Спочатку:
На сторінку книги
Час від часу в бік нашого столика зиркають глядачі й будь-яка нормальна дівчина, на моєму місці, роздавала б їм осяяні посмішки. Але гальма всередині мене підказують, що сталося надзвичайне. Погоджуючись провести вечір в ресторані з зіркою автоспорту я й припустити не могла, що він публічно зробить пропозицію. Завжди думала, що це повинно відбуватися в більш інтимній атмосфері та після довготриваліших стосунків? А тут розгубилася й відповіла згодою!
Ні, я розумію, що Борис гідний наречений, тільки я тут до чого? Купилася на красиві слова, вишукану каблучку та статус зіркової половинки... А що коли це якась інтрига або розрахунок? Я ж нічогісінько про нього не знаю! Може він десь кинув вагітну дівчину чи жінку з дитиною. Як бути тоді?
Та й відносно мене не все так просто. Адже гарячий залицяльник дізнався від лікарки лише адресу мого офісу. З розмов знає, що я працюю у світі цифрових технологій і моє життя доволі нудне. А про особисте, родину чи батьків - жодного разу не запитував. Про себе казав, що почав спортивний шлях з п'ятирічного віку і пишається батьком, котрий в команді завжди поруч з ним. Про матір змовчав, а я не наполягала.
Що ж, коли нареченому нецікаво, тоді відкриюся всім. Батьків я маю, але ще як закінчувала коледж, вони кинули мене. Не те щоб зовсім! Просто злиняли з дому, заради покращення сімейного буття. Так вони це мотивують.
Татів брат, дядько Влас, дуже запрошував у гості й предки полетіли. А я вперлася, бо не хотіла розривати навчальний процес посеред року й залишилася вдома з найріднішою людиною на землі - бабусею Любавою.
Казали, дядько служив в Західній групі військ (колишня НДР). А відразу після служби одружився й оселився в німецькому Дортмунді. Родина виховує доньку, тобто я маю двоюрідну сестру-німкеню? У родичів є свій кондитерський бізнес і взагалі та сімейка на фотках завжди така доглянута й щаслива...
А в нас тоді були не найкращі часи. Ось мої предки й купилися та ризикнули попрацювати на чужині. І так запрацювалися, що з часом стали громадянами федеральних земель Північної Рейн-Вестфалії. Зняли собі будиночок, інколи гроші мені підкидають та й приїздили вже кілька разів. А щодо мого переїзду - давно маю отакенну дірку в голові! Тільки з якого це дива я попхаюся до Німеччини? Я навіть мови тієї не знаю. Мотивація звісно слабенька, але хоч якась та є.
Все б нічого, та як гризла науки на факультеті кібернетики в політеху, бабуня захворіла й скоро померла. Не допомогли ні дорогі ліки, ні талановиті лікарі. Тільки й тоді я не подалася з дому. Жила сумно, без вечірок і розваг. Спробувала стосунки та не вигоріло. А те, що батьки живуть за кордоном знають одиниці й чоловіки до мене в чергу не шикуються...
Все це пролетіло в голові наче блискавка, коли почула:
– Ліно, вип'ємо за НАС та вже поїдемо.
Його фраза повернула до реальності й з мене вилізло дивне:
– До кого?
– Звісно до мене! Ти ж дала згоду бути зі мною, – лагідно посміхається Борис та мені наразі не до його місця проживання. Тут би розібратися у власній голові! Може, тому ліплю ще незграбніше:
– Давай іншим разом. Сьогодні я стомилася й хочу додому...
– Не зрозумів? – округлилися його щасливі очі й блаженна посмішка зникла.
– Прошу, не зважай! Викликай таксі, а далі побачимо, – не хочу демонструвати родинні розбіжності там, де родини ще немає.
Змієвський виконує мій наказ і ми покидаємо підмостки ресторану. На вулиці дихається краще. Приємні аромати весни перебиває хіба що сирий нічний вітер та заважає мріяти про справжнє тепло.
Ясно, що Камаро постоїть під охороною, на стоянці. А ми сідаємо до таксі й перевізник мчить за вказаною адресою. Тепер Борис зовсім поруч. Від нього приємно пахне елегантними парфумами й наречений обережно стискає мою долоню у своїй.
Я намагаюся уявити з НИМ ніч, але думки розвалюються. Нічого, заразом і перевіримо: почуття між нами чи вигадка його впертого мозку. Та якщо мені не сподобається, заручини скасуємо.
Під гіпнозом його замріяного погляду я не слідкувала за дорогою й заїхали ми невідомо куди. Ось таксі зупиняється біля якоїсь будівлі, на виїзді з міста. Це що жарт чи перевірка? Хіба зірковий гонщик може тут жити? Але він подає мені руку й авто миттю зникає з очей. Тепер навколо повна тиша, лише десь вдалині гавкає самотній пес.
