Раді Вас бачити!

— Що ж, прийшли... Ось і ваші покої, — штовхнувши важкі двері, Вогнебурський розвіяв магічний аркан та вогняні мотузки на зап’ястках принцеси. Покосившись на неї, кивнув в бік приміщення. — Ласкаво прошу, Ваша Високосте, — радше пролунало знущально, ніж ввічливо.

Скреготнувши зубами, Леоніла помітно закипала у люті. Не досить того, що всі в палаці бачили, як ненависний гвардіан тягнув її арканом, немов цуцика, ще й доведеться сидіти до весілля у власних покоях, неначе вона не принцеса, а полонянка!

— Я не стану вашою дружиною... — засичала воїну просто в обличчя, як змія. Була б гадюкою, залюбки би вжалила, або вп’ялася нігтями в його трикляту густу бороду чи мідне волосся, що спадало на кремезні чоловічі плечі. Вирвала б з корінням! І ще би заразом видряпала оті нахабні очі, що протинали крижаними лезами.

— Боги свідки, Ваша Високосте... Я також не в захваті від цього шлюбу, але... — Фредерік важко зітхнув, немов узяв на плечі непосильну ношу. — Наказ короля...

— Наказ?! Та ви... Ви ж просто могли відмовитися й все! — скрикнула Леоніла, тупнувши ніжкою. — Батькові не залишилося б нічого, як відмовитися від цього божевілля! Ви ж можете його переконати скасувати весілля, доки не пізно! Отож, йдіть та переконайте! — вперто сподівалася, що вояка кинеться виконувати її черговий наказ, але він лише іронічно похитав головою.

— І хто ж я такий, щоб сперечатися з Його Величністю? — в хрипкому чоловічому голосі ковзнув їдучий сарказм. Авжеж, принцеса добре знала, що зазвичай Вогнебурський домагався свого, міг же впиратися до останнього, мов бик, але не став. Чому ж раптом?

— Ви знущаєтеся?! — гарикнула принцеса, гнівний погляд поволі змінювався благальним. — Ви ж просто скажіть Його Величності, що не хочете одружуватися і крапка! Ви ж... Якщо не подумали про мене, то хоч про себе подумайте! — хапалася за цей аргумент, мов за рятівне коло. — Як ви це являєте?! Цей шлюб, подальше життя...

— Все просто і гранично ясно, — на кам’яному обличчі Вогнебурського жодний м’яз не здригнувся. — Я стану членом королівської родини, отримаю титул герцога та додаткові землі, як і обіцяв Його Величність, — з неабияким задоволенням спостерігав, як у розпачі й жаху округлюються очі принцеси. — А ви... Доведеться вже вас терпіти. Як кажуть, за все треба платити, а я готовий задля обіцяних благ зносити певні негаразди особистого життя, — карбував ці слова з відвертим знущанням, ще й демонстративно огладив бороду, наче підкреслюючи, що рішення не змінить і пропозиція короля його влаштовує.

— То ви... Все через клятий титул?! — Леонілу аж пересмикнуло. Гвардіан нещадно вдарив по її самолюбству, немов у ворога мечем. — Будете мене терпіти через той титул?! — істерично верещала, геть забуваючись за гарні манери. — Ви... Об мене зуби зламаєте! Ви ж проклянете той день, коли жрець поєднає нас у храмі! Я ж вам таке життя влаштую! Рознесу ваш маєток вщент! — стиснувши кулаки, погрозила ними перед обличчям незворушного вояки. Він так і стояв, як кремезна скеля. Здавалося, пропускав ті погрози повз вуха. Чи розуміє принцеса, що в його маєтку доведеться жити за іншими правилами? Насправді «солодке» життя очікує саме на неї, хоча і Вогнебурському варто готуватися до напруженого протистояння. Що ж, бувалого воїна це не лякало, навпаки, розбурхувало неабиякий запал.

— Ваша Високосте, якщо ви вже все сказали, то йдіть до ваших покоїв, — гвардіан стримано кивнув на прочинені двері. — В мене чимало справ, а я натомість марную дорогоцінний час на безглузді суперечки...

