Спочатку:
На сторінку книги
— Це мій племінник Шон, — гвардіан задумливо поглянув на хлопчика, схожого на грозову хмаринку. — Син мого покійного брата Роберта... Три роки тому брат загинув у битві з магами білого вогню, а його овдовіла молода дружина Лорена за місяць після похорон покинула наш маєток, залишила сина... — стиснув губи, а погляд враз скрижанів. — Втекла з коханцем... Як виявилося, зраджувала мого брата... Отож, Шон залишився без батьків, а я його виховую. Він для мене, мов рідний син...
— Прикро, — Леоніла зітхнула, у серці навіть промайнуло співчуття. Хоч не цікавилася родинними справами Вогнебурського, але знала про його загиблого у бою брата. Водночас принцеса відчула й дивне полегшення через те, що Шон не рідний син гвардіана, а племінник.
— Йому дванадцять. Мріє стати славетним воїном, як і його батько. Шон успадкував його сильну магію золотого вогню... — Фредерік промовляв це з неабиякою гордістю. — Майже щодня беру його з собою на тренування, хлопчина вже зараз проявляє неабиякі здібності. Гадаю, в майбутньому стане гідним воїном...
— Авжеж, з таким опікуном... — принцеса іронічно хмикнула. — Він завжди такий похмурий?
— Не завжди. Мабуть, це сьогодні Шон без настрою... — Вогнебурський не став казати, що хлопчик не радий його шлюбу та новій господині, хоча принцеса вже й без того зрозуміла. Схоже, в маєтку матиме ще одного неприятеля. Зрештою, гадала, що згодом спровадить його на навчання до військової академії та спекається.
З настанням сутінків урочистий бенкет в палаці був у самому розпалі, гості веселилися, пили, їли й танцювали, лише Леоніла майже не вставала з-за столу. З похмурим обличчям нервово ковтала вино й молила богів, аби ця вистава завершилася якнайшвидше. Вогнебурський майже не звертав на неї уваги, натомість обговорював із захмелілим королем військові справи та оборону кордонів королівства. Як відомо, протягом років між Айвертарією та Лаерстарґом, королівством магів білого вогню, точилися кровопролитні війни Зрештою кілька місяців тому уклали мирну угоду, але король Вільям, як і Вогнебурський, сумнівалися, що цей мир триватиме довго. Магів білого вогню вважали хитрими й підступними, їм завше мало земель! Хай там що, наразі краще хиткий мир, ніж кривава війна.
Коли надворі згущувалася темрява, Його Величність раптом підвівся. Піднявши келих, обвів присутніх гостей радісним поглядом.
— Піднімаю келих за здоров’я молодят! — побіжно підморгнув набундюченій донці, а їй геть не сподобалася крива посмішка батька. — Що ж, настав час нашим молодятам і відпочити після бурхливого дня, ще й попереду в них дорога до маєтку Вогнебурських, а там і перша шлюбна ніченька!
— Що... Як? — якби не рум’яна на щоках, Леоніла би здавалася блідою, мов привид. Вона ж сподівалася, що триклята шлюбна ніч відбудеться в палаці, навіть була впевнена, що слуги облаштували подружні покої саме тут... Вочевидь батько вирішив інакше. Зважаючи на незворушне обличчя гвардіана, він вже знав про волю Його Величності.
— Авжеж, донечко... Настав час прямувати до маєтку законного чоловіка, — усміхнений король наче й геть не зважав, що в донечки аж сіпнулося око, а під столом стиснулися кулаки. Таке враження, що він волів якнайшвидше спровадити непокірне чадо, аби воно у першу шлюбну ніч не рознесло палац. Авжеж, продуманий хід. Нехай та буря вирує в фортеці Вогнебурського, віднині Леоніла саме його головний біль.
— Я... Мені... Мені ж треба зібратися в дорогу... — у дівочому голосі бриніли гнів і розпач.
