Раді Вас бачити!

— Гаразд, я подумаю над цим, — Вогнебурський мимоволі огладив поголене підборіддя й насупився. Авжеж, без бороди незвично. Роздивляючись його суворе обличчя, Леоніла задумливо хмикнула, чому ж це гвардіан поголився? Хоч і вважала, що йому краще без бороди, але компліментів нізащо не дочекається! Клятий упертюх! Була впевнена, що зуміє вмовити Вогнебурського взяти племінника на парад, а натомість він ще буде думати... Таке враження, наче вкотре волів помучити її, хіба ж важко просто сказати «так»?

— Довго не думай, бо Шон чекає на твоє рішення! — принцеса вимогливо підібгала губи й помітила, як в чоловічих очах вигравали лукаві бісики.

— І чому ж ти раптом вирішила заступитися за мого племінника? — він запитливо схилив голову набік. — Хочеш його задобрити, аби знову щось не втнув? До речі, Шон захоплюється зоологією, в його заповіднику чимало різноманітних тварин та комах, є навіть вогняні саламандри та павуки-птахоїди... — враз зауважив, що в немигаючому погляді дружини на мить промайнув страх. Вочевидь уявила, що подальші «сюрпризи» від Шона могли би бути значно гіршими, ніж кажан та чорнильні восьминоги...

— Просто мені шкода хлопчину! — злісно випалила Леоніла. — Він так чекав на той парад! Я завжди знала, що ти жорстокий і твердолобий, але щоб настільки... — показово відвела погляд й втупилася в магічний стовп, який щойно принесли воїни для тренувань. — Ти як той стовп... — процідила крізь зуби. — Незворушний... Так і кортить його магією знищити...

— Хто б казав! — Вогнебурський іронічно скривив губи. — У твердолобості ти мені не поступаєшся, Ніло... — прохрипів з наголосом на її скорочене ім’я, а принцеса аж мимоволі смикнулася. Вперше назвав її Нілою... Зазвичай звертався «Ваша Високість», «Леоніла», або й геть називав Крижиною! Чомусь те хрипке «Ніло» пробрало дивними мурашками, на мить навіть серце завмерло. Та чи не байдуже, як саме її називатиме те здоровило? Водночас принцеса помітила, що воїни на майданчику зиркали на неї з неабиякою цікавістю й навіть перешіптувалися з глузливими посмішками. Дикуни неотесані! Вочевидь люблять пліткувати не гірше, ніж жінки...

— Я піду, справ чимало! — буркнула Леоніла, не приховуючи роздратування. — Так і знала, що від тебе не слід очікувати чогось доброго! — розвернувшись, гордовито покрокувала алеями в бік замку, а спиною відчувала пекучий погляд Вогнебурського. Хай там що, бороду чомусь поголив... Невже після того зауваження, сказаного під дією отрути клятого кажана? Хіба чоловіку не байдуже до її слів та думки?

Після вечері Леоніла зручно умостилася на ліжку. Підібгавши під спину подушки, читала узятий з бібліотеки фоліант з заклинаннями крижаної магії. Насправді знала чимало тих заклинань, бо цікавилася наукою, проте сьогодні чомусь не могла зосередитися на важливій інформації. Сутужно зітхаючи, зрештою відклала фоліант та узяла з тумби книгу, жіночий роман «Сніг і попіл». Один з улюблених романів принцеси, у якому йшлося про вродливого, благородного принца з вишуканими манерами та хоробру магиню-простолюдинку, яка насправді виявилася особою зі знатного роду. Між героями спалахнуло пристрасне кохання, за яке вони боролися, також був і щасливий кінець цієї історії... Уявляючи ту героїню, Леоніла мимоволі порівнювала її з собою.