— Ви пошкодуєте! — труснувши кулаками, розлючена принцеса влетіла в приміщення та за мить грюкнула дверима перед носом Вогнебурського. Добре, хоч не помітила його глузливу посмішку, а заразом і хижий блиск в блакитних очах...

Покликавши кількох вартових, гвардіан звелів їм охороняти покої Леоніли, про всяк випадок додатково запечатав двері власною магією. Оскільки король звелів йому охороняти до весілля дорогоцінну донечку, то у Вогнебурського лише додалося клопоту. Доведеться їй приносити наїдки та необхідні речі, бо сторонніх впускати до покоїв небезпечно. Хтозна, чого можна сподіватися від принцеси, охопленої відчаєм та гнівом?

Нервово крокуючи кімнатою взад і вперед, Леоніла досі не могла повірити, що батько виявився таким жорстоким тираном. Як же посмів її, рідну кровиночку, віддати за неотесане здоровило?! За вояку, якого вона ладна роздерти на шмаття? Радше би вже віддав за того носатого принца Айдерського, байдуже!

— Ненавиджу! — опинившись на самоті, Леоніла дала волю гніву. Проявом магії шпурнула в оксамитову портьєру й важка тканина враз вкрилася щільним шаром численних бурульок. — Всіх ненавиджу! Всі зрадники! Покидьки... — несамовито горлала протягом кількох годин, доки не захрипла. Хоч як прикро, до вечора ніхто не навідався, жодна служниця. Так можна і від нудьги померти! На кому ж зірвати злість? Зрештою, невгамовна принцеса узялася атакувати зачинені двері, вдаряючи об них спалахами крижаної магії. Авжеж, усю ненависть обрушила на нещасні двері, які раптом несподівано рипнули. На порозі постав Вогнебурський, завчасно готуючись до чергової атаки розлюченої фурії. Над головою пролетіла синя блискавка, залишаючи на рудій гриві кілька бурульок.

— Вітаю, Ваша Високосте, — гвардіан враз нейтралізував наступну блискавку, яка би за мить поцілила йому в лоб. — Приніс вам вечерю, — з незворушним обличчям узяв в одного зі стоячих позаду охоронців важку тацю з наїдками. — Не раджу вдаватися до магії, бо зіпсуєте їжу та залишитеся голодною, — обережно увійшов в приміщення, немов до клітки з хижаком, за спиною відразу захлопнулися двері. Зітхнувши, вогневик опустив тацю на стіл.

— Краще буду голодною! — войовнича принцеса злісно задерла підборіддя. — Щоб ви вдавилися тими наїдками! — хай там що, мимохіть покосилася на запечену качку в грибному соусі та апетитний овочевий салат. За день встигла зголодніти, навіть шлунок зрадницьки озвався тихим вурчанням. — Де моя покоївка? Де мої фрейліни? Де всі служниці?! Мені треба помитися та перевдягнутися перед сном! — скрикнула владно і обурено, зазвичай не обходилася без допомоги служниць, проте...

— Жодних служниць, Ваша Високосте, — ошелешив Вогнебурський. — Не вельми хочеться, щоб котрась з них стала невинною жертвою вашого гніву, — не стримавшись, глузливо хмикнув. — Також головою відповідаю за вашу безпеку...

— Що?! Негайно покличте служниць! — Леоніла грюкнула об стіл кулаком. — Мені потрібна допомога!

— Оскільки я ваш наречений, вам не слід мене соромитися, — губи гвардіана розтягнулися у знущальній посмішці. — Якщо бажаєте, я особисто допоможу вам помитися та переодягнутися, — діловито кивнув на широченну шафу з білого дерева. — Покоївка повідомила, що там ваш одяг...

— Ви геть здуріли?! — від пронизливого вереску Леоніли Вогнебурський аж мимоволі скривився. Таким голосом доречно будити вранці воїнів у казармах, йому поступається навіть звук магічного рогу. — Що ви собі дозволяєте?! Я не полонянка! Ви... — миле личко перекосилося від люті. — Щоб ви мене торкалися... Своїми лапищами?! Та нізащо! Я принцеса, чуєте?! Негайно покличте служниць! — завше білосніжна дівоча шкіра набула багряного відтінку, в чорноті очей немов спалахували блискавки. Здавалося, за мить і чорні коси стануть дибки, як голки в дикобраза.

