Спочатку:
На сторінку книги
— Ваша Величносте, — гвардіан шанобливо кивнув. Побачивши в залі принцесу, ледь помітно скривив губи. На щастя, через руду, густу бороду хоч не видно його міміки. Авжеж, капризна донечка прийшла скаржитися батькам, але чомусь притихла, наче миша, а в темних плесах навіть страх зачаївся, та невже? — Хотів повідомити, що магічні щити та обладунки для військових я...
— Фреде, це зачекає! — обрубав його король. До мага завше звертався по-товариськи, по імені. — Тут, в нас... З’явилася більш нагальна справа, а саме, йдеться про долю королівського роду Хуртвардських! — демонстративно підняв вказівний палець, зловтішно спостерігаючи за реакцією доньки.
— Батьку... — розпачливо зронила Леоніла, геть забувшись за звернення «Ваша Величність» у присутності сторонніх. Відчувши дивний страх принцеси, Вогнебурський аж вигнув брову. Невже король таки приструнив ту вискочку? — Ви ж не... Не станете...
— Не перебивай мене! — жорстко відрізав правитель, навіть не глянувши в її бік, натомість втупився в рудокосого гвардіана, який уважно спостерігав за членами королівської родини. Що ж трапилося? Навіть Її Величність здається блідою й напруженою, вже й годі казати про принцесу... В неї такий вигляд, немов грізний король засудив до страти. — Отже, Фреде, ти вірно служив мені протягом років! — впевнено наблизившись до здивованого вогневика, король плеснув його по плечу. — Хочу сказати, що ти заслуговуєш на більше, ніж маєш наразі...
— Ваша Величносте... Я вдячний вам за те, що вже маю... — розгублено прохрипів Вогнебурський, чомусь геть не подобався вкрадливий голос правителя.
— А я вирішив, що цього недостатньо, — мовив король, рішуче поглянувши в ясну блакить застиглих очей співрозмовника. — Що ж, Фреде, тобі вже за тридцять і варто подумати про шлюб, про сім’ю... — його губи розпливлися у посмішці. Привітній і водночас хижій. — І я, твій король, вирішив віддати тобі найдорожче, що маю... Оцей безцінний скарб... — повільно перевів переможний погляд на заціпенілу магиню. — Мою єдину доньку, Леонілу! — змахнув правицею з показовим пафосом. — Мою чарівну принцесу!
— Що?! — Вогнебурський аж смикнувся, помітно округливши очі. — Ваша Величносте, це... Жарт? — схоже, до останнього сподівався, що саме так. Дивні в короля сьогодні жарти...
— Ні, Фреде... Я не жартую, — голос монарха раптом набрав металевої різкості. Маг добре знав цю інтонацію, Його Величність дійсно не жартував. — Така твоя доля, Фреде, така твоя доля... — вочевидь він насправді зрадів, що до зали увійшов саме цей вояка. — Буду радий такому зятеві...
— А якщо я... Відмовлюся? — вперше в житті в хрипкому голосі бувалого воїна відчувалася розгубленість. Водночас долинуло і полегшене зітхання принцеси, яка сподівалася, що через відмову здоровили батько скасує це абсурдне рішення.
— Фреде! Це наказ! — жорстко випалив король, хоча у його важкому погляді промайнув натяк на благання. — Я даруватиму тобі титул герцога, оскільки станеш нашим родичем! Також додатково дарую і землі! Лише поглянь на мою Леонілу... — розмашистим жестом вказав на доньку, яка за мить вже була ладна розридатися. — Справжня красуня! Граційна, струнка! — ще й знущально їй підморгнув. — З лиця хоч воду пий! І магиня сильна...
— Я радше помру! Накладу на себе руки! — скрикнула у відчаї принцеса, в очах помітно зблиснули сльози. — Я його ненавиджу! Краще віддайте мене за іншого! Я... Я вистрибну з вікна! Нізащо не стану дружиною цього здоровила бородатого! Він грубий, неотесаний! Батьку, благаю... — хапаючи ротом повітря, з надією поглянула на бліду матінку-королеву, але вона мовчала. Чи то від шоку, чи насправді не наважилася сперечатися з суворим чоловіком. — Батьку, погляньте на нього! — тремтячою правицею вказала на не менш ошелешеного гвардіана. — Ваш майбутній зять?! Та він... Невихований! Не навчений манерам! Та щоб я з ним... — у жаху уявила першу шлюбну ніч і чомусь аж розчервонілася, мов буряк, обличчя неначе вогнем обпекло.
— Тобі також, дорогоцінна донечко, інколи бракує гарних манер... — слова короля немов протинали гострими списами. — Сподіваюся, майбутній законний чоловік зуміє тебе перевиховати, чи не так? — вп’явся крижаним поглядом в застиглого Вогнебурського, у якого після образливих слів Леоніли аж обличчя забагровіло. Ця вискочка зуміла вжалити!
— Що ж, Ваша Величносте... — процідив він крізь зуби й водночас сіпнулося ліве око. — Я завжди беззаперечно виконував і буду виконувати ваші накази... Якщо цей шлюб потрібний вам та королівству, то ваша на те воля! — за мить очі гвардіана лиховісно зіщулилися. — Якщо воїни мене слухаються, то і зумію приструнити Її Високість... — зі зловтіхою передчував приборкання непокірної дівиці, буде їй у шлюбі «солодке» життя!
