Спочатку:
На сторінку книги
— Мій гвардіане, Її Високість прогнала Еоланту, бідолашна примчала до мене в сльозах! — управителька Берна скрушно зітхала. — Що робити? Шукати для неї нову служницю? Та й де шукати? В нашому маєтку дівчата не навчені прислуговувати принцесі... — зі згадкою про Леонілу невдоволено скривилася. — Доведеться якось терпіти таку господиню...
— Що ж, Берно... — Вогнебурський раптом хижо примружився, готуючись до чергового раунду «битви» з нестерпною скалкою. — Скажи своїй донці Рубі, аби навідалася до моєї дружини. Буде їй прислуговувати...
— Рубі?! Боги вогню! — Берна вирячилася на хазяїна, мов на божевільного. — Хоч моя донька і вправна, але... Зважаючи на її характер... Вони ж зжеруть одна одну!
Рубі була донькою управительки, норовом не поступалася принцесі. Годі й казати, її навіть челядь боялася. Дівчина володіла сильною магією вогню, у гніві могла й присмалити! Також була моторною, вправною, встигала скрізь. Завзято допомагала матері, у маєтку була її «правицею».
— Якраз твоя Рубі впорається, — очі гвардіана зблиснули у запалі дикого передчуття наслідків цього наказу. — Якщо не Рубі, то доведеться моїй ненаглядній обраниці обійтися без служниць!
— Гаразд... — Берна скептично зіщулила сталево-сірі очі. — «Порадую» Рубі... Скажу, щоб навідалася до Її Високості...
Злісно втупившись в розкиданий на підлозі одяг, Леоніла стояла посеред покоїв та нагадувала сплячий вулкан, який за мить вибухне магмою. Коли в двері постукали, гарикнула:
— Увійдіть!
До покоїв впевнено увійшла дебела дівчина у коричневій сукні, радше схожій на балахон. На суворому обличчі, обрамленому мідними кучерями, й натяку не було на страх чи покору, в сірих очах застигла холодна рішучість. Складалося таке враження, наче тут господиня саме вона.
— Я ваша нова служниця Рубі, — мовила, не вітаючись. — Гвардіан звелів прийти мені до вас, — її голос був грубим і низьким, наче в чоловіка. — Як бачу, спершу необхідно розібратися з цим безладом, — діловито кивнула на гори розкиданого одягу. — Боги, скільки ганчір’я! Стільки одягу не зносити й за все життя! І навіщо стільки одній людині? — цокаючи язиком, задумливо похитала головою.
— І звідкіля ти така узялася? Чи не забагато собі дозволяєш? — принцеса вп’ялася в зухвалу дівицю лютим поглядом. — Я не хочу, щоб ти мені прислуговувала! Нехай іншу знайдуть! — злісно пирхнула й тупнула ногою.
— Іншої не буде! — різко відрубала Рубі, схрестивши руки на грудях. — Гвардіан так і сказав... Якщо не я, то ніхто! — переможно задерла підборіддя й шмигнула кирпатим носом. — Або я вам прислуговуватиму, або вже якось самі впораєтеся! І без вас в маєтку роботи чимало...
— Ти... — Леоніла гучно видихнула, ледь стримуючи шквал люті. Хай там що, перспектива залишитися без служниці насправді жахала, а руде чудовисько могло це влаштувати. — Гаразд... — засичала, мов змія. — Склади мій одяг... Також приготуй балію, бо хочу скупатися, опісля принеси мені сніданок, — опустившись на ліжко, не зводила напруженого й злісного погляду з надто самовпевненої Рубі, яка почала швидко складати одяг принцеси та розвішувати на плечиках у шафі. Леоніла вирішила наглядати за цією дівицею, аби часом щось не поцупила. Хтозна, чого сподіватися від слуг Вогнебурського? У цьому триклятому маєтку нікому довіряти не варто...
Розвісивши одяг принцеси, Рубі швидко набрала у балію води та активувала нагрівальні артефакти.