— Моя Леоніло, слуги вже зібрали твої речі, — король посміхнувся з хитринкою, навіть вишкірив рівні й білі зуби. — Валізи вже напоготові. Тобі лише залишилося зібрати дорогоцінності та необхідні артефакти... Це недовго. Фрейліни допоможуть.
Судомно видихнувши, Леоніла благально поглянула на мовчазну матінку-королеву, але та лише нервово стенула плечима. Знала заздалегідь... Мабуть, не хотіла розстроювати і без того згорьовану донечку.
На злітному майданчику неподалік від воріт королівської фортеці вже очікував військовий маголіт Вогнебурського. Цей транспорт являв собою сферичну кабіну з товстого непрозорого й чорного скла. Ззовні на ній красувався герб роду гвардіана, також виблискувало зображення стилізованих язиків полум’я, насправді ця магічна золота фарба служила й додатковим захистом від холоду та від впливу сторонньої магії.
Зупинившись біля магольота, Вогнебурський активував відповідний артефакт й за мить дверцята від’їхали вбік.
— Прошу, — хрипко зронив до заціпенілої дружини, яка з ненавистю зиркала на той маголіт, мов на пастку. Звісно, на злітний майданчик молодят супроводжували гості, слуги, також і король з королевою. Неабияк озлоблена принцеса навіть не обернулася до них, не попрощалася, в серці клекотала гірка образа на весь світ. Гвардіан простягнув правицю, аби допомогти Леонілі залізти у транспорт, але вона демонстративно проігнорувала чоловіка. Злісно підхопивши пишний низ сукні з кринолінами, зрештою втиснулася у прохід та розпачливо рухнула на м’яке сидіння, обшите чорним оксамитом. Попрощавшись з гостями й монаршим подружжям, Вогнебурський увійшов слідом і втомлено розвалився навпроти насупленої дружини. Відкинувши з чола мідне пасмо, розстібнув верхні ґудзики мундира.
— Злітаймо! — буркнув до пілота, який сидів у передньої частині кабіни, за мить транспорт піднявся в повітрі. До фортеці Вогнебурського молодят супроводжували королівські магольоти з охороною, у кілька з них завантажили речі Леоніли, також слідом летіли й гості вогневика.
Усю дорогу Леоніла і гвардіан сиділи мовчки, показово відвернувшись до вікон. Здавалося, вони радше споглядатимуть численні зорі у вечірньому небі, ніж дивитимуться одне на одного. За годину подорожі попереду вдалині виринули у темряві високі мури фортеці, зведеної з вохристого каменю — тверда гірська порода, наділена захисною магією.
«Ось і лігво бородатого звіра...» — Леоніла нервово смикнулася, напружено вдивляючись в темряву. На тлі високих мурів виблискували вогниками численні лампадки, у бійницях фортеці виступали магічні гармати. Охоронці, що чатували в надбрамній вежі, нейтралізували захист та впустили прибулі магольоти, за кілька хвилин транспорт приземлявся на широкий злітний майданчик, оточений вогняними стовпами-ліхтарями.
Вогнебурський вийшов з магольоту першим. Не зважаючи на супротив норовливої дружини, підхопив її за талію, мов пір’їнку й поставив на ноги. Щось злісно буркнувши під ніс, Леоніла напружено роззирнулася довкола. Прибулі гості неквапливо прямували алеями в бік замку, серед них був і Шон, який помчав першим, а слуги вже вивантажували речі принцеси.
— Вітаю з одруженням, наш гвардіане! — до Вогнебурського наблизилася дебела жінка середніх літ у синій сукні з глибоким вирізом. Здавалося, за мить її принади вистрибнуть назовні. На широченну спину спадала руда й ріденька коса, а рум’яне обличчя, вкрите ластовинням, розпливлося радісним усміхом. — Нарешті ви прибули! — за мить цупкий погляд сірих очей зупинився на принцесі. Схиливши голову набік, та пишнотіла жінка безцеремонно її роздивлялася. — Вітаю... Ваша Високосте...
