Спочатку:
На сторінку книги
— Шоне, мій синочку! — кинувшись до ошелешеного хлопчика, жінка збиралася його обійняти, але той різко відсторонився й насупився, зиркаючи на матір з-під насупленого лоба.
— Де ти була? — буркнув з гіркотою та недовірою. — Чому ти покинула мене?
— Вітаю, — холодно зронила Леоніла, напружено роздивляючись непрохану гостю. — Гадаю, спершу варто привітатися, чи не так? — зауважила, що вона вродлива, вбрана в дорогий одяг. На жінці була довга сукня з бордового оксамиту, поверх шкіряний плащ з хутряною облямівкою, на голові красувався елегантний капелюшок, з-під якого струменіли русяві хвилясті локони.
— Вітаю... — жінка зиркала на принцесу з не меншою цікавістю. — Я Лорена Вогнебурська, дружина покійного Роберта, брата Фредеріка... Також я матір Шона, а ви хто? — запитливо зіщулила сірі очі.
— Хазяйка цього маєтку, дружина гвардіана, — чомусь Леонілу насторожувала несподівана поява цієї особи.
— Ой, Ваша Високосте! Пробачте... Не впізнала! — жінка розтягнула губи у посмішці, як здалося Леонілі, фальшивій. — Звісно, мені відомо, що Фредерік недавно одружився...
— Так, це всім відомо, — невдоволено відрубала принцеса. — Як я розумію, ви та сама Лорена, яка чомусь покинула маєток, — уїдливо натякнула на її коханця, про якого розповідав Вогнебурський. — Шон так чекав на вас... — покосилася на насупленого хлопчину.
— Авжеж... Мій Шоне, я повернулася! — неабияк схвильована Лорена знову простягнула руки. — Мій маленький, я так сумувала! Хочу тебе обійняти...
Судомно видихнувши, Шон повільно наблизився до матері, а вона стиснула сина в обіймах й чмокнула в потилицю. Відсторонившись, продовжувала роздивлятися розгубленого сина.
— Ти вже такий дорослий...
— Авжеж, за кілька років твоєї відсутності встиг подорослішати, — докірливо пробурмотів хлопчик. — І де ж ти була увесь цей час? Навіть жодного листа не надіслала...
Розмову перервав Вогнебурський, який швидко наблизився у супроводі двох охоронців. Гнівно насупившись, він схрестив руки на грудях та водночас свердлив Лорену важким поглядом.
— Щойно дізнався, що ви прибули до мого маєтку, — прохрипів гвардіан таким тоном, наче споглядав давнього ворога. Звісно, обізлився на жінку через те, що зрадила його брата. — Леоніло, — звернувся до дружини. — Йдіть з Шоном до замку, незабаром обід, — дав знати, що бажає поговорити з Лореною наодинці.
— Ходімо, Шоне, — принцеса відразу все зрозуміла. Притискаючи лівицею до грудей спляче кошеня, правицею стиснула дитячий зап’ясток та потягла хлопчину за собою. Хоч як дивно, Шон не опирався, лише наостанок мовчки зиркнув на матір. Зрештою попрямував разом з Леонілою в бік замку. Хоч як кортіло принцесі послухати розмову Вогнебурського з Лореною, але водночас розуміла, що та розмова не буде приємною й дитині не варто її слухати. Водночас серце Її Високості неприємно шкрябнуло, немов іржавою голкою. Чому ж Лорена раптом з’явилася в маєтку?
— Якого біса ти повернулася? — протинаючи жінку нищівним поглядом, гвардіан заразом стриманим кивком звелів охоронцям відійти вбік. — Ти зрадила мого брата, покинула рідного сина! Як лише посміла після всього тут з’явитися?!
— Фреде... Яким був різким та грубим, таким і залишився... — картинно зітхнувши, Лорена іронічно скривила нафарбовані губи. — Досі казишся, що колись я обрала не тебе, а Роберта? Ти ж кохав мене, чи не так? Я це пам’ятаю...
— Я був сліпим бовдуром... — процідив Вогнебурський, мимохіть відводячи погляд. — Тоді ти обрала Роберта, а я сподівався, що мій брат буде щасливим з тобою... На жаль, помилився, — граючи жовнами, злісно стиснув губи. — Ти виявилася легковажною... Що ж, можливо й на краще, що не обрала мене, але брата шкода...
— Так, Фреде, я не без гріха! — завзято виправдовуючись, у пориві емоцій Лорена рвучко стягнула з голови капелюшок й труснула пишними локонами. — Ми всі припускаємося помилок у житті, хто з нас безгрішний?