— Рушники приготувала, — буркнула, виходячи з купальні. — Десь за пів години вода нагріється. Сніданок для вас принесуть. Якщо щось іще знадобиться, покличете, — кивнула на артефакт виклику, що являв собою опуклий настінний кристал. Ігноруючи пекучий погляд хазяйки, з гордо піднятою головою залишила покої.
Поки нагріється вода, Леоніла вирішила прогулятися по замку, заразом варто притлумити гнів та усе обміркувати. На відміну від покірних фрейлін в палаці, нова служниця геть не радувала. Схоже, Вогнебурський вирішив зробити життя дружини нестерпним, але й вона не стане покірно терпіти таке свавілля. Гаразд, іще покаже, хто тут хазяйка! Охоплена бурхливими роздумами, принцеса злісно крокувала коридорами замку. Водночас відмітила, що у цих катакомбах не завадить постелити на підлозі килимові доріжки, також і понурі стіни необхідно прикрасити яскравими картинами, бо цей клятий маєток схожий на в’язницю. Що ж, хай-но приведе себе до ладу, тоді покличе управительку, з якою й обговорить усі важливі питання.
Повертаючись до покоїв, принцеса раптом помітила Шона. Роззираючись, мов злодій, він за мить зник за поворотом коридору. І що ж тут робить хлопчисько? Невже шпигує за нею? Також біля дверей покоїв не спостерігалося охоронців, натомість вони стояли біля віддаленого вікна й про щось сперечалися. Геть знахабніли!
— Ви! — гарикнула Леоніла до чоловіків. — Забули про свої обов’язки?! Ви повинні охороняти покої!
Припинивши балачки, охоронці враз наблизилися й винувато опустили голови. Злісно блимнувши на них очима, Леоніла влетіла в приміщення й грюкнула дверима. Сподівалася, хоч купання вгамує спалах гніву. На щастя, вода вже нагрілася. Окинувши поглядом купальню, принцеса невдоволено скривилася. Це приміщення також здавалося не вельми затишним, голі кам’яні стіни, на вікні товсті ґрати... Таке враження, наче й дійсно запроторили до в’язниці. Хоч радувало, що витесана з мармуру балія була великою. Авжеж, у малій би руде здоровило не вмістилося! На поверхні води виблискували бульбашки ароматної піни, в теплому повітрі витав тонкий аромат хвої, улюблені пахощі гвардіана. Леоніла вже запам’ятала цей запах. Хоч насправді й приємний, проте для неї був ненависним, оскільки нагадував про руде чудовисько.
Скинувши одяг, принцеса з неабиякою насолодою занурилася в балію та блаженно заплющила очі. Боги, яке щастя! Нарешті хоч помиється... На мить навіть гнів вщухнув, змінюючись умиротворенням, купання завше допомагало розслабитися. Десь близько години Леоніла ніжилася у теплій водичці. Здавалося, ніщо не могло зіпсувати цю блаженну мить, але... Не так сталося, як гадалося.
Розімліла принцеса витягнула з води рученьки, аби помити голову й раптом вирячилася на них у липкому жаху. На молочній шкірі хаотичним візерунком проступали чорні смуги, які спостерігалися й на грудях.
— Боги! Що це таке?! — горлаючи, мов скажена, Леоніла рвучко підвелася, розбризкуючи воду. Враз зауважила на дні балії якісь чорнильні плями, що снували під товщею води. Побіжно ті плями перетворювалися на маленьких істот з тонкими щупальцями. — Ні! Чорнильні восьминоги! — з диким вереском вискочила з балії, мов ошпарена. За мить оголена принцеса у страху й відчаї витріщилася на власне відображення у великому настінному дзеркалі... Усе тіло вкривали чорні смуги, навіть на перекошеному обличчі проступали плями. Найбільша красувалася під лівим оком, немов синець. Схопивши тремтячими руками якусь першу-ліпшу ганчірку, Леоніла почала щосили терти шкіру, але марно. Не так просто змити ті плями. Як відомо, десь за місяць вони й самі поступово зникають, а наразі жодне зілля їх не змиє зі шкіри. Отож, принцесі доведеться ходити смугастою, мов зебра. Ото челядь глузуватиме!