— Ваша Високосте, боги свідки, я пропонував вам допомогу... — Вогнебурський картинно зітхнув, вдаючи глибокий смуток. — Якщо соромитеся мене, вашого нареченого, то доведеться все робити самій... — звісно, вояка передчував бурхливу реакцію цієї скалки. — Маєте тут купальню, чистий одяг... Отож, не стану вам заважати, добраніч, — не встигла Леоніла обрушити на гвардіана черговий шквал гніву, як Фредерік квапливо покинув покої та захлопнув двері. Хапаючи ротом повітря, принцеса так і стояла посеред кімнати, а вогняна лють змінювалася гірким відчаєм. Вперше в житті капризну дівчину залишили напризволяще, без покоївки, без фрейлін! Гарикнувши, вона вкотре шпурнула в ненависні двері магічну блискавку та розпачливо рухнула на ліжко.

Тиждень для Леоніли тягнувся низкою нестерпно довгих днів. Тиждень, який здавався пекельною вічністю. На щастя, хоч інколи навідувалася матінка-королева, якій доводилося вислуховувати від обуреної доньки гнівні тиради зі скаргами й наріканнями на важку долю та на батька-тирана.

— Це неприпустимо! Я, принцеса, змушена скніти у власних покоях, мов полонянка, ще й купаюся та переодягаюся самотужки, без допомоги покоївки! — голосила, демонстративно змахуючи гіркі сльози. — Благаю... Хоч ви переконайте батька, аби не віддавав мене за те руде чудовисько! Невже він не передумав?! — з надією зазирала в очі понурій королеві, яка скрушно зітхала.

— Його Величність вже звелів гофмейстеру розпочати приготування до весільної церемонії, — слова Її Величності спричинили у принцеси новий вибух ридань. Впертий король не передумав! Невже він здатний на таку жорстокість?

Зрештою, «чорний» день для принцеси таки настав — день її весілля. Леонілу розбудили з першими променями висхідного світила Лав. Коли двері з гуркотом розчахнулися, до покоїв першим увійшов урочисто вбраний король Вільям, а слідом боязко крокували мовчазні служниці й фрейліни.

— Стукати не вчили?! — підскочивши на ліжку, спантеличена Леоніла натягнула ковдру до підборіддя й за мить лютим поглядом спопеляла осоружного батечка.

— І тобі доброго ранку, моє дорогоцінне чадо, — мабуть, у цьому приміщенні король був єдиний, в кого радісно сяяло обличчя. Ще й посміхався! Велично поправивши на собі синю мантію, розшиту золотистими візерунками, діловито кивнув на пишну сукню в руках застиглої покоївки. — Ось, донечко, твоє весільне вбрання! Найкращі модистки й кравчині королівства потрудилися на славу! У цій сукні будеш неперевершеною, мов богиня Лавиця...

— Я нікуди не піду! Заберіть ту сукню геть з моїх очей! Весілля не буде! — принцеса верещала, мов скажена, аж служниці у страху мимоволі позадкували до дверей, лише король рішуче застиг посеред приміщення, схрестивши руки на грудях. — Богами присягаюся! Я не вийду з цих покоїв!

— Мені покликати Вогнебурського? — вкрадливо мовив Його Величність та лиховісно вигнув смоляну брову. — Хочеш, аби знову тягнув тебе арканом? Що ж, можу і покликати... — покосився на двері, за якими стояли охоронці.

