Спочатку:
На сторінку книги
Спозарання зателефонувала в інститут. Майже як тоді, коли розболівся зуб і я зустріла на дорозі свою Долю. Тільки тепер прохала у керівника безоплатну відпустку, невідомо на який термін. Руслан Мар'янович знав мене, як вдумливу й відповідальну підлеглу, тому спантеличено запитав:
– Ти знайшла собі кращу роботу? Чи знову хворієш? Тоді бери лікарняний, навіщо відпустка? Ми на межі розрахунку з замовником і я хотів додати тобі винагороди.
Я не витримала й розридалася:
– Шефе, премія мені знадобиться, тільки дуже велика. Хіба що продасте інститут, разом зі співробітниками. А працювати наразі я все одно не зможу. Мій Борис... Боже, Ви ж нічого не знаєте!
– Чому не знаю? Не треба так думати про нас, старих. Мій син завжди був фаном Бориса Змієвського, за перегонами слідкував. Навіть момент аварії на якомусь сайті бачив... Вибач! А про ВАС співробітники давно пліткують. Тому не розклеюйся, Гордієнко. Грошей зайвих не знайду та за контрактом усе отримаєш. Ясно, що цього буде мало, то попроси у батьків, – почав підказувати мені Кавун, що робити. Таким доброзичливим я чула його вперше.
– Дякую за підтримку, босе! Зараз буду їм телефонувати. Рятувати Борю тепер моє головне завдання. То Ви мені відпустку надасте? – хлюпаю носом в паперові хустинки.
– Звісно, Кароліно. Що я геть бездушний, навіть якщо керівник. Ти роби свої справи, а за розрахунком по контракту я особисто прослідкую. Тримайся й телефонуй, коли що, – отак я поговорила з начальством і миттю зв'язалася з мамою.
Того ранку вона йшла своєю німецькою вулицею, бадьора й усміхнена, а повз снували спокійні й розважливі дортмундські жителі.
– Гутен морген, моя маленька донечко! Бачу, ти заплакана? Щось болить? Ану, розповідай негайно. Бо я йду до тата в кав'ярню. Будемо розбиратися з рецептом нового тістечка, щоб обійти продажі конкурентів...
Господи! З цих слів мені здалося, що вона знаходиться десь на іншій планеті, хоча справи у них з татом доволі приземлені. Я хотіла підтримки та від сказаного мені стало ще похмуріше на душі.
– Привіт, мамо! Біда в мене й серце болить-розривається... Боря дуже травмувався на змаганнях. Мені негайно потрібна ваша фінансова допомога. Як тільки зберу кошти, відразу полечу до нього в Італію, – ділюся з рідною ненькою та чую у відповідь:
– Навіщо? Куди? Як до нас прилетіти, то ти завжди зайнята. А коли якийсь недороблений шофер розбився, то відразу зібралася... Грошей не дам, навіть не проси! Здається ти ніколи не навчишся їх правильно розподіляти та не витрачати на вуличних пройдисвітів.
Я думала, що мені до цього було погано, але почути такі жахливі речі від власної матері дуже страшно! Тепер світ у моїх очах стулився до розмірів вузької щілини і я звалилася зі стільця, без пам'яті.
Не знаю, скільки лежала, але як прийшла до тями, зв'язку вже не було. Моя економна мама може й почекала якусь мить, а потім вирішила марно не витрачати ні роумінгу, ні свого часу. Донька займається чорт знає чим, а в неї комерція горить.
Я покрутила головою та шум у вухах не зник. А ще як падала на кухонні плити - набила ґулю посеред голови. Хотіла прикласти лід і відразу згадала той вечір, коли Боря прийшов травмований та затремтіла, мов привида побачила.
Все, що почула від матері я пам'ятала й вирішила звернутися до тата. Швиденько написала йому повідомлення й сподівалася, що наша безсердечна «німкеня» до нього ще не дісталася. Знаю, як вона любить неквапливо пройтися вулицями.
З татом у нас краща комунікація. Правда він підкаблучник та вибору в мене жодного. Я не прохала виймати з бізнесу, а хотіла взяти своє. Про що я? Та про те, що батьки вже кілька років відкладають мені в Дойче Банку, на посаг. Ще до зустрічі з Борею вихвалялися, наче на рахунку накапало десь тисяч з п’ятнадцять євриків.
Сиджу медитую, аби тато скоріше діло зробив та їй не розпатякав. А ще шукаю квиток, тільки марно. Вихід бачу один: замовити коротку туристичну подорож, з перельотом. Це реально.
