Спочатку:
На сторінку книги
Тепер у моєму телефоні неочікувана новинка - електронний кабінет майбутньої мами. І з’явився він тоді, коли я думала лише про здоров’я коханого. Того, хто спочатку блискавично вирішив зробити мене нареченою, а потім так само перекреслив наш чарівний світ. Та я звикла поважати рішення мого єдиного, навіть коли вони безжальні й страшні.
У віртуальному світі - я голова. Маю деякі ексклюзивні розробки та й теки з файлами зберігаються в моїх ґаджетах, мов на параді. Ось тільки у справжньому житті геть заплуталася й не знаю: що робитиму далі??? Та рішення все-таки прийняла й пошукала лікаря Борі. А як знайшла, сказала наступне:
– Сеньйоре доктор, я вдячна Вам за допомогу, а ще маю одне дуже важливе прохання. Будь ласка, нехай моя вагітність залишається лікарською таємницею. Для всіх, особливо для Борі. Тобто для Вашого пацієнта. Знання і Бог допоможуть Вам витягнути Його з біди, а мій шлях лежить додому. Ви абсолютно праві: я повинна дбати про майбутню дитинку. Це головне.
– Perché? Не розумію. Але ж у вас з сеньйором Змієвським може бути родина! Так, якийсь час він залишатиметься не дуже надійною опорою та я давно не бачив подібної сили. Пацієнт має необмежений внутрішній потенціал і перспективу стати на ноги. Як пілот, за штурвал авто, він навряд чи сяде та є купа інших професій. Спробуйте допомогти одне одному. Запевняю, це спрацює, – збурено говорить зовсім стороння нашим нещастям людина, та не переконує мене. Я залишаю прохання незмінним і скоро прощаюся з ним.
Повертаючись до готелю, купую в аптеці ліки, що прописали. От халепа! Давно не ковтала ніяких пігулок. Весь час думаю про те, що сьогодні сталося. Спочатку відчула смертельну образу, а як дізналася про малечу - наче переродилася. Воно відразу підтримало мене. І думка, що «летючий Змій» тепер назавжди залишиться зі мною, гріє душу. Лягла відпочити й не зчулася як задрімала.
Розбудив дзвінок Самійловича:
– Ліно, дівчинко, де ти є? Я лише на мить відвернувся, щоб дізнатися про майбутню операцію, а ти кудись зникла. Я ж хвилююся! Не вистачало ще й тобі злягти. Кажуть, на Борю чекає дуже відповідальне хірургічне втручання. Будуть зміцнювати хребет, а як та поміч приживеться - він зможе ходити... Чув колись про таке та не бажав для сина!
– Будемо молитися за успіх, Самійловичу. А я виконую бажання нашого Змія та їду звідси. Зі мною все буде добре, не переймайтеся. Думаю, що тут ми вже більше не зустрінемося. Всього найкращого! – хотіла закінчити розмову та він зрозумів:
– Тобто це все? А що я синові скажу?
– Що я підкорилася його волі. Як тоді, коли прийняла пропозицію і була відданою над усе. Боря допоміг мені втямити головне: якщо людина когось безмежно кохає, може зробити для неї що завгодно і відпустити теж... Ви бережіть себе, Самійловичу. До побачення! – і скинула. Не могла більше терпіти біль, а мені про маленьку «зміючку» необхідно дбати.
Навіть посміхнулася. Цікаво: хто там? Хлопчик чи дівчинка? Які неймовірні зміни принесла ця подорож до біди й закінчилася непередбачувано. Хоча це ж не кінець, а лише початок мрій. Правда, дещо інших.
Огляд визначних місць і пам’яток я відклала на майбутнє. Чомусь подумала, коли мій малюк підросте - привезу його сюди, аби побачив місце, де я дізналася про нього. Це буде романтично!
Купила квиток на перший ліпший рейс та вперше у житті боялася перельоту. Але моя крихітка поводилася чемно відразу за двох: за себе й за тата, що прогнав мене.
А як забирала ключі у баби Валі, то вона дивилася на мене блюдцями здивованих очей і промовляла:
– Невже там може не сподобатися? Ліно, я думала ти полетіла назавжди, а воно он як повернулося. І що там панове Гордієнки?
– У них все добре. Вам вітання передають! – брешу й не червонію та з цими словами відчуваю перші прояви токсикозу. Хоча то лише моя реакція на нещиру розмову.