— Не треба! — Леоніла налякано округлила очі, бо розуміла, що батько може виконати погрозу. Йому геть байдуже, що єдина донечка зганьбиться! Притлумивши шквал гніву, принцеса неохоче підвелася з ліжка. Зрештою, варто подумати про майбутнє. Хоч як прикро, доведеться господарювати в маєтку Вогнебурського і не обійтися без служниць та фрейлін, до яких вже звикла. Впевнено наблизившись до них, Леоніла обвела всіх гордовитим, зверхнім поглядом. — Ти... Ти, ти і ти! — тицьнула вказівним пальцем в тих, кого воліла в майбутньому бачити біля себе. Зазвичай лише тикала, ніколи не зверталася по імені. — Поїдете зі мною після клятого весілля! І ти, звичайно, — владно вказала на покоївку, яка вже натерпілася від пихатої принцеси.

— Моя люба донечко... — величаво протягнув король, задумливо споглядаючи понурих служниць, які були не в захваті від перспективи залишити палац та надалі служити ненависній принцесі. — На відміну від тебе, я дорожу вірними, старанними слугами... Отож, я дозволяю служницям вирішити, хто саме захоче поїхати до маєтку Вогнебурського й служити тобі, — поважно кивнув на тих дівчат і жінок, які здивовано переглянулися між собою. — Хто з вас попрямує з Її Високістю? Збільшуватиму зарплатню вдвічі!

За мить в покоях запала гробова тиша. Вочевидь ніхто не бажав залишатися з Леонілою навіть попри велику зарплатню. Служниці й флейліни так і застигли біля стіни з опущеними головами, уникаючи пронизливого погляду грізної принцеси. Мовчали.

— Як бачиш, моя Ніло, ніхто не бажає, — король картинно зітхнув зі вдаваною зажурою. — Отже, вони залишаться в палаці... — вочевидь ця ситуація не здивувала правителя, донечка неабияк допекла усім!

— Ви... Чого мовчите?! — гримнула Леоніла на служниць, вперто очікуючи згоди, але ті ще нижче опустили голови й втупилися в килим. — Ваша Величносте... — розпачливо зиркнула на батька, який іронічно хитав головою та прицмокнув язиком. — Як же я... Буду без них?! — страх холодком пробіг по спині. Авжеж, капризна принцеса ще змалечку звикла до допомоги служниць!

— Не хвилюйся, моя дорогоцінна! — вигукнув правитель з показовим оптимізмом. — Я впевнений, в маєтку Вонебурського знайдуться для тебе і служниці, і фрейліни... Твій майбутній чоловік подбає про це!

— Ні... — видавши відчайдушний стогін, Леоніла нервово труснула смоляними локонами. Здоровило дбатиме про її затишок? Батько геть збожеволів! — Ви... — гнівно засичала до служниць, які притихли, мов миші, проте водночас ховали радісні погляди. Вже остаточно видихнуть з полегшенням, коли чванлива принцеса залишить палац. — Ви... Зрадниці! Ви усі...

— Ніло, годі тобі! — король втомлено махнув правицею. — Вони не зрадниці, вони повсякчас вірно тобі служили, виконували усі забаганки, капризи... Що ж, це питання врегульовано! — огладивши темну бороду, покосився на бліду Леонілу. — Донечко, тобі варто поквапитися... Попереду церемонія єднання у храмі, гості вже прибувають до палацу! Сподіваюся, обійдеться без витівок, — його голос раптом став різким, мов клинок із сталі. — Не хочеться червоніти перед поважними гостями, запрошеними з інших королівств, з мене вже досить! Поквапся! Служниці допоможуть тобі переодягнутися, — поправивши на голові золотий вінець, поспішно покрокував до виходу. Коли за ним захлопнулися двері, Леоніла щосили стиснула кулаки й за мить повільно перевела лютий погляд на заціпенілих служниць. Хай там що, їм доведеться ще переодягати цю фурію!

— Зрадниці... Не сподівалася від вас... — скреготнувши зубами, Її Високість рвучко стягнула з себе шовкову сорочку й кинула її на ліжко. — Чого стоїте, мов статуї?! — гарикнула до служниць. — Допоможіть, нарешті, вже умитися та одягнутися! — хоч як прикро, але доведеться йти до храму. Не хотілося, щоб за наказом батька Вогнебурський тягнув її на аркані... Зі згадкою про гвардіана всередині закипав вулкан нестримної люті. Титулу йому захотілося, земель? Та він пошкодує, що на світ народився!