Раді Вас бачити!

Леоніла вбралася в розкішну сукню з червоного оксамиту, розшиту золотистими візерунками квітів, у глибокому вирізі виблискувало кольє з рубінами, також надягнула золоті браслети й персні, наче прагнула підкреслити статус хазяйки маєтку. Чомусь сьогодні хотілося мати бездоганний вигляд, навіть звеліла Рубі, аби зробила високу вишукану зачіску та яскравий макіяж. Хоч принцеса вперто переконувала себе, що це необхідність, але насправді поява Лорени збурила бажання сяяти красою, мов світило Лав... Леоніла й сама не розуміла, навіщо. Невже вбачала в Лорені суперницю? Якщо й так, хіба не байдуже, на кого саме витріщатиметься Вогнебурський?

До бенкетної зали Леоніла увійшла з гордо піднятою головою, геть ігноруючи здивовані погляди усіх присутніх. Саме цієї миті її законний чоловік розвалився на високому троні й ковтав ель в товаристві наближених воїнів-командирів, за столом також спостерігалася Лорена, а поряд з нею сидів мовчазний Шон. Звісно, з появою Леоніли усі враз притихли й витріщалися на неї з неприхованим подивом. Авжеж, чванлива хазяйка вперше забажала трапезувати в залі з чоловіком, чому ж раптом?

— Вітаю... Дружинонько... — на мить обличчя Вогнебурського аж витягнулося, в блакиті округлених очей застиг відвертий подив. Зрештою він відсалютував келихом, а вояки неохоче підвелися, вітаючи Її Високість шанобливими кивками. Хай там що, етикету дотримувалися. Навіть Лорена повільно піднялася й смикнула за лікоть застиглого сина, аби також встав та привітався з хазяйкою маєтку.

— Леоніло! Нарешті ви прийшли до нас! — радісно випалив хлопчик з дитячою безпосередністю, забуваючись за гарні манери.

— Не «Леоніла», а «Ваша Високість»... — Лорена невдоволено прошепотіла до сина та зиркнула на нього з докором.

— Так вона ж сама попросила, щоб я звертався по імені! — рішуче відрубав Шон, пригадуючи, що принцеса й дійсно це казала.

— Шоне, вона тобі не подружка... Вона хазяйка маєтку, ба більше, поважна особа... — процідила Лорена й за мить перевела погляд на Леонілу та винувато посміхнулася. — Пробачте, Ваша Високосте... Мій Шон ще дитина, не навчений гарним манерам...

— Все гаразд, — наблизившись до столу, Леоніла граційно опустилася у високе крісло, розташоване біля Вогнебурського, трон для хазяйки маєтку. — Ми дійсно домовлялися з Шоном, що він звертатиметься до мене по імені, йому це дозволено, — підморгнувши зніченому хлопчику, гордовито й заразом оцінюючи поглянула на Лорену. Авжеж, вродлива... До того ж, вбралася, мов на бал при дворі... На ній красувалася блакитна пишна сукня з глибоким декольте, наче навмисно, виставила на огляд округлі принади. Волосся було зібране у високу елегантну зачіску, а вроду підкреслював вишуканий макіяж. Леоніла вже встигла дізнатися від Рубі, що Лорені прислуговує Еоланта, яку принцеса прогнала раніше. Схоже, та служниця не така вже й безрука, якою здавалася...

Неквапливо куштуючи вино, Леоніла поважно сиділа на троні й слухала невимушені бесіди воїнів. Як зазвичай, вони говорили про походи, про зброю та пригадуючи кумедні ситуації у таборі, гучно реготали. Захмелівши від елю, вже геть не зважали на присутність принцеси, яка інколи крадькома кидала погляди на сидячого поряд Вогнебурського. Цієї миті він обговорював з один з командирів властивості сучасної магічної зброї, а принцесі чомусь здалося, що гвардіану навіть личить розхристана вохриста сорочка з тонкого сукна, під якою проступають м’язи, мов тверді брили... Заразом вона зауважила, що Лорена очей не зводить з цього вогневика, навіть відверто милується, немов божеством... Крижані біси! Краще б на сина звернула увагу, а не витріщалася на чужих чоловіків! Леоніла незчулася, як почала закипати у люті й правицею стиснула келих та мимоволі уявила замість нього тонку шию цієї магині... Хоч як важко, але гнів враз опанувала. Лише бракувало, аби Вогнебурський подумав, що дружина ревнує! Боги, невже це насправді ревнощі? Хай та як, принцесі було неприємно, що якась інша жінка милується тим дикуном...