Ось я і вдома. Тут спокійно й затишно. Та оманливе враження зникає вмить, як відкриваю шафу й бачу купу Його речей. А ще на столику й полицях красуються наші радісні обличчя. Хто взагалі додумався фіксувати щастя на фото? Це добре, коли воно з тобою, а як уже в минулому - тоді страшенно болить...
Швидко збираю ті осяяні мордочки й кладу ниць та раптом чую з сумки рингтон повідомлення. Ковзаю по екрану й тепер виглядаю такою ж здивованою, як напередодні баба Валя, тільки більше. На мій рахунок прийшов великий переказ від Дойче Банку й відразу за ним купа реклами про те, що робити з коштами.
Це мої предки схаменулися чи хтось пожартував? Але фінансові установи не мають почуття гумору, хіба що то фейк. Не встигаю нічого зробити, як на екрані з’являється татів номер. Що за терміновість? З телефоном прямую в бік туалету, бо наразі точно впісяюся.
– Привіт, доню! Хочу дізнатися: ти переказ отримала? – настирливо відриває він мене від виконання фізіологічних потреб.
– Вітаю, татку! А хіба Банк не відзвітував? І взагалі: що у вас там коїться? Ти маму в заручниці взяв чи з дому вигнав? – радію не грошам, а розмові. Батько ж, як не крути.
– Зер гут, доню! Вона надалі обіцяла бути розважливішою. Переворот був, але без крові. Моя Маріша - жінка розумна, тільки дуже гонориста. Та саме за це я й покохав її колись. А як твій «примарний гонщик»? Лікуй його добре. Бо ми вам голову морочимо, а як припече, то просимося під тепле жіноче крильце.
Тепер я відчуваю, що навряд чи виконаю рекомендації лікарів і заливаюся сльозами. Пізніше дізнаюся про гормони та зміни настрою, а поки просто хлипаю через простір:
– Дякую, тату! Медики запевняють, що з часом усе буде добре. Він житиме й рухатиметься, тільки не літатиме більше...
– То чому ж ти плачеш? Буде ближче до тебе й звичайної рівної землі, – по своєму бачить чоловічу долю мій працьовитий і прагматичний тато.
– Викид адреналіну й стомилася, мабуть. Давай пізніше поговоримо. Дякую за вашу щедрість! – вимикаю те мовне страхіття й радію, що не встигла роздягтись. Я дійсно на межі можливостей, але треба негайно повернути бабусині коштовності.
– Ви щось хотіли? – підіймає голову з лінзою на обличчі той самий дідок і точно пам’ятає мене.
– Так. Забрати дуже дорогі для мене речі. Сережки й підвіску з діамантами. Ось... – кладу перед ним квитанцію, а він щось незадоволено бурчить і лізе до сховку. Несе, востаннє милуючись яскравими камінцями та повертає мені родинне добро.
У квартирі повсюди розкидаю одяг і блаженно думаю про сон, але й тут не щастить. Тепер мені телефонує Самійлович. Навіщо? Хіба ми ще не все сказали одне одному? Накидаю халат і падаю на рідненьке ліжко. Та на екрані, що трохи тремтить, бачу бліде обличчя того, хто перетворив моє життя на пекло.
– Квіточко моя живенька, прости... Не думав, що сприймеш моє марення так буквально. Скинула б процент на побиту голову. Я був дуже неправий, – тихо говорить Борис і додає жахливої печії моїй душі та я намагаюся вистояти.
– Рада, що до тебе повертається сарказм, значить одужуєш. Я хотіла бути поруч, але ти не дав! Весь час живеш серед імпульсивних рішень і думаєш лише про себе... Пробач! Знаю, що фізично тобі боляче, але я також не метал. Тому лікуйся добре, тільки мене більше не чіпай. Бувай здоровий, Змію! – вилетіло з мене на одному диханні.
Я кинула телефон і міцно закрила обличчя обома руками. Такого нездоланного болю ще зроду не відчувала в собі! Здавалося, що мене ріжуть на шматки розпеченим залізом і я стогнала, ридаючи в ліжку, де Він вперше був моїм...
Та ось наче прозріння спустилося і я обійняла мокрими долонями живіт. Почала обережно пестити його й розмовляти вголос, мов божевільна:
– Прости, мій маленький Змію! Я не буду так більше. Ти для мене на все життя головний, а то лише отруйний гад і він нам зовсім не потрібен.
