Раді Вас бачити!

Він телефонував майже кожного вечора. Дивовижно, але зірковою хворобою Борис Змієвський анітрохи не страждав і взагалі був щирим та цікавим співрозмовником.

Раніше мені здавалося, що особи такого польоту брутальні й розпусні. Але настирливість свого характеру мій новий знайомий пояснював так: «Завжди намагаюся долетіти до мрій!» І бажала я зізнаватися собі чи ні, але він мене все більше приваблював.

Перед поверненням зі змагань ми проговорили з пів ночі. Гонщик розповідав, що поставлене перед собою завдання виконав і почувається виснаженим. Та в розмовах зі мною знаходить відновлення й оживає, як раніше не вмів.

Якось обережно запитав мене про квіти:

– Ти казала, що не любиш троянди. А які квіти тобі до вподоби? Я повинен знати.

– Усі відразу. Тільки тоді, коли вони живі. Тримаються корінцями землі й знають, що неповторні. А зрізані - вже померли й милуватися ними гріх. Лише шкода, – чесно відповідаю, а він схвильовано зітхає:

– Я не припиняю радіти, що спинився тоді. Ніколи раніше не чув такого про квіти. Ти дійсно неймовірна. В усьому. Хочу додому, щоб заглянути у небесні очі й сказати таке, чого телефоном не можна.

– Знову інтригуєш? – стверджую очевидне, але він заперечує:

– Зовсім ні. Просто це не говорять поза очі. Спочатку я шукав подарунок, але ж ти відмовишся від будь-чого. Та я людина ризикова й спробую зробити так, як серце просить...

Далі утаємничено замовкає, а я намагаюся відгадати: що замислив «летючий Змій»? Тільки ми знайомі так мало, що забратися до його голови мені складно. А може це через те, що я маю геть мізерний досвід спілкування з чоловіками?

Не те щоб зовсім ніякого. Адже спочатку було палке студентське кохання. Правда закінчилося невдало, хлопець мені зрадив. Пізніше взагалі вляпалася у стосунки з жонатим. Казав, що розлучений, а виявилося НІ. Того я сама кинула. Далі до мене причепився Самохін. Буквально першого ж вечора познайомив з мамою та через кілька днів ми розбіглися, хоч і досі працюємо в одній конторі.

Саме тоді я й припинила шукати пригоди на свою безталанну голову. Просто заглибилася в роботу. Допомагала студентам, писала замовні статті, словом тренувала розум. А далі наш бос почав підкидати цікаві проєкти й справи пішли веселіше.

Та раптом у мене заболів зуб і я поїхала лікуватися. Там і зіткнулася з зіркою вітчизняного автоспорту й тепер думаю, що закохалася. І що з цим робити? Адже ми бачилися всього двічі в один день та жваво сперечалися.

В мережі знайшла про нього купу дурнуватих дописів і гарячі освідчення закоханих дівиць. А на сторінці Бориса Змієвського красувалася лаконічна фраза: «Неодружений Стрілець перебуває в пошуку». Все інше - то інтерв’ю та розповіді про спортивний шлях. Як на мене, для цілісної картини про людину, занадто мало інформації.

– Привіт! Я вже на своїй землі, – чую зі слухавки його натхненний голос.

– Вітаю! Коли прилетів? – стандартно цікавлюся.

– Я ще в Борисполі, але хотів домовитися про зустріч. Знаю, вдень ти дуже зайнята, тому ввечері запрошую на справжнє побачення. Згодна? – одночасно голосом школяра й завзятого ловеласа пропонує він.

– Ну от, починається! Тільки прилетів і знову диктуєш умови? – грішу невихованістю.

– Боже збав! Навпаки, не знаю як просити, щоб не відмовилась, – лагідно промовляє Змій.

– А я й не думала відмовлятись. У мене побачень не було вже років сто. А ще мені з тобою цікаво, – раптом зізнаюся йому.