— Лорено... — пригубивши вина, раптом звернулася до застиглої гості, а та відразу відвела погляд від гвардіана та нервово посміхнулася. — І як вам королівство магів білого вогню, Лаерстарґ? Як відомо, ви повернулися саме звідти... — мовила зі вдаваною ввічливістю, за якою приховувався сарказм. Наче навмисно підкреслювала, що Лорена жила серед колишніх ворогів. — Цікаво дізнатися про новинки моди білих магинь... Як бачу, у вас гарний смак і ви розбираєтеся в моді...

— Ой, Ваша Високосте... — Лорена невимушено поправила зачіску й почала обмахуватися сріблястим віялом. — Білі магині... Вони відрізняються від наших, полюбляють строгі, закриті сукні та надають перевагу білому й сріблястому... Деякі й геть схожі на жерців, навіть обличчя ховають за вуаллю...

— Схоже, вам їхня мода не до вподоби, — принцеса демонстративно втупилася в глибоке декольте Лорени. — Мабуть, вам було не вельми затишно серед білих магинь, хоча... Безсумнівно, ви були у центрі уваги тамтешніх чоловіків, — обдарувала їдучою посмішкою, тонко натякаючи на коханця з білих магів. Авжеж, Леоніла завше вміла вжалити, навіть вишукано. Звісно, цю жіночу розмову за столом слухали й інші, а гвардіан невдоволено покосився на дружину, гострий же в неї язичок!

— Мамо... То ти була в королівстві Лаерстарґ? — Шон запитливо вирячився на матір, оскільки досі не знав, де її носило. — Там же... Вороги...

— Колишні вороги, синку... — хоч Лорена нервово смикнулася, але продовжувала вимушено посміхатися. — Між нашими королівствами мир, ніхто вже не воюватиме...

— До речі, мені не подобаються їхні магині! — випалив хтось з воїнів та реготнув. — Усі худі, наче швабри й переважно біляві, а я таких не люблю... Навіть немає, за що помацати, обділили боги пишними принадами! До того ж, холодні, наче сніг, на ложі не гріють... Якось мацав одну, а вона...

— Торвісе, годі! — Вогнебурський обрубав вояку й кивнув на Шона, не варто дітям слухати такі розмови. Звісно, Торвіс відразу замовк та винувато хмикнувши, втупився в кухоль з елем. — Тут жінки... — захмелілий гвардіан на мить застиг, зустрівшись з немигаючим поглядом Лорени. Чомусь очі не відвів, неначе тонув в тих блакитних плесах магині, невже нахлинули спогади минулого? Звісно, Леоніла це помітила. Вже знала, що вогневик колись кохав цю жінку, а якщо почуття досі не зникли? Із цією думкою у грудях стиснулося серце, водночас зрадницьки охопило хвилею вогняної люті. Чому ж здоровило так витріщається на ту Лорену? Як здалося, навіть з благоговінням...

— Мамо, ти розповіси мені казку перед сном? — смикнувши матір за руку, Шон запитливо підняв брови.

— Я... Не... — Лорена неохоче відвела погляд від гвардіана та ковтнула вина. — Я не знаю казок, в мене погана фантазія...

— Можна й почитати, якщо вигадувати не до снаги, — холодно мовила Леоніла, ледь притлумлюючи гнів. — Шоне... Хоч я також не вмію розповідати казки, та якщо бажаєш, можу почитати тобі... — підморгнувши хлопчику, вичавила посмішку.

— Я й сама... Можу почитати... — злісно пробурмотіла Лорена.

— Гаразд, я вже повечеряла, — принцеса акуратно промокнула губи серветкою й підвелася. — Усім доброї ночі, — стримано кивнула до воїнів, а на Вогнебурського навіть не глянула, наче його тут не було. Зрештою гордовито задерла голову та впевнено покрокувала до виходу з зали. Хоч всередині вирував вогонь люті, але гвардіан не повинен помітити й натяку на це. Що ж, нехай милується Лореною, чи не байдуже?

Принцеса стрімко увійшла до подружніх покоїв та грюкнула дверима, цієї миті вона була схожа на розлючену драконицю, яка ладна спопелити вщент увесь маєток Вогнебурського разом з хазяїном.

— Ваша Високосте, щось трапилося? — Рубі налякано зиркнула на принцесу.