«Авжеж, їй пощастило, її обранець — принц... А в мене хто? Волохатий та неотесаний дикун? Хоч батько і пропонував мені різних кандидатів, але ж вони далекі від ідеалу! Випещені, худорляві й жалюгідні... Схоже, справжнє кохання існує лише у книгах, а мені тільки й залишається, що жити мріями...» — понуро хмикнувши, Леоніла вкотре перечитувала епізоди зі сценами кохання. З глибокої зажури раптом висмикнув стукіт у двері. Не встигла принцеса мовити бодай слово, як двері з гуркотом розчахнулися й за мить у приміщення вихором влетів захеканий Шон.

— Ваша Високосте! — скрикнув, радісно зблиснувши блакитними оченятами. — Дядько дозволив... — відсапуючись, схвильовано приклав долоньку до грудей. — Дозволив мені летіти з вами на парад! Навіть сидітиму з вами в одному магольоті! Ви зуміли його вмовити! — зиркав на Леонілу з невимовним благоговінням. — Рубі сказала, що ви сьогодні ходили на тренувальний майданчик та говорили з дядьком Фредом! Зазвичай він впертий та ніколи не змінює рішень, а ви... Зуміли...

— Так, Шоне. Я дійсно говорила з ним про тебе... — насправді Леоніла й сама здивувалася, що твердолобий гвардіан погодився узяти хлопчину на парад. — Він сказав, що подумає, але...

— Дякую! — випалив Шон й водночас покосився на кремові тістечка, що красувалися на тумбі, на срібній таці.

— Хочеш тістечко? Пригощайся, — підвівшись з ліжка, Леоніла навіть тепло всміхнулася, чомусь через радість хлопчини і в неї настрій покращився.

Не зволікаючи, Шон схопив тістечко та проковтнув, облизуючи замащені кремом губи.

— Смачно! — раптом наблизився до усміхненої принцеси й задумливо зиркнув на її смугасті руки. На жаль, смуги і плями після чорнильних восьминогів і досі не зникли. — Що ж... Як кажуть, послуга за послугу... Антурас блекос октопус антаре! — із цим дивним заклинанням випустив з пальців мерехтливі іскри магії вогню, які враз охопили оторопілу Леонілу, а коли розчинилися в повітрі, водночас зникли і чорні смуги на її шкірі. — Насправді я наділив тих восьминогів магією, щоб плями не сходили якнайдовше... — рудий шибеник винувато відвів погляд. — Скажімо, майже рік... А це заклинання й розблокувало ту магію, це своєрідний «пароль», який я вигадав... Пробачте... — опустивши голівку, важко зітхнув. Мабуть, відчував провину.

— Сподіваюся, ми порозумілися... — Леоніла й собі видихнула з невимовним полегшенням, оскільки неабияк хвилювалася через ті смуги. На щастя, зникли. Отож, до палацу вже попрямує зі спокійною душею та челядь не глузуватиме через її кумедний вигляд.

— Пробачте й за Річчі... Я знаю, що він вас вкусив, — хлопчина враз неабияк спохмурнів. — Він вас більше не чіпатиме, обіцяю! Він також постраждав, дядько обсмалив йому крило... — шмигнув носом, а Леоніла мимоволі здригнулася зі згадкою про ту істоту. — Він зараз в моєму заповіднику, йому вже краще... Слуги змайстрували для нього будиночок з дошок, без вікон, кажани люблять темряву...

— Сподіваюся, йому там затишно... — пробурмотіла принцеса, скрививши губи.

— Ще раз... Пробачте... — піднявши голову, Шон благально зазирнув їй в очі. — Бо я думав, що ви зла, жорстока... Неодноразово чув це від слуг, навіть від охоронців, а вони помилялися, також... — нервово стиснув кулачки. — Я не хотів, що мій дядько з кимось одружувався, бо якщо в нього з’являться діти, то він любитиме їх більше, ніж мене... — пролунало з невимовною гіркотою, в дитячих очах проступили сльози. — Я ж племінник, не рідний син, а дядько Фред... Він завжди мріяв про сина, якось говорив про це з воїнами, я підслухав. Дядько Фред казав, що хоче спадкоємців! — задумливо покосився на плаский живіт застиглої Леоніли. — А що буде зі мною? Дядько Фред мене тоді не любитиме, як раніше...