– Борю, куди ти мене привіз? – оглядаю фасад напівтемного приміщення й пригадую, що як їздила до гуртового складу на закупи, бачила з вікна щось подібне.
– Ми тут живемо усі. Знімаємо для зручності кілька номерів. Звідси до Чайки зовсім близько, – розважливо пояснює він, а мене огортає холодний морок:
– Хто така Чайка? Ти мені не говорив... Це жінка? – проявляю тупість.
– Ні! Це наш український автотрек. Найкраще, що маємо. А про жінок, з твоєю появою, я забув і ніколи не згадаю. Та твої ревнощі мені до душі! – поблажливо всміхається Борис, а мені стає одночасно соромно й лячно.
Як же так? Ганяє на дорогому авто, вельми коштовну каблучку мені купив, планує одружитися, а сам живе в якомусь примітивному хостелі... Гей, зупинись! Вважаєш предків невиліковними снобами? А виходить і в тобі така ж зарозумілість сидить.
– Пробач, Борю, але я не можу сюди піти... Ти не казав, що поведеш наречену до готельного номера. Я хочу додому! – карбую відповідь і винувато опускаю очі.
– Не ти! Це я повинен перепрошувати, що не подумав. Сам звик до готелів і живу доволі просто, а така домашня дівчинка дійсно не готова до кочівного стилю існування. Прости! – кудись подівся його традиційний гонор, з яким мене біля поліклініки перестрів. А тепер стоїть принижений своїм становищем і точно не знає, що робити?
Та я не зовсім стерво й не хочу відштовхувати його, безпорадного. Тому перебираю кермування на себе й кажу завзятим голосом:
– Нічого. Викликай ще одного перевізника і гайда до мене. Колись же треба скидати з себе образ синьої панчохи! Принаймні дізнаєшся, як я живу. Так, для загального огляду.
– Тобто ти мене в прийми кличеш? – з тону зірки незрозуміло: він шкодує чи жартує.
– Є таке твердження. Але не думала, що воно присутнє в твоїй голові. Борю, холодно. Вирішуй уже! – підіймаю комір пальто й відчуваю, що вечірня сукня не годиться для заміської прогулянки у пітьмі.
Змієвський тяжко зітхає й слухається мене. І коли це він став таким покірним? Невже то справа моїх рук, вірніше характеру. Та байдуже! Головне, що ми повертаємося до міста й скоро я бачу обриси знайомих дворів.
Тільки тепер пригадую, що в мене не прибрано. Я ж збиралася до ресторану з відомою особистістю та розкидала по хаті купу речей. Нічого, нехай звикає до жіночих витівок! Він же одружитися зі мною хоче.
Відчиняю квартиру й запрошую до себе впевнено та щиро:
– Будь ласка, не лякайся безладу. Це я до тебе так поспішала.
А Борис скромно допомагає мені з одягом і тулить до себе в передпокої:
– Якщо до мене, тоді не страшно. І в тебе дуже затишно. А ще я маю запитання, якого раніше нікому не ставив. Ліно, можна тебе поцілувати по справжньому?
– Так! – ствердно киваю, бо мені подобається вихованість гостя. Я сама тягнуся до його чарівних губ та з готовністю відчути приємний дотик, закриваю очі.
... Ще мить і моє нудне самотнє життя помирає назавжди! Неможливо пояснити той фантастичний феєрверк, що розквітає всередині. А зовні ми обоє чуємо, як збуджені серця вискакують з грудей, щоб познайомитися ближче.
У мене, новонародженої, така ніч вперше. В його обіймах я розумію, що взагалі не жила. Так, животіла. Лише в постелі з «летючим Змієм» віднайшла сенс і питання з правильністю вибору зникло. За кілька годин я перетворилася на яскравий потік, сповнений жагучих емоцій і хтивих мрій.
Борис дійсно вмів керувати втіхою не гірше, ніж своїми стрімкими авто. Здавалося він і справді був Змієм, що наповнив мене смертельною отрутою, від якої немає ліків. Навіть якби хотіла знайти та я не хочу! Цей шалений чоловік зробив з тупенької заучки окрилену щастям жінку.
Вранці, розкішно знесилена, я відчула поруч його плече. Пригорнулася й сказала:
– Доброго ранку, моє чарівне видіння! Ще вчора я боялася, що в НАС нічого не вийде, а тепер знаю, що кохатиму тебе до смерті. І неважливо станеться це завтра чи через сто років...
Він обережно огортає мене собою й посміхається утаємничено та ніжно:
– Ні, ста років не вистачить. Добре, що я тоді тебе зустрів. Раніше не повірив би. А в той сірий день навколо тебе побачив сяйво і знав, що не відпущу. Кохати тебе - це мрія серед мрій!