— Я й не сумніваюся... — король раптом мимоволі видихнув, в його погляді навіть промайнула прихована радість. Авжеж, Вогнебурський зуміє приборкати кого завгодно! Завше пильнував, щоб в армії панувала сувора дисципліна, а його гніву боялися навіть найхоробріші бойові маги. Усі пам’ятають той випадок, коли оскаженілий від люті гвардіан проявом потужної магії вогню розніс одну з казарм, бо воїни порушили устав. Вживали міцні напої, ще й притягли розпусних дівиць... З несамовитими криками вони вилітали з охопленої вогнем казарми з присмаленими задами, а відтак вже ніхто не наважувався порушувати в армії дисципліну. І хоч у гніві Вогнебурський був нещадний, проте ніколи не кривдив жінок. Вважав, що захищати жінок — святий обов’язок кожного чоловіка, проте... У цьому світі була лише одна особа, яка неодноразово доводила до сказу, злобна вискочка Леоніла! Нерідко виникало дике бажання щосили стиснути пальцями тоненьку шию вередливої принцеси, або присмалити її, як слід... Звісно, суворий вояка стримувався, докладаючи титанічних зусиль.
— Ні! Ви всі... Ви збожеволіли! — репетувала Її Високість, мов навіжена. — Я... Я вип’ю отруту! Я втечу з палацу! Я краще важко працюватиму, ніж стану дружиною цього... — вже й фантазії забракло, аби вигадати черговий образливий епітет.
— Авжеж, уявив, як моя незвикла до важкої праці донечка миє підлогу чи брудний посуд... — голос короля був просяклий їдучим сарказмом. — Що ж, весілля за тиждень! Звелю всім, аби почали приготування! В палаці влаштуємо урочистий бенкет, запросимо чимало поважних гостей! — кожним словом немов остаточно добивав Леонілу, яка й без того ладна вибухнути магією та сльозами.
— Я... Обіцяю! Присягаюся богами, до того клятого весілля не доживу! Незабаром десь в палаці знайдуть мій холодний труп! — дівчина драматично вдарила себе в груди кулаком, а королева аж ахнула у жаху. — Ви... Ви будете мене оплакувати у гіркому каятті!
— Так, я вже ладний розридатися, — іронічно зронив правитель з незворушнім обличчям, геть не зважаючи на бурхливі емоції донечки. — Фреде! — владно кивнув до розчервонілого гардіана, який нагадував грозову хмару. — Оскільки ти мій майбутній зять, довіряю тобі охорону принцеси до весілля! Бажано зачинити її в покоях, аби щось не втнула! Також пристав до дверей чимало охоронців! — обернувшись до доньки, з театральним пафосом вказав на застиглого Вогнебурського. — Що ж, дорогенька, йди назустріч власній долі! Віднині тобою опікуватиметься твій майбутній чоловік! Відведе тебе до покоїв...
— Я нікуди не піду! — загрозливо піднявши руки, Леоніла позадкувала до вікна. — А ви! — гарикнула до вояки. — Навіть не смійте до мене наближатися! — на кінчиках тремтячих пальців лиховісно заіскрила крижана магія. — Заморожу! — гарикнула, мов розлючена фурія.
— Доведеться піти, наказ короля, — мовив Вогнебурський із вдаваним спокоєм. Його не лякала навіть крижана магія принцеси, сильному вогневику до снаги враз нейтралізувати полум’ям той прояв енергії. Безсумнівно, Леоніла це розуміла, але продовжувала опиратися і за мить до того, як з її пальців мали зірватися потоки крижаних іскор, гардіан впевнено зробив крок вперед та нейтралізувавши невдалу атаку, блискавично оповив дівочі зап’ястки вогняними цівками. Звісно, магія воїна не обпікала шкіру, лише стримувала супротив. Хмикнувши, Вогнебурський також створив у повітрі магічний аркан. Сполучивши його з вогняними цівками на руках тієї скалки, потягнув на себе. Повільно й обережно, щоб принцеса не гепнулася на підлогу й не була схожою на щеня, яке тягатимуть на повідку по палацу, хоча й виникало нестримне бажання смикнути щосили. Хай там що, Вогнебурський мимохіть усвідомив, що йому подобається приборкувати чванливу дівчину, яка неодноразово виводила з рівноваги.
— Ненавиджу! — неохоче переставляючи ноги, Леоніла була змушена йти за ненависним нареченим. Ще бракувало, аби дійсно тягав її, мов неслухняне цуценя! Годі й казати, гоноровій принцесі не хотілося ганьбитися перед челяддю. — Ненавиджу вас всіх! Ви ще пошкодуєте... — процідила до батька, який з переможною посмішкою споглядав приборкання доньки. Утримуючи аркан та не обертаючись, Вогнебурський вийшов з тронної зали першим, а слідом злісно крокувала принцеса. Навіть голову гордовито підняла, немов маскуючи відчай і ганебну поразку.
— Вільяме... Ти впевнений? — боязко зронила королева після того, як монарше подружжя залишилося на самоті. — Чи варто віддавати нашу дівчинку за Вогнебурського? — відчайдушно сподівалася, що чоловік погарячкував та передумає, але...
— Наша дівчинка вже доросла, Елізо. Їй вже двадцять, — холодно відрубав король. — Як же ми її розбалували... — скрушно похитав головою, втупившись скляним поглядом в золотистий гобелен на стіні. — Леоніла матиме те, на що заслуговує. Сподіваюся, хоч Фред з нею впорається... — навіть полегшено видихнув із думкою, що бодай десь прилаштує гонорове чадо.
ПРИМІТКА ВІД АВТОРА:
*Гвардіан — головнокомандувач королівського війська.
Далі буде...