— Нічого особливого... — процідила Леоніла й почала нервово стягувати з себе прикраси. — Допоможи переодягнутися. Я втомилася, хочу відпочити.

Хай там що, Рубі не була дурепою, відразу зрозуміла, що настрій хазяйки погіршився через Лорену, невже Її Високість лютує від ревнощів? Схоже, з появою Лорени життя в маєтку не буде нудним...

Леоніла довго крутилася на ліжку, сон ніби рукою зняло навіть попри втому. Невже здоровило й досі кохає ту жінку? Ці думки чомусь шматували серце, викликаючи чергову хвилю вогняної люті. Звісно, Леоніла вперто переконувала себе, що то не ревнощі, а лише небажання бути приниженою, оскільки челядь незабаром пліткуватиме, що гвардіан закоханий в Лорену. Ба більше, усім відомо, що він не ночує з законною дружиною... Зрештою принцеса випила снодійне зілля й лише опісля зуміла забутися сном, також неабияк заспокоювало кошеня. Скрутившись клубочком, заснуло на ліжку в ногах принцеси, а вона не стала проганяти маленького Фреда. Насправді полюбила це ласкаве створіння, вважаючи єдиним безкорисливим другом.

Леоніла прокинулася зі сходом світила Лав. Активувавши артефакт виклику, відразу покликала Рубі.

— Приготуй мені сукню, я снідатиму в бенкетній залі, — рішуче блимнула очима на служницю. — Оскільки я господиня маєтку, віднині трапезуватиму там!

Як завжди, Леоніла увійшла до зали з гордо піднятою головою. Слуги вже накривали на стіл, за яким розташувалися воїни та Вогнебурський, вони щойно повернулися з ранкових тренувань та не стали чепуритися, так і посідали за стіл у розхристаних сорочках, а принцеса мимохіть гидливо скривилася від запаху поту. Невже ті дикуни не могли хоч помитися? Звісно, серед них були й Лорена з Шоном. Хлопчик також тренувався з воїнами та мав не вельми охайний вигляд, а матір це геть не бентежило. Натомість вона привела себе до ладу та красувалася за столом з вишуканою зачіскою та одягнула червону сукню з глибоким декольте.

«Хоч би про сина подумала... Таке враження, що їй геть байдуже до Шона...» — підібгавши губи, Леоніла гордовито опустилася в крісло біля законного чоловіка й лише опісля стримано привіталася з усіма присутніми. Поправивши на собі просяклу потом сорочку, Вогнебурський побіжно зиркнув на Леонілу та здивовано смикнув бровою, чому ж раптом вирішила трапезувати в його товаристві? Також гвардіан зауважив, що дружина одягнула доволі відкриту сукню... Таке враження, наче вирішила позмагатися з Лореною, чомусь ця думка лише порадувала Вогнебурського, невже Крижина насправді ревнує? Звісно, вдавав, що йому байдуже. Як завжди, трапезував з холодним, незворушним обличчям, обговорюючи з воїнами зброю та прийоми бойової магії. Помітивши, що Лорена вкотре не зводить з нього очей, наче навмисно у відповідь обдарував її теплим поглядом, навіть підморгнув.

— Вам неабияк личить ця сукня, Лорено, — гвардіан посміхнувся їй кінчиками губ, а Леонілу аж пересмикнуло. Вперше в житті почула комплімент від цього дикуна, але... Ті слова адресовані не їй, законній дружині! Боги, чому ж так боляче та принизливо? Стиснувши під столом кулаки, Леоніла ледь опанувала приступ люті, за мить навіть вимушено посміхнулася.

— Вам і дійсно личить червоний... — стримано кивнула до усміхненої Лорени, яка аж розпливлася від компліменту гвардіана, в блакитних очах промайнув переможний блиск, наче ті очі промовляли: «Що ж, принцесо, Вогнебурському байдуже до тебе...»

— Червоний... Колір магії золотого вогню... — мовила зі вдаваною ввічливістю, наче натякаючи, що її енергія споріднена з магією гвардіана.

— Як зауважила моя дружина, вам дійсно личить цей колір, лише підкреслює вроду, — як на зло, Вогнебурський з кожним словом лише підливав масла у вогонь. В бік Леоніли демонстративно не дивився, натомість продовжував посміхатися Лорені. — До речі, завтра військовий парад, — ковтнувши вина, звернувся до інших, а вояки у відповідь схвально кивали. Звісно, усі знали про цю значущу подію.