— Клятий Шон... Це все він! Це мерзенне хлопчисько! — вже й не сумнівалася, що саме він і підкинув у балію чорнильних восьминогів, недарма вештався біля покоїв...
Поспіхом накинувши халат, Леоніла кинулася з купальні до покоїв та ледь не врізалася у кремезну постать Вогнебурського, за мить відскочила від нього, мов від прокаженого.
— Що тут відбувається? Ти так кричала... — поглянувши на перекошену у гніві дівчину, гвардіан відразу все зрозумів. Годі й казати, його смугаста дружина стала жертвою чорнильних восьминогів. Схоже, не обійшлося без бешкетного племінника... Хай там що, Її Високість мала кумедний вигляд, аж кінчики губ Вогнебурського зрадницьки смикнулися у подобі посмішки. Ледь стримувався, щоб не розреготатися. Зрештою, чоловік стримався, докладаючи титанічних зусиль.
— Тобі смішно?! Смішно?! — верещала Леоніла, посеред чорних плям на обличчі грізно блищали обсидіанові очі. — Мені підкинули чорнильних восьминогів у балію! Безсумнівно, це твій племінник! Я його бачила, коли поверталася до покоїв! Та як посмів?! Ще й твої недолугі охоронці його пропустили! Це так мене захищаються у цій триклятій фортеці?! А якби хтось вчинив замах?! Якби мене вбили?! — коли розпачливо змахнула правицею, випадково оголила плече й ліву грудину, де красувалося чимало чорних смуг, у гніві геть забулася за непристойний вигляд.
— Щодо замаху... Насправді не варто боятися. Тобі нічого не загрожує. Ніхто не наважиться... — покосившись на смугасті дівочі груди, зрештою гвардіан не стримався й знущально пирснув. Відвернувшись, ледь притлумлював приступ сміху.
— Смієшся?! Тобі байдуже, що мене хтось може вбити! Байдуже, бо волієш мене спекатися! — в очах Леоніли зблиснули сльози образи.
— Спекатися? Ти ж наче сама вчора грозилася стрибнути з вікна... — опанувавши себе, Вогнебурський надав обличчю серйозності. — Чи не ти хотіла накласти на себе руки? — обернувшись до тремтячої у гніві дружини, іронічно вигнув брову. — На щастя, не стрибнула, бо довелося би постати перед Його Величністю та пояснювати, чому королівство залишається без спадкоємців...
— Їх і так не буде! — гарикнула принцеса, стиснувши кулаки. — Жодних спадкоємців! Хай там що, батько не дочекається!
— Гаразд... — хрипко зітхнувши, вояка махнув правицею. — На все воля богів... — вочевидь не бажав продовжувати цю розмову. — Зараз Рубі принесе тобі сніданок, а потім навідається Берна. Управителька покаже маєток, заразом обговорите питання господарства...
— А що з цим робити?! — принцеса злісно простягнула смугасті руки. — Як я постану у такому вигляді перед челяддю?!
— Це мине з часом, Ваша Високосте... — Вогнебурський вкотре ледь стримав сміх. — Як і минуть усі життєві негаразди...
— Також звеліть, щоб для мене приготували окремі покої, я тут не спатиму! — готуючись до опору, Леоніла з викликом задерла підборіддя. — Не спатиму з тобою в одному приміщенні!
— Не хвилюйся, я спатиму в окремих покоях, — голос гвардіана раптом скрижанів. — Після важкого дня не хочеться ще й вислуховувати твої погрози про самогубство, — стиснувши губи, чоловік карбованим кроком залишив приміщення, а Леонілу чомусь замість очікуваного полегшення вкотре охопило люттю. Наче й повинна радіти, що здоровило спатиме окремо, але натомість серце зрадницьки вкололо.