— Вітаю, Берно, — Вогнебурський тепло всміхнувся кінчиками губ та перевів погляд на Леонілу. — Це Берна, моя управителька, — представив жінку.
— Як ви й звеліли, я все приготувала! Подружні покої, балію! Вже й воду нагріли артефактом! — звітувала Берна, продовжуючи зиркати на обраницю хазяїна з відвертою цікавістю.
— Сподіваюся, хоч матиму тут гідних служниць... — зневажливо пробурмотіла Леоніла й гордовито задерла підборіддя.
— Так, вам прислуговуватиме Еоланта... Сподіваюся, впорається, — Берна скептично хмикнула. Схоже, не вельми раділа новій чванливій господині. — До шлюбної ночі все готово... — покосилася на Вогнебурського з часткою співчуття. — З вашого дозволу, піду. Треба ще гостей влаштувати на ночівлю! — після стриманого кивка гвардіана розвернулася й швидко покрокувала алеями до замку.
Цієї миті неабияк напружена Леоніла вже не думала про якусь Еоланту, про геть позбавлену гарних манер управительку. Шлюбна ніч... Ні! У жодному разі руде здоровило її не торкнеться! Оскільки магією його не здолати, спробує підсипати у напій снодійне зілля, яке носила при собі. Якщо зуміє приспати того ведмедя, то сьогодні видихне з полегшенням, а далі щось вигадає.
До подружніх покоїв Вогнебурський супроводжував дружину особисто. Впевнено крокував довгими й тьмяними коридорами замку, мов на військовому параді. Охоплена гнівом принцеса була змушена прискорити крок, аби встигати за чоловіком. Зрештою, раптом зупинилася позаду нього й злісно видихнула. Ще буде за ним бігати?! Помітивши, що дружинонька відстала, гвардіан розвернувся з військовою виправкою та за мить рвучко підхопив на руки ошелешену Леонілу.
— Бачу, ти втомилася, — прохрипів їй в маківку, вже й перейшов на «ти». — Бігати за мною однаково не станеш, то я і сам можу віднести...
Опинившись в лапах рудого звіра, дівчина на мить завмерла у дивному відчутті. Не зважаючи на страх і вогняну лють, водночас почувалася, мов неслухняне дитя, яке збиралися заколисувати на руках. Мимохіть почула, як за щільною тканиною мундира стугоніло чоловіче серце, мов велетенський молот. Здавалося, за секунду вистрибне з грудей Вогнебурського та гепне їй по голові.
— Прийшли... — штовхнувши ліктем двері, гвардіан увійшов в приміщення й поставив принцесу на ноги, неначе тендітну статую. Зиркнувши довкола, вона побіжно зауважила на широченному ложі барвисті пелюстки троянд й аж смикнулася мимохіть. Авжеж, дрібка романтики у цьому «лігві»... Обшиті деревом стіни прикрашали шкури диких тварин, також щити і трофейна зброя. З декоративної балки стелі звисали світильники, що нагадували пащі хижаків. Над порталом каміна опудало ведмежої голови дивилося пустими очницями, мов стежило за усім, що відбувається в кімнаті.
— Крижаний бог... — судомно видихнувши, Леоніла нервово ковтнула. — Це... Подружні покої? Радше схоже на катівню... — на Вогнебурського намагалася не дивитися. Склавши руки на грудях, він застиг за кілька кроків кремезною скелею. — Ви хоч звеліть, аби... Покликали служницю... Мені ж треба... Переодягнутися... — затинаючись, смикнула пальцями за низ сукні. — Корсет, криноліни... Сама це не скину, також... Де тут купальня?
— Купальня там, — гвардіан кивнув на двері позаду дівчини. — Еоланту сьогодні вже не кликатиму, вона й без того втомилася, служниця нам не знадобиться, — мовив вкрадливо, хитро мружачи очі. — Я й сам впораюся, без служниці... Хіба складно розшнурувати корсет? І не такі «магічні сплетіння» доводилося розплутувати...