— Спадкоємці? — з цією думкою принцеса аж смикнулася. — Можливо, їх і не... — хотіла сказати «не буде», але чомусь стрималася. Чи варто знати хлопчику про негаразди між дорослими? — Послухай мене, Шоне, — торкнувшись його підборіддя, рішуче поглянула у дитячі оченята. — Дядько Фред тебе завжди любитиме! Він казав мені, що ти для нього, як рідний син! Якщо в тебе з’являться братики чи сестрички... — чомусь ці слова давалися важко. — Вони також любитимуть тебе, старшого брата... Ти станеш для них взірцем! Оберігатимеш їх, захищатимеш та повчатимеш... Знаєш, в мене немає сестер та братів, інколи я через це почувалася самотньою, хоча увага батьків належала лише мені... — тут не збрехала. Хай там що, нерідко Леоніла й дійсно почувалася самотньою у палаці. Ба більше, якби боги ощасливили братом, батько би не вчепився до неї з тим триклятим шлюбом.

— Ваша Високосте... Хочете подивитися мій заповідник? — поцікавився Шон, запитливо зиркаючи на Леонілу. Схоже, слова про любов дядька трохи його заспокоїли. — В мене чимало рідкісних тваринок, охоче вам покажу! На жаль, моя матір їх ненавиділа... — зі згадкою про матір в оченятах промайнув смуток. — Проте... Дядько дозволив облаштувати заповідник на території маєтку! Підемо завтра?

— Г... Гаразд, — хоч Леоніла кивнула й неохоче, але не могла відмовити Шону. Чомусь не хотілося бути схожою на його матір, яка ненавиділа тварин, хоча й сама не вельми їх любила. Чого лише вартий той моторошний кажан, якого запам’ятає надовго!

Як принцеса і обіцяла, наступного дня попрямувала з Шоном до заповідника, який розташовувався у віддаленому кутку маєтку та був оточений плетеною магічною загорожею. Крокуючи алеями, хлопчина завзято розповідав про своїх улюбленців, на що Леоніла стримано й ввічливо кивала, вдаючи цікавість. Також хлопчик узяв торбину зі смаколиками, щоб погодувати тварин.

Зупинившись біля хвіртки, Шон змахом правиці нейтралізував охоронне заклинання. Заповідник був захищений від холоду невидимим магічним куполом, також повітря нагрівалося певними артефактами, аби тварини не замерзали взимку. Тут панував окремий мікроклімат, навіть зеленіла травичка, росли квіти й пишні кущики.

— Ходімо! — штовхнувши хвіртку, Шон поважно увійшов на територію заповідника. Притлумлюючи страх, принцеса неохоче покрокувала слідом. — Сейфус анімалес! — вигукнув хлопчик й підморгнув неабияк напруженій принцесі. — Це заклинання насправді мій наказ, після якого жодна тварина чи комаха вам не нашкодить!

— Це радує... — закотивши очі, Леоніла полегшено видихнула. Як виявилося, в заповіднику було чимало різних істот. В густій траві снували вогняні саламандри — великі золотисті ящірки метр завдовжки. Ці плазуни вважалися небезпечними, могли й вогнем присмалити.

Біля невеликого штучного ставка на гладких валунах грілися сріблясті змії й величезні брунатні жаби, заразом повиповзали й волохаті павуки-птахоїди, які лише виглядом жахали принцесу. Ці хижі павуки залюбки ласували мишами, або дрібними птахами, також могли напасти на людину й вжалити отрутою. Обережно ступаючи, Леоніла з острахом роззиралася довкола, натомість Шон почувався тут справжнім господарем, кожна істота йому корилася.

Поміж невисоких дерев пурхали птахи, в заповіднику їх було чимало. Сірі горобці, кольорові папуги, білі сови, які вдень мирно спали, ховаючись у верховіттях. Неподалік від ставка виднівся дерев’яний будиночок для Річчі, цієї миті кажан перебував всередині.