– Ліно, ти навіть не уявляєш, як це вабить! Я спробую подарувати незабутні враження, – хитрує він і я підозрюю якийсь туманний задум.

– Та для мене всі враження будуть нові й незабутні. Що взяти зі звичайної заучки? – намагаюся спинити його шаленства та здається Борис не слухає:

– О котрій я можу заїхати?

– Ти призначаєш побачення, то ж сам керуй. Що-що, а це в тебе добре виходить, – добровільно віддаю владу в його вправні руки й чую:

– Дякую! Тоді десь о сьомій вечора я буду й поїдемо до одного чарівного ресторанчика.

– Добре. Я чекатиму, – відчуваю себе принцесою, яку запросили на бал.

Вдома вивалюю на ліжко всі речі, які можуть згодитися для відвідин ресторану. Новорічний корпоратив з колегами не рахується. А вперше потрапити в поле зору прискіпливої публіки, в компанії зіркого спортсмена, крок доволі відповідальний. Тому й лячно!

З кількох вечірніх суконь віддаю перевагу одній улюбленій, що висить у футлярі ще зі студентських років. Придбала, щоб бути дружкою в однокурсниці. Більше нікуди й не вдягала. Тільки для якісних речей не існує часу. І кількох сотень баксів вона точно варта.

Стою перед дзеркалом, мов шахова королева. Це тому, що чорний і білий кольори ефектно сповивають фігуру, у вигляді пісочного годинника та роблять талію осиною. Взагалі-то я й сама дівчина струнка.

Далі додаю легенькі чорні чобітки, на високих підборах. Шию й вушка прикрашаю бабусиним спадком. Добре вийшло! Але здається це вже не я, а хтось підкреслено скромний і одночасно зухвалий. З пухнастою зачіскою й манікюром все ОК. Що ж, спробую не зганьбитися.

Мій кавалер зателефонував близько дев’ятнадцятої. Я накинула на плечі знайоме пальто, взяла сумочку і вийшла з дому. Біля під’їзду стояла та сама крутезна тачка. Тільки її господар сьогодні не нагадував легковажного мачо в розстебнутій куртці й не демонстрував спортивний торс. Наразі це був ошатний пан, готовий сяяти в променях софітів і слави.

Борис традиційно стрімко вислизнув з авто й закляк на місці. Його очі намагались огорнути мене всю відразу. Через той ступор я зрозуміла, що вбралася правильно й пішла до нього ближче.

– Привіт, Борю! За тобою можна годинника звіряти. Бачу, справи в Італії йшли добре, – словом реанімую зірку.

– Пробач, я дещо розгубився! Завжди некерований, коли тебе бачу, – схаменувся він і простягнув мені руку.

– Дякую, пане, але не треба аж так шокувати дівчину. Чесно, я дуже хотіла справити враження, бо ти вже бачив стільки краси, що мені й не снилося.

Борис мовчки похитав пишною зачіскою й усівся за кермо та ще не їхав. Він дивився на мене з якоюсь особливою втіхою і я не витримала:

– Щось не так? Я забула вдягнути обличчя?

– Навпаки. Все набагато краще, ніж я гадав. Хочу, щоб сьогоднішній вечір пройшов, як зорі передбачили. Ліно, я ще ніколи не був таким щасливим.

Він обережно схилився й знову сам пристебнув мене ременем. Це збурило взаємне хвилювання. А потім традиційно рвонув на улюбленій швидкості та я лише посміхалася й розуміла, що інакше їздити він просто не вміє.

Камаро домчала нас у центральний район, до одного з італійських ресторанів. Здається автогонщик повернувся додому лише тілесно, а подумки ще залишався в Італії. Чи може він просто фан італійської кухні? Лише про одне можна не хвилюватися: мій сьогоднішній кавалер сплатить будь-який рахунок.

Це я пригадала, як колись з тим одруженим покидьком навпіл розраховувалися за недешевий обід. Тоді волоцюга хотів справити на мене незабутнє враження, а вийшло навпаки...

