна купити будь-що і права також. Але невже все аж так безнадійно?
Тим часом люди залишають нас поза увагою й прямують далі у своїх справах. А я, сама того не розуміючи, провокую його:
– Ага! Доля, на ім’я стоматолог. Тільки від зубного болю позбавилася, а тут нате вам інша напасть на мою голову звалилася.
– Бідолашна! Це ж треба, який прозаїчний мотив у нашої зустрічі. Давайте я Вас підкинути куди скажете, – прогресує хвороба психа.
– Ще чого? Їдьте куди їхали, а мені й трамвай згодиться, – зиркаю на транспорт, що показує хвіст. Навіжений також кидає оком в бік зупинки, а коли повертає голову - від мене вже й слід прохолов.
Не задумуючись, стрибаю до першого-ліпшого, геть невідповідного транспорту та посміхаюсь у вікно. Але дивак не падає в розпачі на рейки, а примружившись киває головою, мов хоче мене присоромити.
І що сьогодні за день? З ночі зуб діставав, а потім цей чорт вискочив зі своєї табакерки та мало заліза не наламав. Ще й намагався мене звинуватити в нападі його хвороби.
А куди це я їду взагалі? З невдоволеною гримасою виходжу через кілька зупинок і розумію, що тепер треба зрізати на високих підборах добрий гак. Та нічого, подихаю повітрям. Воно хоч і сире, але весна все одно відчувається. І бруньки на деревах набрякли й чекають перших променів, щоб відкритися сонцю.
Через пів години допленталася до свого НДІ. Наша контора винаймає тут офіс. Старі інститути стояли б пусткою, коли б не їх заповзятливі керівники. Ці ділові люди мають з оренди непогані статки. Я так думаю, хоча мені до того байдуже.
Головне, аби Кавун не журив мене за довгу відсутність. Це не жарт! Просто мій керівник має таке собі баштанне прізвище. Тільки ми не овочами торгуємо, а розробляємо різноманітні проєкти диджиталізації промислових процесів, на замовлення. Не скажу, щоб були «невиїзні» та підписка про нерозголошення в деяких наших контрактах присутня. А закордонний паспорт у мене збирає пил вдома у шухляді, бо подорожувати я не люблю.
До речі, Руслан Мар’янович мене не сварив. Навпаки пошкодував, що мучилась. Хто ж не знає, що таке зубний біль! Кожен поспівчуває. А ще бос нагадав, що я відстаю з подачею своєї частини проєкту, за яку так активно боролась. Я хотіла залишитися наднормово та він заборонив і наказав іти додому.
На вулиці вже смеркло, хоч біля інституту світла досить. Не встигаю нічого подумати, як переді мною з'являється величезний віник рожевих троянд. Хотіла обійти, але не виходить! Підіймаю здивований погляд і бачу вранішнього придурка з дороги. Ті веселі очі знову тануть в мені й посмішка відсвічує яскравіше за ліхтарі.
Я забуваю про чемність і зриваюся на крик:
– Ви?.. Якого біса?
– Вітаю, незнайомко! Я ж казав: це сильніше за мене й не відпускає! – впевнено промовляє натхненним голосом парубок, а мене розбирає ще більший гнів.
Я так вдало зникла з його очей вранці та псих продовжує переслідувати. Як він взагалі мене знайшов?
– Бачу, Ви вмієте здивувати дівчину своєю появою, – говорю доволі зверхньо.
– Буває! Тільки наразі я скорений тим, що Ви поруч...
– Ще скажіть: геть випадково, – роздратовано примружую погляд, забуваючи що спротив його вабить.
– Ні! Цього не скажу. Навіть не стверджуватиму, що серце підказало. Я Вас шукав і результатом задоволений, – стає серйознішим він.
– Сьогодні чи все життя? Здається так ви дівчатам кажете? – продовжую нариватися на загравання, а йому це наче головний приз.
– Дивовижна й відверта! А ще неймовірно чарівна. Тільки відчуваю, що наразі по повній отримаю. Тому замовкаю й лише прошу дозволу підвезти додому... Погоджуйтеся, я ж не відчеплюсь, – чесно зізнається він і починає нагадувати впертого, але нормального.
– Та я б погодилася, тільки цим буде дуже незадоволений мій чоловік, – брешу в очі й бачу солодку посмішку:
– Ні, ні, ні! Немає у Вас ніякого чоловіка і слава Богу.
– ...Бувай! До завтра, – чую з-за спини голоси колег, просякнуті неприхованою заздрістю. Адже вони прямують в бік міського транспорту, а я стою й розмовляю зі струнким качком, що приніс мені купу квітів. Крім того, поруч на асфальті завмерла яскрава, мов блискавка, Шевроле Камаро.
Знайомі навіть не підозрюють, що здибала я це непорозуміння сьогодні, коли їздила лікуватися. Вдаю, що мені до всього байдуже, хоч десь всередині пританцьовує просте дівчаче задоволення. А цей реп’ях не змінює риторики й продовжує чіплятись:
– Будь ласка, не відмовляйте! Бо їздитиму сюди щодня, доки не погодитесь хоча б разочок промчати зі мною. Це моя мрія.
Я спопеляю поглядом оберемок квітів так, наче вони винні в появі причепи й кидаю наступне:
– Іще чого? Але якщо пообіцяєте одноразову акцію - я погоджусь. Тільки покладіть кудись цю клумбу, я не люблю троянди...
– Ясно, уже робиться! – з легкістю дарує він рожеву красу дамі, що проходила повз. Вона спочатку відсахнулась, але коли дивак сказав їй щось на вухо, чемно кивнула й зникла з очей.
А винуватець моїх сьогоднішніх пригод широко прочинив дверцята спорткара й обережно допоміг всістися до феєричного шкіряного салону. Далі оббіг свій недешевий транспорт та вже квітнув за кермом ліпше, ніж ті троянди.
– Доки я не сказала адреси, зізнавайтеся як мене знайшли? – спробувала шантажувати, але відповідь мене вразила:
– Вашу адресу пам'ятає мій навігатор, а знайшов дуже просто. Пристрасно допитав стоматолога й знаю про Вас все-все. Дозвольте я пристебну... – звабливо нахиляється наді мною керманич.
– От свиня! – зривається з моїх губ.
– Хто я? – посміхається водій та починає набирати таку швидкість, що я радію паску безпеки на собі.
– Ні, служителька Гіппократа. Неприпустимо патякати про свою пацієнтку невідомо з ким, – токсично реагую на лікарську зраду.
– Чому невідомо з ким? Вона мене впізнала. Це Вас, бачу, спорт зовсім не цікавить, – прозвучала відповідь на всі мої запитання відразу.
– Ясно! Спортивна зірка. А я - Ваш черговий приз? Тільки тут розчарую. Спортом я дійсно не цікавлюся та й експонатом у Вашій колекції мені не бути, – запевняю веселуна, але почути його гучне ім’я не маю жодного бажання.