— Ваша Високосте, навідаємося до Річчі? — запропонував Шон. — Хоч зараз і спить, але можу його розбудити...

— Не треба! — Леоніла зі страхом округлила очі. — Хай собі спить! Не варто його будити... — звісно, не так опікувалася кажаном, як жахала перспектива знову з ним зустрітися.

— Гаразд, як скажете, — хлопчик відчув страх Її Високості. — Хай там що, Річчі на вас більше не нападатиме, я йому заборонив! До речі, тут є й коти... Гадаю, вам сподобаються! Вони гарні, пухнасті, можете їх погодувати, — витягнув з торбини шматок сирого м’яса й простягнув Леонілі. — Просто покладіть у траву й чекайте...

Узявши те м’ясо, принцеса повільно опустилася навпочіпки. Що ж, коти — не кажани, вже легше... Коли поклала смаколик у траву, Шон відразу скрикнув:

— Філіноїдус жертаре!

За мить з усіх кутків заповідника до Леоніли кинулися пухнасті істоти. Обступивши застиглу магиню, почали ластитися до її ніг та жалібно нявкати, заразом вимогливо блимали бурштиновими оченятами. Звісно, м’ясо блискавично з’їли, а задоволений Шон простягав принцесі іще, аби погодувала котиків. Хоч як дивно, це дійство Леонілі подобалося. На мить навіть забулася за всі негаразди, за ненависний шлюб... Таке враження, що тварини більш вдячні й ласкаві, ніж люди. Раптом їй на руку скочило маленьке руде кошенятко й відразу забралося по тканині плаща на плече. Тоненько нявкаючи, воно терлося мордочкою об дівочу щоку, а Леоніла відчула прилив щемкої ніжності.

— Схоже, він вас полюбив, це самець, — Шон обережно стягнув кошеня з плеча принцеси. — Зазвичай коти відчувають людей...

Підвівшись, Леоніла мимоволі всміхнулася, споглядаючи те миле руде створіння, яке за мить зістрибнуло з дитячих рук у траву та знову кинулося до ніг Її Високості.

— Яке ж воно гарненьке... — схилившись, принцеса узяла кошеня правицею, а воно вчепилося кігтиками в рукав сукні, не бажаючи відпускати.

— Він дійсно вас полюбив... Можете взяти його собі! — радо випалив Шон. — У ваших покоях йому буде затишно, також ночами грітиме...

— Гаразд, візьму! — Леоніла й сама здивувалася власному рішенню, але вже за мить лагідно притиснула пухнастика до грудей, а той притих й розімлів, лише неустанно мурчав. — Такий руденький... — чомусь враз пригадався Вогнебурський. — Назву його Фредді...

— Тобто, Фред? Як мій дядько? — Шон зайшовся заливистим сміхом, аж сльози проступили. — Не знаю, чи дядькові сподобається, але це дійсно смішно! Суворого гвардіана порівнюють з кошеням!

— Гадаю, йому байдуже, — погладжуючи пухнасте хутро тваринки, Леоніла мимохіть порівняла його з волоссям Вогнебурського... Що ж, краще спатиме з маленьким Фредді, ніж з тим здоровилом!

Притулившись до теплого плаща принцеси, кошеня за хвилину заснуло, а Шон продовжував демонструвати заповідник, побіжно розповідаючи про тварин та комах. Леоніла зауважила, як радісно блищали його очі. Схоже, насправді дитині бракувало уваги...

Зрештою настав час повертатися до замку на обід. Покинувши територію заповідника, Шон запечатав хвіртку охоронним заклинанням й опісля вони з Леонілою неспішно покрокували алеями до центральної вежі.

— Шоне! — раптом позаду долинув пронизливий жіночий голос. Різко обернувшись, Леоніла прикипіла немигаючим поглядом до стрункої незнайомки, яка стояла за кілька метрів з простягнутими руками. — Шоне, синку! — хлопчик також обернувся й застиг, мов кам’яний та вирячився на ту особу, мов на диво...

— Мамо... — зронив у невимовному подиві, не вірячи власним очам.