Та що це я про гидке згадую? Адже Борис вже ґречно допоміг мені зняти пальто й передав обслузі. Потім нас провели в затишний куточок. Тут дійсно відчувалася приємна аура. Дизайнери досягли бажаного й гості могли вільно спілкувалися та не заважати іншим.

Наш офіціант запропонував аперитив і ми обрали Чинзано. З меню взяли трюфелі з білою спаржею й сиров’ялену італійську шинку. Ми трохи спокусилася стравами, що танули в роті, а потім Борис загадково кивнув у бік музикантів.

Я думала він замовив для нас танець, але музики покірно зникли з подіуму. Натомість з динаміків зазвучала тиха симфонія. А мій кавалер підвівся, розстібнув ґудзика на своєму вишуканому піджаці й дістав з кишені яскраву коробочку.

Я розгубилася та не знала на що чекати, а Змієвський неквапливо опустився на коліно й заговорив:

– Прекрасна Кароліно! Я обіцяв тобі, що цей вечір ми запам’ятаємо назавжди. Раніше шукав тебе скрізь та не здогадувався, що зустріну на дорозі. Власне, дорога і є мій світ. Ти не бійся, бо це не жарт і не розіграш, а моє виважене рішення. Я прошу тебе стати моєю нареченою, а згодом - дружиною. Однією, на все життя. Тією, з ким я хочу долетіти до мрій.

Гості, що насолоджувалися італійськими стравами наразі притихли й перестали жувати. А я поступово підвелася й відчувала монотонне тремтіння ніг та геть не розуміла, що коїться...

Оце так сюрприз приготував мені випадковий знайомий! Скоріше за все я сплю, бо в реальному житті відомий український гонщик пропонувати мені свої руку і серце точно не може.

Тільки Він ще й досі стоїть переді мною, з діамантовою красою в руці та ніжно посміхається. Я силуюся не зомліти й шепочу з останніх сил:

– Борю, що ти робиш? Це ж каблучка. Будь ласка, не жартуй так зі мною...

– Я ніколи в житті не був настільки серйозним. І нікому не пропонував себе, а тобі пропоную раз і назавжди. Ліно! Прошу, не відмовляй мені, бо ти - моя доля... – збуджено просить він і ціла банкетна зала причаїлася в очікуванні.

– Господи, допоможи мені! Я не знаю, чи заслуговую? Добре, я приймаю твою пропозицію, хоч і боюся її, – одними губами промовляю у відповідь.

Очі Змієвського спалахують отими його божевільними іскрами, а неймовірно прекрасна річ опиняється на моєму пальці. Спостерігачі полегшено зітхають та аплодують і жваво фоткають наші заручини, аби потім хизуватися в мережі своєю присутністю на заручинах відомої особистості.

Борис вперше схиляється до моїх губ і легенько торкається їх. Я відчуваю одночасно гіпнотичну ейфорію й блаженне хвилювання. Далі наречений обережно пригортає мене до міцних грудей і в тому стані ми вже не помічаємо блимання камер.

– Дякую... – шепоче він. – Ти ніколи не пошкодуєш, бо я кохаю вперше у житті. Навіть не думав, що це почуття таке прекрасне.

Далі гонщик виховано кланяється публіці й ми сідаємо за столик, де офіціант артистично розливає до високих келихів святкове ігристе. Казка триває й кілька дівчат оточують нас, тримаючи в руках крихітні горщики з каскадами квітучих орхідей. Ставлять їх напівколом і зникають. Виходить Борис запам'ятав те, що я казала про живі квіти.

Келихи наповнені, наречений спопеляє мене жагучим поглядом і тихо промовляє:

– Я ще й досі не можу повірити, що в мене буде така неймовірна дружина. Щасливий, що не випустив, коли пручалася. Летімо разом до мрій! З тобою я буду на вершині...

Богемський кришталь дарує казкові звуки, музики повернулися до звичної роботи, а гості - до своїх страв. Лише ми двоє більше не повернемося в минуле, адже нам відкрився портал у майбутнє.