— Давно ж я не була в Тарвусі, в столиці нашого королівства... — обмахуючись віялом, Лорена грайливо зблиснула очима. — Фредеріку, я ж можу полетіти з вами на парад? Мій Шон сказав, що летітиме у вашому магольоті, а мені би хотілося бути разом з сином... — благально склала долоні докупи, зиркаючи на Вогнебурського.

— Звісно, Лорено... Летітимеш з нами, — його задоволено посмішка стала ширшою, а принцеса ледь стрималася, аби не скреготнути зубами... Разом з сином? Авжеж, не так з сином, як з гвардіаном! Схоже, та зміюка геть знахабніла...

— Завтра парад, я так довго на нього чекав! — радісно випалив Шон, смикаючи матір за лікоть. — Мамо! Там будуть магічні гармати, усі новинки сучасної зброї!

— Так, завтра усе це побачиш на власні очі, — хоч Лорена й посміхнулася сину, але водночас відмахнулася, мов від надокучливої мухи. — Кажуть, буде чимало гостей з інших королівств...

— Так, Його Величність навіть запросив поважних гостей з королівства Лаерстарґ... — задумливо мовив командир Торвіс, погладжуючи руду бороду. — Вочевидь запросив їх на знак миру між нашими королівствами, хоча й не вельми приємно бачити тут магів білого вогню...

— Радше Його Величність хоче продемонструвати їм нашу зброю, показати їм нашу силу, аби в подальшому добре подумали, чи варто з нами воювати, — голос гвардіана враз скрижанів, як і погляд. Так завжди траплялося, коли згадував про недавніх ворогів, яких чимало знищив на полі битви.

— Його Величність вперше запросив на наші землі магів білого вогню... — Леоніла з поважним виглядом пригубила вина. — Ніколи не доводилося бачити на власні очі поважних білих магів, лише колись бачила полонених воїнів, відрізняються від наших... Переважно усі біляві, білошкірі. Хай там як, вродою не обділені, хоч і вороги... — після сказаного помітила, що вилиці на обличчі Вогнебурського враз напружилися, а губи злісно стиснулися. Невже зуміла вколоти? — Подейкують, навіть їхні вояки навчені гарним манерам, годі вже й казати про знать... — картинно похитала головою. — Чи не так, Лорено? Це правда? — запитливо поглянула на матір Шона. — Ви ж серед них були, чи можете це підтвердити?

— Не стану заперечувати, — неохоче зронила Лорена, відводячи погляд. — Маги білого вогню дійсно галантні, витончені та шляхетні...

— Що ж, може й так, але їм не зрівнятися з нашими мужніми, доблесними воїнами, — Леоніла показово обвела поглядом присутніх за столом командирів, наче підбадьорюючи їх цими словами, а ті задоволено хмикали та радо кивали, насправді приємно чути такі слова від Крижини!

— Так, наші воїни найкращі! — завзято вигукнув Шон. — Коли стану дорослим, також буду славним воїном! Мамо... — зблиснув оченятами на Лорену. — Не хочеш по обіді піти зі мною до заповідника? До речі, там з’явився гостровухий кажан, назвав його Річчі!

— Боги, Шоне! — жінка невдоволено скривила губи. — Ще й кажан?! Ні, не піду... — заперечливо труснула головою. — Не вельми люблю тварин...

— Гаразд, — сумно зітхнувши, хлопчик спохмурнів та насупився. Так, мама ніколи не любила тварин, навіть забороняла їх заводити.

— Дарма, Лорено, — Леонілі чомусь стало прикро за Шона, матір геть не поділяє його захоплень. — А мені заповідник сподобався! Шоне, якщо хочеш, можу сходити з тобою! Зрештою покажеш мені Річчі, вже не боюся його! — хоч насправді та істота й досі викликала страх, але заради хлопчика ладна його побороти.

— Звісно, Леоніло, підемо! — враз просяявши посмішкою, хлопчик обтер руки серветкою та скочив з-за столу, ігноруючи невдоволене обличчя матері.

— Усім дякую за трапезу, — кивнувши до воїнів, Леоніла також підвелася та навіть не глянувши на задумливого Вогнебурського, разом з Шоном покрокувала до виходу з зали. Водночас спиною відчула пронизливий погляд гвардіана, наче протинав невидимим клинком. Не подобається, що дружина ігнорує? Отож, Вогнебурський, це лише «квіточки»...