Забринів телефон. Хапаю й бачу знову маму. Може передумала?
– Так, слухаю! Ви готові мені допомогти? – з надією запитую та чую таке, чого нормальна мати дочці не скаже:
– МИ вирішили, що ти негайно залишиш Україну й прилетиш, аби поселитися в родині й тим самим припиниш свою сексуально-доброчинну діяльність. Навіщо ти намагаєшся посварити нас з татом? Знаєш, що моє слово завжди головне. Тому збирай пожитки, залишай ключі у тьоті Валі й вилітай. Квиток на вечірній рейс я тобі забронювала. Крапка, інше не обговорюється!
Тепер у мене болить не шишка на голові, а все відразу. Тільки свідомість я більше втрачати не збираюся. Навпаки, така розлючена, що сили додались. Ну, хіба може рідна мати бути настільки безжальною?
Химерно посміхаюся й відповідаю аж занадто спокійно:
– Красно дякую! У мене також сформувалося рішення. Як буду колись у Німеччині, про вас і не згадаю. Шкода грошей для дитини, то заткніть їх собі самі знаєте куди. Не думала, що доживу аби сказати: ви мені більше не батьки!
Ясно, що в кінці зриваюся на крик і блокую їх паскудні номери. Інакше вона буде чіплятися, поки не доб'є.
Тепер можна зайнятися невідкладними справами. Спочатку все-таки приклала лід і по ходу заглибилися до туристичних сайтів. Навіть не помічала, як ціни зросли! Таке відчуття, наче не до Європи на кілька днів, а в космос пропонують злітати, прикупивши в дорогу шатл.
Ось здається знайшла те, що треба. Тільки грошей для оплати на картці недостатньо. Лізу в шухляду, до скарбнички. Це маленька коробочка з моїми прикрасами. Беру найкоштовніший гарнітур, у якому ходила з Борею до ресторану. Річ неоціненна хоча б тому, що є свідком наших заручин. Але тепер не до спогадів. Як поталанить - викуплю.
Накинула джинси, вітрівку, заплутала волосся й вибігла до найближчого ломбарду, за рогом. Слава Богу, відкритий! Там сидить сивий стариган. Подивився на мої коштовності й каже:
– Можу дати прямо зараз дві тисячі доларів.
– Чому так мало? Це дуже давні речі, від бабусі дісталися. Там же скрізь найчистіші діаманти, – торгуюся з приймальником, а він дивиться на мене крізь скло й пояснює:
– Тому, моя люба, що я взагалі можу прийняти це як лом, за гривні. Та бачу, що речі дійсно гарні. Собі взяти хотів.
– Ні-ні! Я не збираюся продавати, лише закласти. Це ж фамільна реліквія. Я б ніколи не наважилася та мій наречений розбився на авто й гроші на лікування вкрай потрібні, – вивалюю сторонній людині все як є, але правда працює. Дід знову уважно оцінює товар, потім мій фейс у віконці й киває головою:
– Ох вже ця молодь! Купиш їм за кревні хороше авто, а вони й залізо на мотлох перетворять ще й здоров’я себе позбавлять. Добре, дві двісті й ні центом більше. А рішення про заставу остаточне, продавати не збираєтеся?
– Будь ласка, швидше оформляйте. Рішення остаточне й оскарженню не підлягає. Дякую! – нетерпляче, мов наркоманка, танцюю біля віконця.
Приймальник відвалює мені зелені, додає квитанцію про заставу, а я запихаю готівку до внутрішньої кишені вітрівки й швиденько прямую через дорогу до банківського термінала. Кидаю трохи на картку й відразу сплачую за путівку.
Вдома збираю до невеличкого рюкзака документи, змінну білизну, флешку з різними важливими даними. Якось по військовому приймаю душ, підсушую волосся й ховаю під ним свою травму.
Сідаю, як годиться, перед дорогою й тяжко зітхаю. Лише кілька днів розділяють цей страшний час з неймовірно солодкими моментами життя... А тепер я мчу до Борі невідомо куди та не знаю: чого від немилосердної долі чекати?
Віддаю ключі сусідці й мелю, що їду до батьків.
– Це ти молодчинка, Ліно! Будеш біля мами з татом. А то ходить тут до тебе якийсь бугай, ще пограбує... Не переймайся, я все збережу в повному порядку. Панам Гордієнкам від мене за обновки щира подяка, вони мені дуже підійшли, – лестить бабця, а я слухаю через слово, бо страшенно не люблю нещирих людей. Просто мовчки киваю та набираю службу таксі.