— Чого ти хочеш? Навіщо повернулася? Коханець набрид, чи покинув? — втупився в жіноче обличчя, яке досі сяяло вродою. — Ще й маг білого вогню... — прохрипів з відвертою ненавистю, бо цих магів завжди вважатиме ворогами навіть попри те, що наразі між королівствами мир. — Тобі краще забратися геть...
— Що?! Я хочу бути з сином! — рішуче випалила Лорена. — Ба більше, тобі відомі закони королівства... — в очах промайнув лукавий блиск. — Ти не можеш так просто мене прогнати з маєтку...
Ледь стримуючи порив люті, гвардіан стиснув кулаки. Оскільки покійний брат також був власником маєтку, то згідно з законом Айвертарії його дружина мала право тут мешкати, хоча й не вважалася повноправною хазяйкою, як Леоніла. До того ж, в Лорени неповнолітній син, яким вона повинна опікуватися.
— Тебе геть не бентежить, що ти так надовго покинула рідного сина?! — зревів Вогнебурський, мов дикий звір. — Що ж ти за матір?! Шон страждав, сумував за тобою! Вже й почав відвикати, але ти знову з’явилася, мов грім серед ясного неба!
— Що ж... — здавалося, Лорену геть не бентежив гнів грізного вогневика. — Хочу надолужити втрачене, тому й повернулася, — поправивши хвилясті локони, невимушено кивнула в бік воріт. — В магольоті мій багаж. Звели слугам, щоб віднесли валізи до замку. Мабуть, оселюся в тих покоях, у яких раніше жила з Робертом, — стискаючи пальцями шкіряний клатч, гордовито задерла голову й впевнено покрокувала в бік замку.
Титанічними зусиллями опановуючи прояв магії вогню, гвардіан пропалював жіночу спину нищівним поглядом. Колись кохав Лорену до нестями, марив нею, божеволів... Ця магиня походила з дрібного дворянства та володіла енергією вогню, хоча й не вельми сильною. Інколи Лорена з’являлася на бенкетах, які влаштовували знатні маги у власних маєтках, саме там Вогнебурський вперше її зустрів... Відтак втратив спокій. Спробував залицятися, але русява красуня дала зрозуміти, що надає перевагу Роберту, якого вважала менш запальним та різким. Хоч як Фредерік страждав від нерозділеного кохання, але братові уступив. Хай там що, молодшого брата любив, бажав йому лише добра. Розумів, що кохання — не поле битви, не завжди переможець щасливий...
+++
— Ваша Високосте! Як ви й звеліли, принесла для котика смаколики, — опустившись навпочіпки, Рубі поставила на підлогу сріблясту миску й налила з глечика тепле молоко, а поряд на тацю поклала маленьку рибину. — Боги вогню, яке ж воно миле! — узявши на руки кошеня, поклала біля миски. — Пий, маленький... Ось, молочко... — випрямившись, змахнула з чола мідні кучері й зиркнула на Леонілу, яка задумливо сиділа на краєчку ліжка. — Вас також непокоїть, що в маєтку раптом з’явилася Лорена? Несподівано... Радує лише те, що Шон нарешті буде з матір’ю, він так на неї чекав...
— Авжеж, «зозуля» раптом повернулася... — іронічно протягнула принцеса. — Невже заради Шона? Щось мені підказує, що причина не в цьому...
— Мабуть, нагулялася й вирішила, що вже досить, — хмикнувши, Рубі махнула рукою. — Незабаром вечеря... Принести наїдки сюди, чи...
— Рубі! — завжди пихата принцеса раптом посміхнулася служниці, а та у подиві аж підняла брови. — Хочу де-що запитати... Ти тут все знаєш, усі плітки... Серцем відчуваю, та Лорена не така вже й проста... Що відомо про її минуле? Можеш розповісти?
— Мені відомо лише те, що вона колись зрадила Роберта й зникла з коханцем, але... — Рубі задумливо підібгала пухкі губи й замовкла.
— Що «але»? — хай там як, Леоніла була звиклою до інтриг та знала, яким чином можна задобрити слуг. Не зволікаючи, вийняла з гаманця золоту монету й поклала на ліжко. — Ось... Додаткова подяка за твою роботу...
— Дякую, Ваша Високосте! — радо зблиснувши очима, Рубі охоче стягнула монетку з ліжка й сховала в кишені. — Моя матір працює управителькою в цьому маєтку протягом років та знає чимало... Якось розповідала, що колись наш гвардіан був закоханий в Лорену до нестями, але вона обрала Роберта. Це все, що мені відомо, — стенула плечима. — То що, вам принести вечерю у покої?
— Не варто, сьогодні я трапезуватиму з чоловіком у бенкетній залі, — ошелешила принцеса. — Краще приготуй для мене урочисту сукню та прикраси...
